ГАЛАС
Легендарний український журнал про музику
«Вас вітає "Галас".
Музичний журнал, якого ще не було».
Так починається лист редактора в першому номері новоспеченого журналу. Історія «Галасу» почалась наприкінці 1995 і припинилась 1998 року. На його сторінках сусідили Таїсія Повалій і Пол Маккартні, Володимир Івасюк і Селін Діон, Руслана й Іґґі Поп. У журналі можна було прочитати, що басист «ВВ» на сцені «як завжди вдає дебіла, але грає як бог», як «Океан Ельзи» змагалися за титул «Перлини сезону» разом із гуртом «Слимак на пекучому перці», а Наталя Могилевська – «сама невезуча» в українському шоу-бізі, бо розбивала свої машини та музичні нагороди. Марія Педоренко знайшла людей, які робили «Галас», і розпитала їх про те, як усе починалось і чому закінчилося.
Старт, рок-н-ролл і «клубнічка»
На початку 90-х я робив першу в Україні музичну газету «АУТ», що розшифровувалось як «аудіотолока». Згодом, коли газета вже не виходила, мені зателефонував менеджер фірми «Квазар Мікро» Віктор Спірідонов (він помер 2015 року, — ред.). Він займався комп'ютерами й усім, що з ними пов'язано. Мав амбітні плани, хотів охопити все, до чого міг дотягнутись. А ще дуже любив музику.

Спірідонов запропонував мені робити музичний журнал. Проект мав бути принести компанії і прибуток, і розголос. Команду зібрали швидко: половина — мої знайомі, автори з газети «АУТ», ще половина — його. Назву вигадали разом. Ми мали мету робити музичний журнал для сучасної молоді, й ця назва підходила якнайкраще.

Це був дуже цікавий час. Закінчувалась епоха рекетирів і бандитів, й з усіх боків почали наступати олігархи.
Бабло шурувало в повний зріст, усі навколо ніби показились.

У Києві з'явились перші дорогі ресторани, а на музичній сцені — величезна кількість несподіваних персон, яких сьогодні навіть в архівах не знайдеш. Панував російський шансон, і це було жахливо. Ми вважали своєю місією естетично протиставити щось цій херні.

Насамперед — українську ідею. Саме тому на обкладинці першого номера був лідер гурту «Плач Єремії» Тарас Чубай. Ми з ним дружили, й він дуже зрадів моїй пропозиції зробити красиву кольорову статтю в новий журнал.

На обкладинку ми свідомо ставили тільки українських виконавців. По-перше, щоб люди звикали до своїх героїв, по-друге, щоб артистам була реклама. Навіщо просувати західного монстра, якщо можна рекламувати своїх?
Нам дали повну творчу свободу: робіть, що хочете, аби лише журнал був популярним. Ми чудово розуміли, чого хочемо. Передусім внутрішньої та зовнішньої незалежності, ментального та фізичного звільнення від «совка». Тому відкриття нових імен у будь-яких музичних жанрах було завданням номер один.

Ми зловживали іронією та сарказмом, але в ті часи по-іншому не можна було. Артисти на нашу манеру не зважали. Не було такого, щоб після чергового номера хтось зателефонував і обурився: «що це ви про мене написали?» Вони розуміли, що це засіб популяризації.

В нас була рубрика «Плітки + оповідки». У редакції була пара ушлих дівчаток, які мали хист до пліток. Сама по собі дєвочка — це вже спокуса для музикантів попліткувати. Рубрика була заради «клубнічки», бо час від часу журнал треба було оживляти.
Мафія і Чехія
Перші номери ми друкували в Чехії. Тоді це було вигідніше, ніж в Україні. Ми все порахували на калькуляторі й вирішили, що так буде найкраще. Їхали туди, озвучували замовлення, потім забирали. Наклад 15 тисяч примірників був реальним.
Розповсюджувати спершу було важко. Передплатників було мало, а мережу кіосків тримала мафія. Там продавали російське гівно еротичного плану, а рідні видання брати не хотіли. Така була засада. Ламали ми їх поступово: з кожною бабусею, яка сиділа в кіоску, було легше домовитись, ніж із її шефом.
У нас був цільовий індивідуальний маркетинг. Кожна бабуся отримувала якийсь бонус за те, що продавала «Галас»: цукерки, косметику. Це був натуральний підкуп.
У мережу ми вийшли тільки після третього номера. Але були інші способи розповсюдження.
Їздили до навчальних закладів, запитували в ректорів, чи не проти вони, якщо в холі продаватиметься журнал. І продавали: в консерваторії, в художньому, в театральному училищі тобто. Молодь була нашою цільовою аудиторією.
Новачки та супер-люди

Було кілька західних видань, на які ми орієнтувались, коли робили «Галас». Наприклад, британські Q і Melody Maker.

