…якщо ви не літературний критик.

Тетяні Гонченко пощастило поєднати роботу з любов’ю. Донедавна вона працювала в онлайн-книгарні Yakaboo, де вела блог. Також вона має телеграм-канал про книжки. На думку Тетяни, журналістові, аби писати про книжки, не потрібно мати ні спеціальної освіти, ні експертного статусу. Ми попросили її поділитись досвідом із читачами MediaLab.

Результати дослідження Ukrainian Reading and Publishing Data 2018 свідчать, що 69% українців хоча б час від часу читають книжки. А 11% читачів обирають, що почитати, завдяки рецензіям та оглядам у ЗМІ. Якщо про книжки хочуть читати, значить, про них треба писати.

Журналістське писання про книжки — не те саме, що літературна критика. Навряд чи можуть існувати універсальні рецепти для фахового писання про літературу, адже літературних критиків ми любимо за їхню індивідуальність. Для журналістів книжки — така ж тема, як зелена енергетика, економіка, політика чи медична реформа.

І тут є про що писати. Останні п’ять років книжковий ринок України бурхливо розвивається. З’являються нові видавництва: за останні кілька місяців на ринок вийшли два, «Цивілізація» та «Дім химер». Середній наклад зріс із однієї-двох тисяч до трьох-чотирьох. А книжки популярних авторів виходять тиражами, про які раніше можна було хіба що мріяти. Наприклад, до цьогорічного Книжкового Арсеналу видавництво КСД надрукувало двадцять п’ять тисяч примірників «Ініціації» Люко Дашвар. Розібрали все.

Щоб писати про книжки так, аби це хтось читав, треба з’ясувати, навіщо людям це потрібно. Здавалося б, замість тексту про книжку можна прочитати її саму.

Ми запитали читачів блогу Yakaboo, навіщо вони його читають. Вибірка не репрезентативна, але результати показові. 78% відповіли, що читають блог, аби дізнатись про нові книжки та визначитись, що прочитати.

Це логічно: нові книжки з’являються щодня, й зорієнтуватись у них важко. Потрібен той, хто проведе за руку й підкаже: «це бери, цього не бери». Таким провідником може стати журналіст.

Є ще кілька причин, чому люди читають про книжки:

  • хочуть визначитися, чи купувати конкретну книжку, до якої давно придивляються;
  • хочуть звірити свої враження від прочитаної книжки з чиїмись ще (хоча з цим допомагають читацькі сервіси на кшталт Goodreads);
  • хочуть дізнатись, що відбувається у книговиданні загалом;
  • хочуть дізнатись, що про свою книжку говорить автор, або познайомитись із ним ближче.

Отже, якщо читачі хочуть передусім дізнаватись про новинки, варто робити добірки новинок.

Мій досвід свідчить, що такі матеріали читають найкраще. «10 книжок, які можна подарувати на Новий Рік», «10 книжок, які захоплюють з головою», «50 книжок, які вийшли цього року українською мовою». Читачеві зручно отримати готовий список і не морочитись пошуками.

Погана новина: такі добірки завжди суб’єктивні, тому ідеалу досягти важко.

Ще одна прикрість: навіть суб’єктивна добірка може вийти поганою, якщо автор накидав у список до Нового Року всі видання, в назвах яких трапляється «Новий Рік», «Дід Мороз» або «зима».

Хороша новина: якщо ви писатимете якісні добірки, до них будуть прислуховуватись і чекати нових.

Важливо знати свою цільову аудиторію. Якщо ви — видання для хіпстерів, то добірка сльозливих книжок у рожевих обкладинках буде недоречною. Якщо видання для бізнесменів, то очевидно, що треба робити добірки мотиваційного нон-фікшну, а не «10 детективів із несподіваним фіналом».

Де брати книжки для добірок? Поцікавтесь, які книжки виходили останнім часом. Зверніться до видавництв, щоб вони щось порадили. Більшість із них охоче йдуть на контакт.

Є серед них і такі, що готові заплатити автору за те, щоб їхні книжки потрапляли в добірки. Йти на таку угоду й перетворювати свій матеріал на джинсу не варто. З погляду етики літературна джинса нічим не краща за політичну.

Ще один актуальний формат — відгук на книжку.

