Розділ із посібника «Архіви КҐБ для медіа».
Архіви радянських спецслужб уже три роки відкриті, але більшість українських медій ще не зауважила невичерпного джерела тем, сюжетів і героїв, яке з’явилось у них під носом. Цього року Центр досліджень визвольного руху за підтримки Вишеградського фонду організував навчальний проект для журналістів із України, Польщі, Словаччини та Чехії, який привертає увагу журналістів до архівів. Частина цього проекту — посібник «Архіви КҐБ для медіа». Публікуємо частину посібника, яку написав співредактор MediaLab Отар Довженко. Якщо ви хочете скачати електронну версію посібника без смс і реєстрації, відразу переміщуйтесь у кінець публікації.
Історія має справу з вічним, журналістика — зі сьогоденним. Тому, щоб конвертувати історичне дослідження в журналістський матеріал, автор мусить прийняти правила, за якими працюють медіа, й піти на певні компроміси, щоби текст був зрозумілим для широкої аудиторії. Йдеться не про приземлення або спрощення науково-дослідницької розвідки, а про її перетворення на розповідь про минуле, здатну захопити, розважити, навчити сучасну людину.
Журналістський текст — це не те саме, що дослідження. Тому не потрібно намагатися вмістити все, що ви знайшли, досліджуючи свою тему: до вашого тексту (чи циклу текстів, якщо ви маєте кілька окремих історій) має ввійти тільки найважливіше й найцікавіше. З погляду історика журналістський текст завжди буде неповним і не досить глибоким. І навіть журналістові, який дуже занурився в тему, може видатись, що від нього вимагають занадто спростити розповідь. Та саме ця поверховість, спрощеність і узагальненість дає шанс бути почутим людьми, які не читають історичних праць і не ходять до архівів самі.
Облиште науковий стиль. Журналістський матеріал має бути написаний просто, без специфічної термінології та складного синтаксису. Видання National Geographic History говорить до своїх читачів мовою, зрозумілою і допитливому школяреві, і пенсіонерові. З другого боку, слід уникати й вульгарного розмовного стилю, притаманного жовтій пресі. Визначаючи стилістику свого тексту, зважте, чи використовували б ви саме ці слова й конструкції, розповідаючи історію іншій людині. Наприклад:
Постать Євгена Коновальця є важливою ланкою неперервності історії українського визвольного руху. Він та його соратники одні з перших стали на шлях реалізації ідеї української державності та зрушили українське суспільство до шляху визвольної боротьби. Своєю діяльністю вони запалили наступне покоління діячів ОУН та УПА.
(з тексту Ігоря Дерев’яного «Євген Коновалець та контакти УВО і ОУН із Литвою», «Історична правда»)
Авжеж, ми розуміємо, що хоче сказати автор. Але чи варто казати це саме так? «Постать Коновальця» — це і є сам Коновалець. «Стали на шлях реалізації ідеї» — почали втілювати ідею (зауважмо, що «шляхів» у цьому реченні два — «реалізації» і «визвольної боротьби»). І навряд чи ви коли-небудь всерйоз використовуєте слово «діяльність»; тоді навіщо спілкуватись у такий спосіб із читачем? Часто це робиться для того, щоб надати тексту урочистості, наголосити на важливості того, про що йдеться… Але ефект виходить протилежний: читач просто пропускає рядки, що не несуть змістового навантаження. Або й геть покидає читання.
Журналістський текст — це завжди історія (в сенсі story). Це значить, що вона має сюжет і героїв. Героями можуть бути люди, які вже померли, — ви відтворите те, що з ними сталося, процитуєте їхні слова або документи, що фіксують їхні дії чи свідчать про їхню долю. Про будь-яке явище, будь-яку подію минулого краще розповідати через історію людини. Говорячи про організацію, спільноту, інституцію і навіть державу, ніколи не забувайте про людей, які за нею стоять.
Сюжет може бути як розвитку дії (ви описуєте, що відбувалося з героями), так і розвитку думки (ви вибудовуєте логіку роздумів, які допомагають зрозуміти сенс давно минулих подій). В обох випадках читач поступово відкриватиме для себе історію, дізнаючись щось нове.
Визначте предмет свого тексту. Це — людина чи подія, час, у який ця людина діяла чи подія відбувалась, процес, у якому вона брала участь? Чи історія, яку розповідають знайдені документи та свідчення, є достатньо типовою? Пишучи, приміром, про репресованого, який довів свою невинуватість у радянському суді, не забувайте, що то радше виняток, а не правило, бо мільйонам інших так не пощастило.