Був час, коли їх можна було придбати на «Балці» (київському напівлегальному книжковому та музичному ринку, — ред.), та після незалежності ми почали передплачувати їх і отримувати напряму з Великої Британії.

Коштувало це недешево, але інтернет тоді ще не був розвинений, а з журналів ми брали актуальну музичну інформацію та матеріали, які потім перекладали — про Бйорк, Шінед О'Коннор, Metallica.

Ми мали письмовий дозвіл на кожен текст, який публікували. Писали листа до редакції й отримували відповідь: «Таким-то таким-то дозволяється публікувати те-то і те-то». Єдине, що вони забороняли — друкувати великі матеріали. Дві машинописні сторінки — ще можна було, більше — потрібно було платити. На відповідь доводилось чекати три-чотири тижні. Але ми обирали матеріали про супер-людей, які не втрачали актуальності.
Із третього-четвертого випуску ми почали додавати до журналу касети — тематичні збірки української рок- чи поп-сцени. Робили це, поки нам вистачало сил і фінансів. Треки для збірки обирали всією редакцією. Кожен пропонував своїх улюблених виконавців, тому збірки були відображенням різних смаків, не лише мого. Головними критеріями добору були якість і привабливість. Музика мала бути професійною і водночас цікавою для читача.
Нова українська музика потрапляла до нас різними шляхами. Коли в Україні з'явились стабільні музичні видавництва, вони почали надсилати нам свої новинки на рецензію. Ми брали дозвіл на те, щоб безкоштовно розмістити композицію на касеті, та представляли артиста одним треком. До збірок включали тих, хто вже був відомим, а для новачків були окремі збірки, які так і називались: «Новачок».
Фініш
На жаль, журнал не вижив. У «Квазар Мікро» почались проблеми, коли ми вже майже вийшли в нуль. Але коштів на те, щоб розвиватися, не було. Журнал заробляв на рекламі, але був нюанс: рекламу продавала дружина Спірідонова. А зароблені кошти витрачала не на журнал, а на свої потреби. Спірідонов це знав, намагався боротися, але йому не вдалося. Це було однією з головних причин того, що журнал перестав виходити. Але ми свою справу зробили.
Олексій Росовецький
журналіст
До «Галасу» я потрапив випадково. Був 1996 рік. Ми з товаришем переписували один одному музику. Це був тривалий процес — не те, що зараз, коли що завгодно можна скачати за три хвилини. Поки музика переписувалась із касети на касету, ми її доволі жваво обговорювали. Жвавості додавали пиво, горілка та супутні речовини.

Коли товариш побачив оголошення в журналі — «Галас» шукав авторів — то запропонував мені спробувати писати про музику, бо обговорювати її в мене виходило навіть занадто добре.

Як виявилося, це досить просто: я сів за матусину друкарську машинку (якщо ви знаєте, що це) та накатав за кілька годин огляд нових надходжень. Свята простота — я навіть не редагував цей текст! І ось із цими писульками й завалився до редакції. Мені було десь 18 років, і це була моя перша робота, завдяки якій я власне і став журналістом.

Це зараз в інтернеті можна знайти будь-яку інформацію, а тоді… Інформація про улюблені гурти та виконавців спиралася здебільшого на чутки. Наприклад, що музиканти канадського гурту Voivod — етнічні українці. А чому? По-перше, в Канаді велика діаспора, а по-друге, «воївода» — це ж типово українське слово. Залізні аргументи, нікого навіть не дивувало, що на обкладинках платівок ці «етнічні українці» були підписані французскими іменами та прізвищами. Мабуть, щоб москалі не здогадалися.




