Чому Денис Бігус попри все займається журналістськими розслідуваннями.
Програму «Наші гроші з Денисом Бігусом» транслюють у загальнонаціональному ефірі «UA:Першого» та каналу «24». Це лише один із трьох проектів журналістських розслідувань, що виходять на суспільному мовнику, — є ще «Схеми» та «Слідство.інфо». Здавалося б, щотижнева потрійна порція викриття казнокрадів і хабарників мала би допомогти правоохоронцям боротися з корупцією. Але дійсність розчаровує: з-поміж сотень описаних журналістами-розслідувачами випадків корупції до суду доходять одиниці. Про те, чому все одно варто займатися розслідуваннями, керівник проекту bihus.info говорив на Львівському медіафорумі.
У розслідувальній журналістиці я з 2011 року. І весь цей час запитання «от ви тут знімаєте, а що далі?» не втрачає популярності. Кепські наші справи, якщо на четвертий рік активної боротьби з корупцією на запитання «чому ніхто не сидить?» досі немає відповіді.
Навіть якщо ви маєте якісне розслідування з дуже хорошою історією й достатньою кількістю доказів, аби можна було порушити кримінальне провадження, й навіть якщо воно буде порушене, все одно нема гарантії, що буде результат. А до порушення кримінального провадження не доходить навіть десять відсотків історій, які ви розслідуєте.
Тому на натхненну молоду людину, яка прийшла працювати розслідувачем, чекає фрустрація від того, що її робота не має жодних швидких результатів. Не всі це розуміють, тому багатьох накриває остаточне розчарування, перш ніж вони дочекаються перших перемог.
Денис Бігус. Фото Lviv Media Forum.
Я весь час бачу це на прикладі практикантів, які приходять до нас у редакцію. Очі палають, у реєстрах розібрався, загалом хороший спеціаліст… Публікує свій матеріал і дивиться: ну, що там? Щось зміниться? Буде якась реакція? Але нічого не відбувається. Людина думає: «та ну, фігня якась!» і робить другий, третій матеріал… Нічого. Вже за рік ця людина займатиметься чимось іншим, бо нервів не вистачає витримувати цей невпинний потік розчарувань.
Я зазвичай кажу таким людям, що наша журналістська робота завершується після публікації. Це потрібно прийняти й усвідомити, це зберігає нам нерви та дозволяє залишатися при здоровому глузді. Хоча змиритися з тим доволі важко.
Програма «Наші гроші» пропрацювала в форматі редакції чотири роки й може вважатися до біса успішним проектом: із півсотні наших розслідувань мали наслідки. Але питання «чому ніхто не сидить?» не припиняє нас мучити.
Торік ми розширили формат: створили свій юридичний відділ. Там працюють люди, які конвертують журналістські розслідування в абсолютно незрозумілий юридичний текст і скеровують його до прокуратури, Антикорупційного бюро чи Агентства запобігання корупції. Вони працюють не лише з нашими роботами, а з розслідуваннями щонайменше двадцяти п’яти організацій. За цей рік за їхніми зверненнями порушили близько сімдесяти кримінальних проваджень.
Але це юристи. Якщо ж ви як журналіст просто публікуєте свою роботу, з імовірністю 99% не відбудеться взагалі нічого. Звісно, є винятки — тексти, сюжети, розслідування, які набули такого резонансу, що самим фактом публікації змушували правоохоронні органи реагувати. Але помітним стає один відсоток розслідувань. Випадків негайної реакції на наші викривальні матеріали я майже не пригадую.
Якийсь час ми вірили в мантру, що публікація матеріалу є зверненням до правоохоронних органів… Та ніфіга! Правоохоронні органи вздовж і впоперек чхати хотіли на більшість матеріалів, які ми так натхненно розкопуємо й розписуємо. Тому, якщо ви не готові закидати м’яч у кільце, сам він туди не закотиться.
З юридичної точки зору взагалі не має значення, просту чи складну історію ви описуєте в розслідуванні. Ми вкладаємо 80% свого часу та нервів на те, щоб надати журналістській роботі формату красивої історії, викласти її так, аби вона сподобалась читачу або глядачу. Та серед величезної кількості шикарних історій, які надходять до юристів, часом не знаходиться жодної підстави для заяви до правоохоронних органів. Це два абсолютно різні світи.
Тому, якщо ви хочете, аби за вашим розслідуванням порушили кримінальну справу, приділіть час збиранню додаткових доказів, які хоча б згадуються у Кримінальному кодексі України.
Приблизно у трьох чвертях випадків те, що продавало вашу роботу глядачу, те, що цікавило його й у чому ви вбачали найбільш шоковий момент, не матиме жодних перспектив для слідства та суду. Заяву ж напишуть за якимось формальним папірцем, який, можливо, навіть не згадувався у вашому матеріалі, бо не видався вам цікавим.
Досвід останніх років показує, що наша робота має вплив. Вона змінює ландшафт, просто це відбувається досить непомітно, якщо порівнювати вчора і сьогодні. Якщо ж порівнювати те, що є зараз, із тим, що було десять років тому, результат дуже помітний. Журналісти-розслідувачі — це такий собі вітер, що дме над пустелею. Особливої сили ніби й немає, але з року в рік пустеля під нами змінюється.