Журналістський текст читають недовго. Це не обов’язково значить, що ви повинні штучно скорочувати його, викидаючи важливі речі. Важливо, щоб заголовок тексту, лід (підзаголовок) і перші два-три абзаци були побудовані так, щоб не відлякати читача, а навпаки — затягнути його в подальше читання, показавши інтригу, парадоксальність, унікальність історії, про яку йтиметься далі. Журналісти добре знають, що так треба робити з новинами, але часто забувають про актуалізацію тексту, працюючи з аналітичними та публіцистичними форматами.
Заголовок передусім привертає увагу читача до тексту. Хоч яким геніальним та ексклюзивним є матеріал, якщо читач не зверне увагу на заголовок, він може й не прочитати тексту. Водночас не можна зловживати увагою аудиторії, скандалізуючи заголовки та вводячи ними в оману. Наприклад, «Секрет золота Полуботка розкритий» можете написати лише в разі, якщо так воно насправді, але не тоді, коли у вашому тексті є тільки гіпотези чи версії.
Заголовки, звичні для наукових статей і розвідок, не підходять для журналістських матеріалів категорично. Наприклад, заголовки з сайту historians.in.ua «Насилля в архітектурі: від ХХ століття до сьогодення — пошуки шляхів подолання» або «Пам’ять про конфлікти й діалоги поляків із сусідніми народами в культурному ландшафті столиці Польщі» розкривають тему тексту («про що»). Натомість, для журналістського матеріалу тут головне — передати ідею, себто «те, що я хочу сказати цим текстом».
Заголовок повинен відповідати форматові видання, для якого готуєте матеріал. До прикладу, в багатьох онлайн-виданнях стандартом є складені заголовки, де перша частина — образна чи метафорична, що привертає увагу та інтригує, друга — більш інформативна, що розкриває, власне, тему тексту. Ось кілька прикладів з «Історичної правди»:
Заморожене минуле. Радянська Україна серед Льодовитого океану
Пірати дніпровських порогів. Річкова війна 1919–1921
Полковник і самота. Особисте життя Євгена Коновальця
Великий блеф. Кампанія набору в дивізію «Галичина» як маніпулятивна технологія
Це не єдиний можливий формат заголовка в цьому виданні. Проте, якщо ви запропонуєте редакції текст під заголовком «Таємниці минулого» чи «Герої не вмирають», слід бути готовим до того, що редактор змінить заголовок на той, який, на його думку, привертатиме увагу читачів і відображатиме сенс тексту ефективніше.
Значна частина аудиторії онлайн-видань приходить із соціальних мереж, де тексти відображаються у вигляді сніпета — іконки, що включає заголовок, підзаголовок (лід) і картинку.
Навіть якщо це видання відвідує професійна аудиторія, прицільно зацікавлена в історії, картинка (обкладинка книжки), заголовок і лід відсікають практично всіх випадкових читачів — окрім тих, кому щось каже прізвище Меланхтон.
Промовиста карикатура з упізнаваними персонажами, заманливий заголовок, а в ліді — запитання, відповідь на яке, як може сподіватись читач, буде даний у матеріалі. Ви не завжди можете передбачити, яким буде сніпет вашого майбутнього матеріалу в соцмережах (це залежить від редактора, верстки й формату видання тощо), одначе готовий текст, який можна здавати замовникові — це текст із заголовком, лідом/підзаголовком, логічним початком і логічним завершенням.
Медійники називають першу частину тексту nut graph (абзац-«горішок»): він повинен розкривати суть матеріалу, але не бути настільки вичерпним, щоби відохотити людей читати далі.
Погляньмо, як зроблений nut graph у матеріалі про справу Івана Сіяка:
П’ять років у сталінських концтабрах провів сотник УГА і старшина армії УНР Іван Сіяк. Життя його, разом із понад тисячею інших в’язнів, обірвала куля НКВДиста у карельському урочищі Сандармох. Через понад півстоліття розсекречену архівну справу взяв до рук його правнук і повний тезка — журналіст Іван Сіяк. У його родині історію прадіда — адвоката і активного борця за свободу — переповідали як сімейну легенду («Радіо Свобода» ).