Пам'ятаю, що з Москви привозили журнали «Экзотика» та «Контркультура». Пізніше в американському культурному центрі America House відкрилася читальна зала — раз чи два на тиждень ми з моєю майбутньою дружиною ходили туди читати свіжі номери журналів Spin чи Rolling Stone. Ось і все.

Натомість навкруги було багато гарної музики, і не тільки на касетах. На радіо покійний Ігор Пелих ставив актуальне українське та західне інді, ще була джазова програма Олексія Когана на радіо «Континент». Якимось дивним чином у нас транслювали цілодобово якийсь західний канал, де був величезний блок музики: засинаєш під Faith No More та прокидаєшся під Red Hot Chilli Peppers. Але до появи America House щось прочитати про це можна було лише у самвидаві та комсомольських газетах, з яких, до речі, й народився «Галас» — головний редактор Сашко Євтушенко писав про рок-н-ролл іще наприкінці вісімдесятих із типово комсомольським «задором».

У редакції був доступ до інтернету. 23 роки тому це ще була екзотика. Тож я міг перевіряти інформацію та компілювати з неї цікаві історії. Але ж все одно були тексти, за які мені тепер соромно. Коли я, наприклад, неправильно почув прізвище музиканта, не уточнив, бо не було в кого, і так його й надрукували. Не вірте, що в журналістів немає совісті — мені соромно й досі. Загалом, це був цікавий аматорський час. Ніхто фактично не вмів писати, і я теж, але всі страшенно любили свою справу.
Мені було цікаво писати про західну музику та про наших молодих і незалежних музикантів. Я досі вважаю унікальним явищем те, що відбувалось у нашій музиці наприкінці 80-х – на початку 90-х: «Колезький асесор», Kazma-Kazma, «Раббота Хо», Ivanov Down було не соромно показати на міжнародній сцені. Середина декади була не менш цікавою: я й досі пригадую Necropolis, «Слимаків на пекучому перці», So, «Вій», «Армаду» та «Картель».

Але тоді не було сучасної інфраструктури, усі записи були на касетах та здебільшого поганої якості. Тож усе, що відбувалося в Києві, переважно так і залишалося в Києві.

Тому я з великим задоволенням їздив на рок-фестивалі і слухав на касетах усе нове, що потрапляло до редакції, бо мені було важливо донести інформацію про цих виконавців до якомога більшої кількості читачів.

На жаль, це не завжди вдавалося через дещо ретроградний спосіб мислення керівництва. Наприклад, я був на першому київському концерті «Я и друг мой грузовик». Доволі дивне відчуття — торкнутися майбутньої історії, відчути себе першовідкривачем. Тому що відразу, з першої ж пісеньки, стало зрозуміло, що ці хлопці стануть зірками рок-н-ролу. Але шановне керівництво завернуло мій текст. Мовляв, ми не можемо собі дозволити писати про гурти, яких ніхто ще не знає — хай спочатку прославляться, тоді й напишемо. Ця фраза для мене і досі горить перед очима як взірець нашого провінційного мислення. Я дуже вдячний за неї: не дозволяє остаточно розслабитися.

Я одним із перших в Україні почав писати про лейбли. Спочатку був доволі великий матеріал про лондонський 4AD: Cocteau Twins, ранній Нік Кейв, Dead Can Dance, The Pixies… Я й досі люблю все це. Наступний текст був про Cleopatra Records – лейбл, який видавав готичну музику. Та, на жаль, цей матеріал я бачив лише зверстаним. Ззаду підступно підкралася економічна криза 1998 року, грошей не стало, номер так і не вийшов. На цьому весь рок-н-ролл і закінчився.
Народ активно реагував на публікації. Якось мені прийшов доволі неграмотний лист із образами приватного характеру. Дуже смішний та наївний лист, у якому мене назвали «скотинякою». Мовляв, як я смів облаяти останній альбом Пола Маккартні, якщо це музика, під яку ще в юності зустрічалися батьки автора листа. Звісно, ми всі посміялись. З іншого боку, було дуже приємно раз чи два на тиждень отримувати листи від читачів.

Сьогодні згадувати про все це доволі смішно, бо журнал був дуже аматорський навіть у порівнянні із найближчим українським конкурентом, «Новим рок-н-роллом», який редагував майбутній співвласник легендарного клубу «Хліб» Віталій Бардецький. Але тим, хто йде першими, такі речі пробачаються навіть у власних очах. Хто б міг подумати, що цей кумедний журнал досі багато хто пам'ятає. Було дуже приємно кілька років тому бачити, як на букіністичних розвалах ринку «Петрівка» якісь молоді дівчата з радістю знаходили «Галас».

