У телевізійній журналістиці він працював на багатьох посадах і виконував чи не усі можливі ролі. Людина-оркестр Акім Галімов тепер займається документальними проектами «1+1 Продакшн», має особливий талант спілкування з героєм і відкриває усі грані його життя.
Він вважає, що успіх документального кіно — показати історію так, аби хотілося дивитись. Що Акіму і вдалося зробити в останній документальній стрічці «Україна. Повернення своєї історії». Фільм презентували до Дня Незалежності. Це документальне кіно на Youtube зібрало понад 150 тисяч переглядів. Утім Акім Галімов продовжує шукати ідеальну формулу цікавої історії.
Ви еволюціонували від кореспондента у новинах до документаліста. Розкажіть, як?
Шість років я працював у новинах на Інтері, Першому національному, інших каналах. Мені подобається робота журналіста, і я завжди представляюся журналістом. Це найбільше відповідає моєму внутрішньому самоусвідомленню. Ще на Інтері, я почав робити сюжети, більші за новинні. Це були своєрідні міні-фільми. Потім мене запросили на 1+1, де я працював у «Табу» з Миколою Вереснем. Програма закрилася, і ми з командою почали пропонувати нові ідеї для проектів. Так вийшов фільм «Жінка-банкомат» про українських заробітчанок, які майже усе життя працюють в Італії. А також — про життя ромів, «Циганська кров». З цих стрічок і почалися мої «документальні» кроки на 1+1.
Документалістика і журналістика. Що поєднує ці дві галузі?
Журналістика і документалістика — близькі між собою поняття. Що робить документаліст: фільмує, фіксує, показує, що відбувається насправді. Передає через картинку якесь явище, тенденцію, людину. Відкриває нову, реальну і невигадану інформацію. Зрештою, усе те саме, що робить журналіст. Тому документалістика — це і є журналістика, тільки не у класичному розумінні «інформування», а у поєднанні з художніми формами.
Документальне кіно — складний жанр, оскільки кожен його розуміє по-своєму. А що для вас це означає?
Для мене документальне кіно — це справжня, жива історія, подана цікаво.
Як зробити документальний фільм так, аби його подивилися? У чому секрет?
Щоб фільм подивились, потрібно класно пропрацювати сюжетну лінію. Чомусь ми звикли до того, що вихідні дані, характери у документальному кіно не можна чіпати. Не дай Боже, переставляти щось руками, втручатися у процес, в подію під час зйомок.
Насправді, це не так. Ми маємо зробити максимально цікаві сюжетні ходи — це і є успіх перегляду. Потрібно використовувати драматургічні прийоми, щоби якнайкраще розкрити ідею. Відійти від розуміння, що документальне кіно — камера на штативі і 3 роки знімання, як падає листя з дерев. Ми можемо самі будувати лінії фільму. Звісно, не придумувати факти задля цікавої історії, а робити, наприклад, «гачки» — те, що буде тримати аудиторію. Не потрібно уникати інтриги.
Що для вас є найскладнішим у створенні документального кіно?
Найскладніше у документалістиці — це те, що я постійно досліджую — як зробити історію цікавою. Це питання, на яке я не матиму остаточної відповіді, мабуть, ніколи. Бо для цього немає універсальних формул, а є тільки прийоми, які я назвав вище. Кожна історія — унікальна і потребує оригінального підходу. Для цього нам, журналістам, потрібно бути психологами, щоб вміти працювати з людиною.
Чи є загроза зробити документальний фільм штучним, якщо втручатися у процес знімання? Ба більше — підштовхувати героя до потрібної режисерові сцени?
Мені подобається, коли перед очима глядача є справжня дія. А вже як її змоделювати, спровокувати — залежить від майстерності документаліста. Це не ігрове кіно, де ти поставив акторів і кажеш, що їм робити. У документальному фільмі потрібно так вибудувати історію, щоб дія почалася саме у той момент, коли поруч є камера. І при цьому дія не повинна бути штучною для героя. Що стосується втручання у процес, то у документалістиці, на мій погляд, немає якихось прописаних стандартів. Вони залежать від совісті і власних меж кожного. Іноді можна трохи підштовхувнути героя, але пам’ятати про здоровий глузд. Коли ми працюємо з героями, вони не завжди можуть одразу відкритися і показати свою душу. Тому доводиться просити героїв зробити щось, щоб отримати від них необхідні емоції, але я ніколи не буду змушувати людину робити те, чого вона не хоче, або чого ніколи не зробила б сама.
Що має бути основою документальної історії?