«Приманкою», яка повинна зачепити аудиторію, тут є не лише постать героя, а й згадка про сімейну історію. Помилкою були би глобальні узагальнення та «лірика» на початку тексту («Споконвіку Україна боролась за свою незалежність» тощо): починайте з яскравого, сильного, незвичного, парадоксального, з того, що зачепить читача. Такий початок англійською називається kicker. Щоб виробити звичку не починати з узагальнень, корисно читати якісні англомовні журнали — The New Yorker, наприклад.
Читач зазвичай не знає історії. Не те що на фаховому, а часто навіть на найзагальнішому рівні — для багатьох навіть освічених людей історичні факти, імена й дати залишились у забутій шкільній програмі.
Змиріться з тим, що прізвища Судоплатов, Азеф або Горліс-Горський не кажуть читачеві нічого; він не в курсі, про що йшлося у третьому універсалі, а про сталінські репресії знає тільки те, що вони були. Тому необхідно пояснювати абсолютно все. До прикладу, згадуючи НКВД і НКГБ, слід не тільки розшифрувати абревіатури, а й пояснити, чим займалось одне й друге відомство. Абревіатури слід розшифровувати завжди, окрім найвідоміших: перший раз у тексті треба написати, наприклад, «Всеукраїнський центральний виконавчий комітет», а далі можна вже — ВУЦВК.
Це стосується також географічних назв. Якщо ви пишете про Сандармох, Соловки або Степлаґ, більшість читачів не зможуть уявити, де це й наскільки далеко від дому опинився в’язень. У найкращому разі для них це все — «Сибір». Ґуґл-карти дають можливість власноруч створити карту з відстанню від дому героя до місця заслання, яка дасть зрозуміти, як це насправді далеко. Якщо карта в матеріалі недоречна, принаймні поясніть, де розташоване згадуване місце.
Зважайте на цільову аудиторію видання, для якого пишете. Якщо читачі молодші за 35 років, тобто ще не народились або були дітьми в момент розпаду Радянського Союзу, їм мало що скажуть слова «перебудова» і «путч», прізвища Масол, Кравчук чи Єльцин. Уявлення цих людей про історію другої половини ХХ ст. вкрай міфологізовані та пунктирні. Натомість старша аудиторія може залишатись під впливом ще радянських пропагандистських міфів або новітньої політичної пропаганди.
Слід уникати використання ініціалів у текстах: ця практика, що збереглася з радянських часів, неприйнятна для сучасних медіа. Ініціали замість імен знеособлюють та знецінюють людей, про яких пишете. Якщо ж прізвище не залишає сумнівів у тому, про кого йдеться (Берія, Сталін, Бандера абощо), його цілком достатньо. В інших випадках слід використовувати ім’я і прізвище (Роман Шухевич, Северин Наливайко тощо). Винятком може бути псевдонім, частиною якого є ініціал, на кшталт О.Генрі.
Документи — це ілюстрації. Наводячи, наприклад, сканокопію протоколу допиту вашого героя або газетної вирізки сімдесятирічної давнини, ви мусите усвідомлювати, що 95% читачів не заглиблюватиметься в цей текст, а лише кине оком, як він виглядав. Якщо для вас важливо, щоб документ або його частину прочитали, наведіть цитату в тексті. Проте майте на увазі, що надто довгі цитати читачі так само схильні пропускати, тому варто вибрати найбільш промовистий уривок, а решту стисло переказати.
Посилатися на джерела слід обов’язково. Це свідчитиме про прозорість тексту, читачі довірятимуть вам як автору. Якщо ви готуєте матеріал для онлайн-видання, відразу розставляйте гіперпосилання. Онлайн-журнал WAS — одне з найякісніших популярних видань про історію в Україні — використовує традиційний для наукових публікацій формат списку літератури в кінці, але це видається надмірністю: абсолютна більшість читачів не користуватиметься цим списком, а посилання в квадратних дужках по тексту дезорієнтують і відвертають увагу. Якщо ваше джерело відсутнє в інтернеті, просто назвіть його (наприклад: історик такий-то в книжці з такою-то назвою пише…).
Публікації у ЗМІ — це не факти. Згадка про певну подію чи факт у тогочасних ЗМІ не має подаватись як прямий доказ того, що все було саме так. Особливо це стосується преси тоталітарних держав і тих періодів, коли в країні відбувається збройний конфлікт чи політичне протистояння.