Як то кажуть, змахнув скупу чоловічу сльозу та відчув, що прожив життя не дарма.
Ярослав Степаненко
журналіст
У «Галас» я почав дописувати, сказати б, по знайомству. Одним із редакторів журналу був мій однокурсник із педінституту імені Драгоманова Андрій Бєлай. Він відповідав за розділ західної рок-музики. Я ж працював у школі вчителем світової літератури. Якось він сказав: «Чому б тобі не спробувати написати для нас? Ти ж все одно цим усім цікавишся, за всім цим стежиш». Ось я і спробував. Перший мій матеріал був про групу R.E.M. одразу десь так на 15 тисяч знаків. Приніс я її до редакції, передав Бєлаю і, схвильований, залишився сидіти у передпокої, чекаючи на вердикт. Десь за півгодини Бєлай повідомив: «Євтушенко прочитав і показав великий палець».

Я почав писати про західну рок-музику. Як правило, великі біографічні матеріали про рок-зірок і яскравих новачків. «Західникам» у 90-ті було складніше, ніж журналістам, які писали про українську музику.




Адже з українськими музикантами можна було зустрітись чи поговорити телефоном. Вони самі приносили до редакції свої записи. Журналісти ж, які писали про західну музику, мали постійно моніторити світові музичні телеканали, виловлювати нові альбоми. Інтернету в нас, пересічних меломанів, тоді ще не було.

Виручала західна преса. Справжнім клондайком для любителя британської музики була Британська Рада. Там можна було взяти підшивки Melody Maker та New Musical Express і відксерити всі інтерв'ю та статті, які тобі потрібні. В Американському домі такий же фокус можна було прокрутити з Rolling Stone та іншим глянцем.

Ми працювали в бібліотеках і були більше схожі на науковців, ніж на голлівудський образ рок-журналіста.
Запам'ятались матеріали про мої найулюбленіші гурти того часу: U2, Depeche Mode, R.E.M., Oasis.

Ще було цікаво працювати над статтею про мультиплікаційних героїв MTV Бівіса і Батхеда. Матеріал називався «Життя заднім розумом». У ньому довелося згадувати про зади, цицьки, мастурбацію та інші речі, які робили «Бівіса і Батхеда» рейтинговим шоу. Треба було написати так, щоб це було сміливо, але нас не звинуватили в порнографії.

Люди писали багато листів у редакцію. Пам'ятаю лист від дівчини, яка мене переконувала, що я неправильно розумію музику і філософію Depeche Mode. Я навіть їй відписав.

Звичайно, всі сподівались, що «Галас» стане українським Rolling Stone чи Q, але настала криза 1998 року, і журнал закрився. Коли я в наступні роки перетинався з Олександром Євтушенком на концертах, він постійно говорив, що скоро відновить журнал. Та навіть коли економічна ситуація в Україні покращилась, у журнальний бізнес на місце романтиків прийшли цинічні бізнесмени, які вважали, що музичні журнали не мають тут шансів на успіх. Суто музична преса вимерла. Лише зараз вона починає піднімати голову — вже в інтернеті.
Чим запам'ятався «Галас»
«Галас» не був андеграундним виданням і не цурався попси, але встановив для своїх читачів високу планку вимог до якості музики, в чомусь, напевно, випередивши свій час. І, певно, найважливіше, що вдалося головреду Олександру Євтушенку і видавцеві Віктору Спірідонову, — показати українську музику на тлі і в контексті світової, а не російської культури. В той час, коли грошовитий російський шоу-бізнес бурхливо розвивався й дивився на Україну як свою канонічну територію, майже не писати про російську музику було сміливим рішенням. Таке музичні медіа змогли дозволити собі ще не скоро, а деякі не можуть досі.

Як медіабізнес «Галас» був приречений. Як творча авантюра людей, які вірили в українську музику, він зміг протриматися досить довго, щоб увійти в історію.
Архів номерів журналу «Галас» можна почитати тут.
All photo and video materials belong to their owners and are used for demonstration purposes only. Please do not use them in commercial projects.