Двигуном є конфлікт — явний або прихований. Яким він буде, залежить від самої історії. Краще, коли ми не даємо вказівок глядачеві, де треба сміятися чи плакати, а підштовхуємо, натякаємо. Глядач має право сам додумати, дожити історію. Я завжди намагаюся будувати історії так, щоби одразу визначити проблему, але вести до точки конфлікту поступово. Карти краще відкривати потрохи: більше, більше, і в кульмінації дати найемоційнішу сцену.
Чи завжди явний конфлікт є доречним?
Явний конфлікт доречний тоді, коли нам вдалося його зловити. Якщо цей конфлікт природній, то чому його не показати?
Як працювати зі складним героєм? Припустімо, є цікава історія, але герой дуже непростий у спілкуванні
Якщо вам трапився складний головний герой, і його не можна замінити, то доводиться із цим миритися. Для того, щоби герой заговорив, є кілька прийомів. Найбільш дієвий спосіб — увійти в довіру. Що більше ти проводиш часу з ним, то більше герой відкривається. Я не кажу, що потрібно з ним жити чотири роки, як буває у деяких випадках. Достатньо провести разом кілька днів. Мета журналіста — дати героєві такі аргументи, аби той і сам був зацікавлений у створенні фільму.
Деякі люди просто не можуть говорити на камеру. Тоді можна спробувати записати героя у неформальній атомсфері, робити так звані лайви. Не акцентувати: «Василь, приготуйся, я увімкнув камеру». Натомість коли герой щось робить, то просто це знімати.
Вам траплялися складні герої? Як ви знаходили вихід у такому випадку?
Ми працювали над останнім проектом «Україна. Повернення своєї історії» і мали дуже цікавого експерта. Він так гарно усе розповідав, поки не вмикали камеру. А коли побачив, що ми його фільмуємо, то намагався повторювати фрази, які, мабуть, сформулював у голові, і постійно збивався. Довелося разів зо 30 записувати, а потім ледь не по буквах різати, аби інтонація була переконливою, такою, яка притаманна йому у житті.
До яких експериментів доводиться вдаватися документалісту задля вдалої історії?
Документаліст має підлаштовуватися під героїв, якщо хоче отримати справжнє життя, як воно є. У нас був фільм «Коли ти п’яний», над яким працював журналіст Руслан Шаріпов. Коли ми знайшли потрібну пару, де чоловік зловживав спиртним, довелося кілька тижнів прожити з ними, в селі, працювати на будівництві. Тобто, випробувати на собі усі тяготи такого життя. Завдяки цьому вдалося відзняти багато хорошого матеріалу. Загалом це настільки цікава і фантастична робота, що експерименти є невід’ємною її частиною.
Що відбувається із документалістикою в Україні? Як її сприймає глядач?
Часи постійно змінюються. Відповідно, змінюються формати, а разом з ними і документальне кіно. Мені здається, зараз змішується те, що вважають класичною документалістикою. Наприклад, як фільми Сергія Буковського і поширеніші телевізійні жанри. На мій погляд, це не є погано. Таким чином розширюється аудиторія цього продукту. Я вважаю документальними історіями усе, що розповідає про реальні події. Таких проектів в Україні останнім часом знімають дуже багато. Спецпроекти, репортажі, наприклад, про життя на фронті — теж своєрідне документальне кіно. Це мала форма.
Що стосується великих форм, в Україні повнометражних документальних фільмів знімають не так багато. А якщо ще й говорити про цікаве науково-популярне кіно, то такого майже немає. Чому? Можливо, через те, що у це не готові вкладати гроші, бо здається, що жанр у нас не затребуваний. Насправді вподобання людей змінюються. Коли до Дня Незалежності ми зробили фільм «Україна. Повернення своєї історії», то було дуже багато переглядів. Зараз українці готові сприймати документальне кіно, але сучасне, не нудне.
Що порадите документалістам-початківцям?
Завжди думайте, як зробити вашу історію цікавою для якомога ширшої аудиторії. Іноді нам може здаватися, що ми зробили шедевр найвищого рангу, а його ніхто не розуміє. Не нехтуйте прийомами, які підсилюють драматургію. Не бійтеся просити героя зробити щось конкретне. Придумайте це разом із ним. Не можна просто приїхати на локацію і щось почати знімати. У документальному кіно завжди має бути сценарний план, чіткий фокус історії, зав`язка, кульмінація, розв’язка. Не можна знімати кіно тільки тому, бо ти знайшов цікавого героя. У такому випадку відео подивляться твої друзі і скажуть, що фільм класний. Однак це, скоріш за все, виявиться брехнею.
Фото надане Прес-службою телеканалу 1+1
