Університети або зміняться, або стануть непотрібними студентам і роботодавцям.
«Мені подобається викладати. Але я дуже песимістично сприймаю майбутнє журналістської освіти в університетах», — каже Наталія Кучер. Із 2016 року вона працює в Національному авіаційному університеті і викладає студентам-журналістам медіапсихологію, методику роботи прес-секретаря, політичну журналістику тощо. До того Наталія здобула журналістську, політологічну та психологічну освіту і 20 років працювала у сфері комунікацій. На її думку, за декілька років онлайн-освіта стане для українських університетів «чорним лебедем» — явищем, яке змінить їх безповоротно. Ці зміни відбуваються вже сьогодні, а в перспективі «від сучасних університетів залишиться мінімум: загальні дисципліни на кшталт філософії та історії, які “не цікаві” роботодавцям. Деякі професії існуватимуть тому, що потрібні для функціонування держави: більшість медичних, деякі технічні і ті, що забезпечують держапарат».
Сьогодні університети, що готують однакових фахівців, конкурують між собою на рівні дисциплін, умов та вартості навчання. Однак, за моїми спостереженнями, в найближчі роки спосіб підготовки фахівців зміниться і університети конкуруватимуть не між собою, а з роботодавцями, приватними освітніми та комерційними дослідницькими організаціями, які теж можуть навчати професіоналів.
Що університет «продає» суспільству? Професійні знання, відтермінування самостійності (згідно з «Сімейним кодексом», батьки зобов’язані дбати про дитину до 23 років, якщо вона вчиться) та науковий розвиток.
Професійні знання
Професійні знання у комунікаційній сфері можна отримати за допомогою медійних шкіл при ЗМІ. Найвідоміші з них — телевізійні. Наприклад, програма стажування «Ближче до ТБ» від «1+1», яка розрахована на 6 місяців та складається з трьох етапів: коли учаснику не платять нічого, потім платять стипендію, а потім беруть на роботу. Також «1+1» має комерційний освітній проект «Вища Школа Media & Production» — вісім курсів різної тривалості та спрямування. СТБ має медійну академію «ТалантLive» для стажування і подальшого працевлаштування, а також комерційну школу «MediaStart.school» для телеведучих, спікерів та відеоблогерів.
Донедавна більшість таких проектів була доступна обмеженій кількості людей, бо навчання проводилося офлайн і доцільність та прибутковість онлайн-освіти була не очевидна. Але це змінилося. Цієї весни у Києві відбувся форум «EdPlatforma». Там задля обміну досвідом зібралися люди, які формують ринок онлайн-освіти в Україні. Я теж була на форумі і під час обговорень зрозуміла, що знання комерціалізуються добре, а продавати їх онлайн зручно і вигідно: так можна залучати велику аудиторію за порівняно невеликі гроші і без географічних обмежень, а також продавати освітні онлайн-продукти не в режимі реального часу, а в записі.
Питання не в тому, чи можна буде отримати масову онлайн-освіту у професійних медійних школах від відомих брендів. Питання лише — як скоро. Думаю, потрібно приблизно три роки на осмислення можливостей, бюрократію, створення контенту, апробацію і виправлення помилок.
Невеликі приватні освітні проекти, які навчають окремим фаховим навичкам, існують і тепер. Проте невдовзі вони стануть повноцінними гравцями на ринку. Підтримуючи одине одного, навчаючись разом на помилках та успіхах, вони швидко розвиватимуться, підлаштовуючись під потреби споживачів і не коштуючи аудиторії захмарних грошей.
Окремо слід згадати безкоштовні онлайн-курси для медійників, створені на ґранти або з доброї волі їх укладачів. Цих курсів поки що мало, вони охоплюють лише певні сегменти фахових знань і не рекламуються так, як комерційні проекти. Але вони є. А повноцінної університетської онлайн-освіти досі немає.
Завдяки соцмережам, які дозволяють поширювати рекламу на цільову аудиторію, платформам для створення і продажу навчальних курсів, простому програмному забезпеченню та доступній техніці для створення навчального контенту, хмарним технологіям для зберігання та поширення великого обсягу інформації, розповсюдженості серед потенційних слухачів смартфонів та ноутбуків, дешевому доступу до інтернету, месенджерам та їх ботам, що автоматизують частину спілкування і багатьом іншим технічним та програмним рішенням кожне ЗМІ може створити комерційні онлайн-курси і безкоштовні курси для стажування.
Чому це загроза для університетів? Тому що вони втратять вмотивованих молодих людей, які самостійно сплачують за своє навчання; які звикли споживати контент за власним вибором та які у подальшому є обличчям своїх альма-матер. Вже сьогодні, втрачаючи інтерес до нецікавого та/або некорисного навчання, ці молоді люди швидко знаходять заміну для поганого офлайн-викладача в онлайн-світі. Сьогодні вони обирають між офлайн-освітою в університеті й офлайн-освітою в медійній школі. Риторичне запитання, що вони оберуть завтра: короткі професійні онлайн-курси вдома плюс реальний шанс на працевлаштування чи довгі роки університетської освіти і життя в гуртожитку без гарантії знайти роботу після навчання?