Будьте стримані в оцінках. Мета пропаганди — нав’язати читачеві ставлення до людини, події чи явища, а журналістики — дати достатню поживу для роздумів і формування власної думки. Намагання наситити текст емоційними епітетами майже завжди шкодить його якості. Твердження, що депортованих кримських татар везли «в нелюдських, принизливих умовах, які завдавали людям величезних страждань», не дасть читачеві ні уявлення, ні відчуття того, наскільки жахливими були ці умови. Ба більше, це саме формулювання можна вжити і в іншому контексті — наприклад, описуючи пасажирів львівських маршруток. Подайте конкретні умови й дозвольте читачеві самому їх оцінити. Це ж стосується морально-етичних оцінок. Кожен читач має власні етичні мірила: хтось уважатиме українських повстанців, які наприкінці 1940-х здавалися радянській владі, негідними зрадниками, а хтось назве їхній вчинок виправданим і розумним. Ваше завдання — розповісти про те, хто, коли й за яких умов це робив, давши достатньо інформації для самостійного осмислення.
Об’єктивність у журналістиці вочевидь недосяжна: це філософська категорія. Тому твердження, що журналіст має бути завжди об’єктивним, некоректне. Коли так кажуть, мають на увазі, що автор повинен бути:
безстороннім, тобто, описуючи конфлікт, не ставати на жодну його сторону. Якщо є різні версії того, що відбулось, автор має викласти їх і може дати їм обґрунтовану оцінку, але не замовчувати ту, яка йому не подобається;
незаангажованим, тобто не отримувати вигоди від просування однієї зі сторін конфлікту, й не бути його учасником. Чи слід нам вважати заангажованим журналіста, робота якого оплачується зарубіжним фондом, створеним для просування певних цінностей (лівих, правих, демократичних тощо)? Принаймні, про такий зв’язок мають право знати читачі.
неупередженим, тобто вміти дистанціюватися від власного ставлення до того, що він досліджує, й не робити припущень про те, що досі не з’ясоване. Неупередженість — це не байдужість, а готовність до того, що дійсність не вписуватиметься в матрицю авторових уявлень і переконань.
нейтральним, тобто добирати слова, які не програмують читачів на певне ставлення до описуваних людей, фактів і подій. Ця настанова суперечить прагненню багатьох журналістів «називати речі своїми іменами», яке можна задовольнити в форматі колонки. Нейтральність важлива ще й тому, що безапеляційні оцінки можуть відштовхнути від вашого тексту людей, які мають інший погляд на ситуацію. Назвіть радянські війська в Україні 1944 року загарбниками, і частина аудиторії не сприйматиме вашого матеріалу далі; назвіть визволителями, і відлякаєте іншу частину. І позбавите цих людей шансу змінити свою думку, ознайомившись із фактами.
Неприйнятним є тенденційний добір фактів і свідчень, які відповідають авторовій гіпотезі. Конструюючи таким чином реальність, журналіст ризикує не лише своєю персональною репутацією, а й довірою аудиторії до редакції ЗМІ, в якому опубліковано матеріал.
Факти та коментарі повинні подаватись окремо. Автори, які працюють із усними чи письмовими спогадами очевидців історичних подій, часто забувають, що це — лише суб’єктивне відображення в пам’яті окремої людини. Те, що вона пам’ятає про певні часи, зовсім не обов’язково узгоджується з історичними фактами. Так і з’являються, наприклад, тексти про те, яким гуманним був нацистський окупаційний режим порівняно з радянським, побудовані на спогадах про «добрих німецьких солдатів», що пригощали дітей шоколадом і платили за воду з криниці. Такі спогади, звісно, важливі, але повинні подаватись у контексті й доповнюватися фактами.
Авторське «я», себто писання від першої особи або введення себе в текст як героя, доцільне у випадку, коли опис дій автора не просто важливий, а необхідний для розуміння того, про що йдеться. Наприклад, якщо автор сам ділиться спогадами, або процес його творчих пошуків і відкриттів сам по собі становить частину історії. В абсолютній більшості випадків необхідності в цьому немає, і «якання» автора є просто способом підживлення його марнославства. Однією з форм недоречного включення автора у текст є писання про себе у третій особі — «автор цих рядків», «ваш автор» і так далі.
Неприйнятно в журналістиці й говорити про себе у множині — «ми проаналізували», «ми дослідили» абощо, як це часто роблять у пострадянській (псевдо)науці.
Електронну версію посібника «Архіви КҐБ для медіа» можна завантажити тут.