Це не зовсім журналістський текст і підійде за форматом не кожному виданню. Ті редакції, які публікують відгуки, зазвичай домовляються з літературними критиками, аби про новинки писали вони.

Але якщо ви знаєте, де публікувати відгук, підійдіть до його написання як до звичайного журналістського тексту. Поґуґліть інші рецензії (якщо книжка перекладна, не полінуйтесь зробити це англійською або іншою мовою оригіналу). Дізнайтесь передісторію. Поцікавтесь, які премії вона вигравала. Почитайте біографію автора та інтерв’ю з ним.

Навіть у цьому суб’єктивному форматі варто оперувати радше фактами, ніж емоціями. Давати читачеві нову інформацію, а не лише розповідати про свої відчуття.

Ось, для прикладу, два відгуки на одну й ту саму книжку:

  1. Це надзвичайно цікава книжка. Вона мене дуже зачепила. Я давно такого не читав. Зазвичай мене рідко вражають книжки, але ця особливо сподобалась. Вона захоплива й динамічна.
  2. Щоб написати цю книжку, автор десять років провів у бібліотеках, вивчаючи побут і характери мешканців Індії вісімнадцятого століття. І не дарма: роман отримав Букерівську премію, його переклали тридцятьма мовами. А Стівен Кінґ сказав, що це найпотужніша книжка, яку він читав у житті.

Другий приклад цікавіший і переконливіший, чи не так?

Наступний формат — мастрід від відомої (або не дуже) людини.

«Що читає гендиректор “Укрпошти”», «Що читає Святослав Вакарчук», «10 улюблених книжок Олега Винника»… Що відоміша людина, яку ви запитаєте про книжки, то більше переглядів набере такий матеріал. Для когось ці люди авторитетні, хтось хоче стати трошечки ближчим до Винника, почитавши книжку, яка йому подобається. А комусь просто сподобається, як кумир розповів про прочитаний роман. Або не сподобається, що теж цікаво.

Ще один варіант — інтерв’ю з письменником або видавцем.

Бажано, щоб це була не «душевна розмова про сенс життя». Такі тексти читають добре, тільки коли герой — безперечна зірка на кшталт Леся Подерв’янського, Юрія Андруховича або Сергія Жадана.

Ідеально, якщо в тексті є конкретні факти та цифри. Хороший приклад — інтерв’ю письменника Максима Кідрука для The Village, в якому він чесно розповів, скільки і як заробляє. Цю публікацію прочитали майже чотирнадцять тисяч разів. Якби це була розмова про героїв його романів, плани на майбутнє і джерела натхнення, результат був би набагато скромнішим.

Щоб інтерв’ю вийшло цікавим, оберіть конкретну тему. Не просто накидайте Тарасові Прохаську не пов’язаних між собою загальних питань, а поговоріть про його домашню бібліотеку. Або про Донбас. Або про те, як видавались книжки у дев’яності. Заздалегідь домовтесь про тему, щоб письменник міг зібратись із думками. Надсилати запитання заздалегідь у цьому разі не є чимось кримінальним, як у випадку з чиновниками чи депутатами. Адже завдання — не зловити письменника на слові, а цікаво й змістовно поговорити.

Можна написати й матеріал про ситуацію у книговидавництві.

Аби він вийшов притомним, варто хоча б впівока стежити за тим, що відбувається на ринку. Інакше експертний коментар у директора малесенького видавництва, який суб’єктивно розмірковує про ринок на підставі свого скромного і специфічного досвіду, можна сприйняти за об’єктивну реальність. Або побудувати матеріал на думках видавця, який сидить на тендерах і виплатах із державного бюджету, тому наполягає, щоб держава закуповувала якомога більше книжок.  

Добре читають матеріали про топи продажів, плани видавництв на наступний рік, розміри накладів та формування цін на книжки. Доведеться напружитись, адже книжковий ринок доволі закритий, і вибити з видавців і книготорговців конкретні цифри доволі важко. Але результат вартий докладених зусиль.

А загалом журналістський матеріал про книжки працює за тими ж законами, що й будь-який інший журналістський текст. Він має давати читачеві нову інформацію, пасувати цільовій аудиторії видання, містити більше фактів, ніж емоцій, та не бути джинсовим.

А ще — читайте самі. Адже журналіст, який не читає книжок, не зможе добре про них писати.

Головне зображення Yiqun Tang

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.