Отже, ми втратимо тих студентів — і денної, і заочної, і післядипломної форми освіти — та абітурієнтів, які приходять до університетів саме по професійні знання та навички.
Відтермінування самостійності
Студентів, які за рахунок навчання в університеті продовжують своє дитинство, із часом стає більше. І не лише в Україні. Щоб полегшити їхнє мігрування між спеціальностями і навіть напрямами, на перших курсах багатьох університетів світу викладають лише загальноосвітні дисципліни. Їхню увагу важко втримати, адже вони хочуть навчатися розважаючись. Більшість із них невмотивована до навчання, бо не прагне працювати у медійній сфері. Вони приносять університетам гроші, але не славу «медійних шкіл».
У найближчі роки саме за їхній рахунок виживатимуть українські університети. Але і цю битву ми програємо. Передовсім — приватним університетам, що створюватимуть для таких студентів високопрофесійний навчально-розважальний контент. Потім — іноземним вишам, куди вони їздитимуть за програмами університетської мобільності. Залишаться ті університети, що зможуть створити навчально-розважальний майданчик, який створюватиме у батьків, що платять за освіту, ілюзію навчання, а у студентів — відчуття ейфорії від освітніх шоу.
Науковий розвиток
Галузь науки «Соціальні комунікації» виникла в Україні у 2006 році і поєднує технічні дисципліни, психологію, етнографію, лінгвістику, соціологію та політологію. Якщо на журналістику вступатиме набагато менше людей, ніж зараз, наука про соціальні комунікації зникне, так і не залишивши по собі нічого історично значущого.
Дослідження, які медійники повинні враховувати у роботі, лежать передовсім у площині технічних дисциплін та психології, в останні роки — нейропсихології. Далі йдуть соціологія та політологія. Журналістам важко дається формування власної наукової галузі: професійні навички, потрібні в журналістській роботі, часто дисонують із навичками науковців. Психолог, який проводить наукове дослідження, стає кращим психологом. Журналіст, який проводить наукове дослідження, відкладає журналістику і стає кимось іншим: психологом, соціологом, політологом…
Чорний чи сірий
Чи можемо ми пом’якшити наслідки змін, що насуваються і, за словами Талеба, перетворити чорного лебедя на сірого? Можливо.
На мій погляд, майбутнє за навчальними хабами. Вони надаватимуть якісні онлайн- та офлайн-послуги. Зручно організовуватимуть простір та час. Контролюватимуть кваліфікацію викладачів без привласнення собі їхніх доробків, і стежитимуть за рівнем знань слухачів.
Щоб легше трансформуватися у навчальні хаби, університети можуть:
- В офлайн-режимі навчати викладачів, як адаптувати їхні курси до онлайн-платформ. Тобто університети повинні підхопити ініціативу і стати роботодавцями, які вчать своїх працівників найкращим формам роботи.
- Змиритися з авторськими навчальними курсами. Так, університети повинні мати змогу перевірити наявність та повноту навчального комплекту, але сам комплект повинен належати викладачу. У сучасному світі купують особисті бренди. В тому числі — і у навчанні.
- Створити продакшн-студії з виробництва контенту для онлайн-курсів. Почати формувати так звані лабораторії, які дають можливість працювати із професійним обладнанням і максимального наближують до майбутнього робочого середовища. Дбати про аудиторії. Вони повинні бути різними, зручними, мати інтерактивні дошки, проектори та іншу техніку.
- Домовлятися з операторами мобільного інтернету щодо підвищення якості сигналу на території університетів та зниження вартості пакетів для освітнього середовища.
- Розподілити працівників на викладацький, організаційний і науковий склад. Викладачі та/або науковці не мають займатися організаційною роботою. Але за власним бажанням можуть поєднувати викладацьку, професійну та/або наукову діяльність. Такі викладачі матимуть уявлення про сучасний стан галузі і вчитимуть того, що вміють і знають самі. А організатори опікуватимуться простором і часом, щоб студентам і викладачам було комфортно вчитися, а науковцям — проводити дослідження.
- Студенти повинні мати реальні можливості обирати дисципліни та викладачів, а також платити за кожну обрану дисципліну окремо, а не загалом «за все».
- Почати суспільну дискусію щодо «достатнього» переліку знань та вмінь із кожної конкретної спеціальності, щоб сформувати обов’язковий перелік підтверджених сертифікатами компетенцій. Залучити до обговорення фахівців. Оновлювати перелік щорічно, щоб відмовитися від застарілого поняття «диплом» і знайти більш відповідний спосіб фіксувати рівень знань та вмінь слухачів.
Можливо, вища медійна освіта зможе стати флагманом цих змін та здійснити контрольовану, наскільки це буде можливо, трансформацію. А можливо, вся університетська освіта, разом із медійною — це динозаври, які доживають свої останні часи в інформаційному світі.
Головне зображення Kew Li Wen
