Медіадослідниця, перекладач та видачиня про межу між фактом і вигадкою у літературному репортажі.


Художній репортаж поєднує у собі принципи журналістики і літератури. Жанр виник більш як півстоліття тому. Однак в Україні став популярним відносно нещодавно. 

Часто специфічна природа цього жанру змушує репортера бавитися не лише зі словами, але й сюжетом, вигадуванням, додумуванням певних деталей. Про жанрові тонкощі репортажу і його розвиток у США, Польщі та Україні під час дискусії «Художній репортаж: факт vs вигадка» поговорили Марія Титаренко, Остап Сливинський та Олеся Яремчук.


 

Марія Титаренко, дослідниця нової журналістики США, засновниця Магістерської програми з медіакомунікацій УКУ:

Репортаж вимагає певної журналістської майстерності: бути на місці, бачити усе на власні очі, описати реальність дуже деталізовано, прискіпливо. Із усіма голосами й подіями, які відбулися. Позиція усіх авторів американського нон-фікшну дуже чітка – жодної вигадки. Пулітцерівський лауреат Том Френч казав, що навіть вигадане стебло травинки – це вже забагато. Пріоритет однозначно у факту, але без стилістичних прийомів художнього репортажу не було б. Це був би якийсь збір даних, що нічим не відрізняється від інформаційного звіту.

З 1986 року у США працює медіаорганізація FAIR (Fairness and Accuracy in Reporting), яка перевіряє роботу ЗМІ. Робить так званий даблчек і щомісяця випускає бюлетень з критикою роботи мас-медіа.

Факти  – це цеглинки, якими вибудовується фундамент репортажу. Цемент – художньо-стилістичні прийоми, письмо в авторській стилістиці.

Серед «нових журналістів» 1960-років у Сполучених Штатах були автори, які цілком не хотіли визнавати себе журналістами. На той час це сприймали за рангом нижче, аніж бути письменником. Том Вулф у своїй «Антології нової журналістики» писав, що його покоління виросло з літератури. Саме тому його часто звинувачували у прийомі «хамелеона», бо він дозволяв собі говорити від імені персонажа.

Зазвичай автори дозволяли собі перебільшувати не тільки в описі деталей, але й у зміні самого сюжету репортажу.

Характер. Повністю вигадати характер неможливо, його можна трішки відтінити. Репортери американського нон-фікшну мали за правило не вигадувати, але робити так звані збірні образи, скомпільовані характери.

Діалоги та деталі. В ідеалі варто відтворювати діалог таким, яким він був. Нічого не домислюючи. Утім важко написати усе інтерв’ю, яке тривало три години. Відповідно починалась обробка дійсності. Автори  нон-фікшну помічають деталі, відповідно тренують власну спостережливість. В Америці є таке правило: «Дізнайся ім’я собаки», не вигадуй. Деталі – це саме те, що нас як читачів занурює у репортаж, створює кінематографічний ефект причетності.

Сцени та сюжет. Зазвичай автори спресовували дійсність і могли сцену, яка відбулась сьогодні й діалог минулого місяця, ставити поруч.

Відома американська авторка нон-фікшну Джоан Дідіон вважає, що робота над порядком слів у реченні дуже схожа до праці фотографа зі світлом. Якщо ви бачите людину проти вікна – це силует. Якщо підійдете з іншого боку – увиразняться риси. Порядок слів у реченні впливає на ту картинку, яку ми уявляємо із текстом.

Журналіст має право помилитися лише у тому випадку, якщо пам’ять зіграла злий жарт. Перейменування має сенс в ситуації коли ми маємо захистити свого героя. Однією з дражливих тем сьогодні в Україні є репортажі з окупованого Донбасу.

 

Остап Сливинський, перекладач польського літературного репортажу:

Більшість із тих, хто вивчає польський репортаж, наголошує на тому що він розпочинався як жанр, власне, від літераторів. Письменники – творці фікшну, а не нон-фікшну – ті, хто мав відпрацьовану «навичку письма», були першими польськими репортерами. Одним із текстів, який вважають зразковим для польського репортажу, є «Паломництво на Ясну Гору» Владислава Реймонта. Хоча це «репортаж точок зору», сам автор навіть не намагається збалансувати думки, бо до кінця не розуміє, що відбувається. Саму польську школу репортажу часто позначають трьома літерами «К»: Ришард Капусцінський, Ганна Крааль, Кшиштоф Конколевський.

Великою мірою представників польського репортажу звинувачують у дуже толерантному ставленні до різноманітного «довигадування», відтінюванні реальності з метою підсилення емоційності тексту. Ця суперечка останніми роками точиться щонайменше на шпальтах двох видань – «Tygodnik Powszechny» і «Krytyka Polityczna». Відбувається такий обмін аргументами, суперечка двох польських традицій: факту й форми. Ми не можемо дозволити собі написати красиве речення, свідомо зманіпулювавши фактами.

Американський переклад книжки Маріуша Щигела звучить як «Gottland: Mostly True Stories From Half of Czechoslovakia». «Переважно правдивих» (mostly true) означає те, що автор не готовий гарантувати стовідсоткову правдивість усіх подій, описаних у тексті.

 

Олеся Яремчук, головна редакторка видавництва «Човен»:

Середовище, з якого виріс український репортаж 20-тих років теж було літературним. Його засновником вважають Майка Йогансена. Сам автор у своїх публікаціях часто вдавався до сарказму та іронії. Це був такий собі спосіб обійти радянську систему.

Мова також йде про українських футуристів, авангардистів, конструктивістів. Першим зразком українського репортажу прийнято вважати текст Гео Шкурупія та Дмитра Бузька у журналі «Нова генерація» (1926 рік). Тоді автори вдавалися дуже часто до нарисів, подорожніх нотаток. У центрі уваги все-таки були не факти, а особисті спостереження.

Український репортаж лише розвивається. Зараз у ньому більше факту. Автор працює з дійсністю і використовує суто журналістські прийоми. Фактчекінг – це сьогодні обов’язкова складова. Ми ніколи достеменно не знаємо, наскільки погляд репортера є суб’єктивним. 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.