Чому засилля думок знецінює думки.
«Прозою… Тільки прозою. Ніяких віршів. І все — як було. Нічого не брешучи і не додаючи (хіба що, як воно у письменників називається, — “художні деталі”). І писати будемо від першої особи (так завжди щиріше виходить)».
Всеволод Нестайко, «Тореадори з Васюківки»
Так Ява і Павлуша, збираючись писати книжку, ненароком передрекли народження сучасного жанру колонки. Проза, художні деталі і обов’язково від першої особи — так щиріше. Брехня і прикрашання — на совісті автора.
В українській журналістиці жанр колонки розквітнув за останні роки буквально на очах. Ще вчора всюди були непевні «Дорога редакціє!», а сьогодні шпальти друкованих і онлайн-видань рясніють безапеляційними авторськими текстами із художніми деталями. Видається, що в Україні колонковий вибух почався у 2013-му, коли читачі хапалися за зрозумілі, емоційні, упереджені тексти, відчайдушно намагаючись знайти відповіді на питання «що буде далі?», «як нам із тим бути?» і, як любив питати Кучма, «що ж це робиться?». У новинах відповідей на них не було і не мало бути — журналістські стандарти цього не передбачають.
Маятник подій і настроїв тоді коливався і в реальності, і в текстах: від вибухів патріотизму до «всьому кінець» і повної безнадії. Якби колумністи повернулися до своїх текстів за 2013-2104 роки, багатьом із них, імовірно, було б незручно: там і напади паніки, й істеричні, категоричні пасажі в категоріях зрада/перемога.
Можна було сподіватися, що по завершенню найгострішої кризової фази такий стиль втратить підстави і зникне зі сторінок ЗМІ. Сталося навпаки — він вкоренився, зміцнів і став новою нормою. Тепер, якщо видання пропише чіткі правила і тематику прийому колонок до публікації, а потім ще й посміє прискіпливо редагувати тексти, новоспечені колумністи сприймуть це не лише як дивацтво на фоні інших медіа, а й утиски свободи слова: про яке редагування йдеться, якщо донедавна колонки виглядали, як немодеровані коменти?
У західній практиці колонка (не завжди, але переважно) — це текст, у якому фахівці з тієї чи іншої сфери намагаються доступною мовою пояснити аудиторії тему, яку вважають важливою і яку самі добре розуміють. Натомість українська колумністика виглядає — не завжди, але часто — як спроба здобути прихильність чи підтримку аудиторії за допомогою емоційних та безапеляційних висловлювань.
Наприклад, автор цієї колонки критикує заяву міністра екології про нещодавно позеленіле одеське море. У тексті є іронія та сарказм, але немає посилань на конкретні джерела та дані. Автор не пояснює читачам, чому заяви міністра недоречні. Після прочитання ясно лиш те, що автор вважає міністра невігласом. Для порівняння можна глянути колонку Los Angeles Times, де фахівець детально розписує для обивателів дані щодо забруднення води і пояснює, чому потрібно прийняти такий-то закон. А в цій колонці про черепашок автор не лише вказує на законодавчі хиби та інтереси залучених до ситуації сторін, а й ретельно пояснює, що не так із черепашками та як порятувати нещасних.
У західних медіа колонки, як правило, мають приблизно однакову структуру, обсяг, чіткий посил та мінімально відхиляються від стилістики видання. Якщо поглянути на розділ «opinions» із The New York Times, — хоч бери і видавай збірку есеїв. Це враження не безпідставне: кілька студентів досліджували структуру колонок у The New York Times, New York Post та Los Angeles Times за 2011 рік і з’ясували, що 90% колонок у цих виданнях побудовані за однією схемою: заголовок, що описує проблему, вступ, означення проблеми, аргументація та рекомендації. Це означає, що редакція, по-перше, фільтрує отримані від дописувачів тексти, а відфільтровані — редагує відповідно до своїх стандартів.
Натомість у багатьох українських виданнях розділ із колонками радше нагадує фейсбук-трансляцію наживо. А іноді — майданчик для політичних маніфестів. Таких, як ця колонка Разумкова чи ця — про Вакарчука як дзеркало української душі, або ж риторичні питання Віктора Пинзеника без відповідей.
Виглядає це так: дамо висловитися щонайбільшій кількості людей, отримаємо багато матеріалів, якийсь із них точно вистрелить і набере купу переглядів. Зважаючи на те, що багато видань за колонки не платять, стратегія здається безпрограшною. Проте вона має свої недоліки.
Раніше поява авторського тексту на шпальтах свідчила про його цінність: адже в редакції його ухвалили, відредагували, відвели під нього місце і вважають гідним свого медіа. Тепер, коли на сторінки видань можуть потрапити тексти різної якості, публікація сама по собі перестає бути цінністю, а також фільтром і гарантією справді хорошого контенту. Головне — додати примітку, що погляди автора не конче збігаються із поглядами редакції. Та й по всьому.
Деякі видання (наприклад, «Українська правда») створюють окремі акаунти в адмінці сайту для постійних, зазвичай іменитих, дописувачів, щоб ті могли постити свої авторські блоги безпосередньо на сайт, оминувши редактора. Ці немодеровані публікації зменшують кількість редакторської роботи, але якою ціною? Їх нескладно помітити: описки, надмір емоцій. Зазвичай це реакції на поточні події, які могли би згаснути і не вилитися в текст, якби автор мусив почекати із публікацією чи обговорити текст із редактором.
У підході, за якого практично кожен може висловитися у формі колонки, є певний дух свободи, який поважні західні видання собі дозволити не можуть взагалі або можуть не в такому обсязі. Втім зважуючи за і проти такої свободи, варто згадати, для кого, власне, існує видання. Якщо для читача, то він від засилля авторських думок лиш програє. Адже у безкінечному потоці колонок шанси не пропусти справді вартий уваги контент стають усе меншими.
Головне зображення Andrea Bellucci
