Авторка репортажів про війну розповідає про життя прифронтових міст.
Репортажистка Єлізавета Гончарова живе у Бахмуті – за 10 км від лінії фронту. Вона 15 років працювала вчителькою. Згодом зайнялася журналістикою і навіть відкрила маленьку газету. Була власкором обласного видання «Донбас» у тодішньому Дзержинську, Краснолиманському та Артемівському районі. У 2016 році стала переможницею конкурсу художнього репортажу імені Майка Йогансена з текстом «День після Дебальцевого». Цьогоріч на Форумі Видавців Єлізавета презентувала власну книжку «Десь поруч війна».
Мій репортаж «День після Дебальцевого» став одним із 10 текстів-переможців на конкурсі «Самовидець», що увійшли до книжки «Війна. Життя de facto».
У січні-лютому 2015 року до Бахмуту входила 128 окрема гірсько-піхотна бригада та добровольчі батальйони, які до того перебували в оточенні під Дебальцевим. Це єдина евакуація за час АТО, яку провела влада. Однак порядку у ній не було – 5 тисяч військових зі зброєю чи без зброї, з командирами чи без командирів.
У місто із населенням близько 60-70 тисяч людей в один момент увійшли 5 тисяч військових, яких ніде було поселити. Тривав лютий. Магазини терміново зачиняли, щоби бійці не запивали стрес. Тоді волонтери оголосили акцію «Забери бійця додому» і через Facebook поширювали інформацію, як саме це можна зробити.
У кожного свій день після Дебальцевого. Один волонтер, який побачив натовп військових просто неба, написав у Facebook, що мешканці міста не турбуються про армію. І вже пізніше мені телефонували і питали, звідки забрати інших, адже на стадіоні уже всіх військових розібрали.
Було моторошно чути від 80-річних бабусь, що вони нікуди не поїдуть, бо їх «бандери на органи поріжуть». Люди залишалися у підвалах в Дебальцевому. А російський спецназ зачищав місто – закидав ті сховища гранатами.
У 2015 році усю весну ми рили окопи навколо Бахмута, бо казали, що нас братимуть наступними.
Художній репортаж – це журналістика, яку читаєш не тільки розумом, а й серцем. Я не вагалась, про що буде книжка. Це тексти про те, що ще не стало переробленою історією. Наприклад, про Дебальцеве знімали фільми, однак показували не те, що сталося, а те, що було потрібно показати. З’являються підставні волонтери, військові, ветерани.
Десь поруч війна
Якщо «День після Дебальцевого» безпосередньо пов’язаний із війною, то «Десь поруч війна» містить і смішні речі, і те, що вже відболіло.
У кожного «десь» – своє. Поряд чи за парканом, або ж за тисячу кілометрів – проте болить не менше. Це про людей, які по-різному проходять випробування війною. Я писала і про тих, хто робить помилки, але жалкує про це.
До того, як нас звільнили, ми не питали один одного «На чиєму ти боці?». Ніхто не знав, хто кому ворог, а хто – друг. І навіть зараз немає чесних відповідей. Це велика трагедія. У нас сім’ї руйнувалися. У кожного по-своєму болить. У мене є історія про дядька Сашу, з яким я була знайома ще до війни. Він гуманіст, з відкритим серцем, любить тварин. При цьому дядько Саша – один із тих, хто скинув прапор з мого міста.
Що сильніша монопольна структура у місті – одне велике підприємство або, наприклад, три шахти – то простіше керувати його мешканцями.
АТО – настільки гібридне утворення, що його важко зрозуміти всюди по Україні. У нас зараз час навішування ярликів. Я так не люблю запитання, яке мені ставлять на кожній зустрічі: «А скільки у вас відсотків сепаратистів і патріотів?» Невідомо, але я знаю, що один патріот у Торецьку, де можуть вбити лише за те, що ти вивісив стяг, вартує ста таких самих, а може й більше.
Ми з колегою пішли до штабу сепаратистів у той день, коли вони зникли в Бахмуті. Їхнього ватажка розстріляли за спробу викрасти керівника військової частини у центрі міста. Там була одна жінка, яка розповіла, що чоловік її подруги пройшов Афган, і тепер поїхав воювати. Бо Партія регіонів повідомила, що скоро до Слов’янська, а пізніше і до Бахмута, прийдуть бандери. Чоловік загинув, а його тіло не віддають.
А тепер ті, хто говорив, що до нас їдуть сім вагонів бандерівців, безкарно сидять у Києві. Той самий губернатор Донецької області Шишацький, який кричав, що ми заваримо усі вікна у держадміністрації, бо ж їдуть бандери.
Мені боляче, коли кажуть, що ми самі у всьому винні. Коли спостерігаєш за всім, що відбувається, лише з телевізора, є дуже великий ризик схибити.
Я два з половиною роки працювала у правозахисній організації. Бачила 90-річних бабусь, яких привозили під Пенсійний фонд, аби вони віддали гроші на «відновлення» своєї пенсії, бо їм нема на що їсти. Грошей не повертали, а бабусі вішались на грушах у дворах багатоповерхівок – аби побачили і поховали. У 2014 році таких було багато.
Я не знаю, як сприймуть мої оповідання. Ця книжка неоднозначна і непроста, тут немає чорного і білого. Вона стала моєю письмовою терапією –допомогла розібратись у собі.
Ці фото не увійшли до книжки, але є ілюстраціями до моїх репортажів. Біля школи у колишній прокуратурі розміщувався штаб ДНР, біля якого висіло опудало. Налякані першачки, побачивши це, побігли до директорки, яка пізніше просила ДНРівців прибрати його. На що їй відповіли: «Йдіть звідси, бо ноги вам прострелимо». Серед тих наляканих дітей був син головного сепаратиста – коменданта міста, якого потім вбили.
На так званих проросійських мітингах я побачила лише кількох знайомих, хоча все життя прожила в Бахмуті. А за виконкомом стояли автобуси з російськими номерами.
Російську в україномовній книжці я використовувала, коли потрібно було показати надмірну токсичність. От, наприклад, ця жінка говорила у мене російською.
Через рік після фото я зустріла її в супермаркеті. Вона сказала: «Ну я, конечно, понимаю, что у вас там война и все такое, но чего ж вы к нам едете? Чтобы нам потом в очередях стоять?». Саме це я маю на увазі під токсичністю.
На цих мітингах збирали гроші на «Народну республіку».
Коли місто звільнили, на стадіоні розгорнули прапор. Говорили, що у нас немає двохсот патріотів, аби тримати його, але потім і місця не було, щоб втиснути руки. Для багатьох цей день став одкровенням: хто є хто.
Торецьк, розташований за 3 км від фронту, святкує першу річницю звільнення. Місцева влада заборонила виходити на вулицю через загрозу, що саме в цей момент у центр міста вдарять з «Градів». Люди вийшли все одно.
Інша Донеччина
У репортажах «Інша Донеччина», які я пишу для «Українського тижня», я розвінчую міф, що це край без коріння, без історії, без українських традицій. Як каже один із активістів, Донеччина є найбільше Європою, бо багато європейців заснували там шахти та підприємства. Кажуть, що в Щасті немає україномовних, але якщо заїхати в Лиманський район, ви там жодного слова російською не почуєте.
Усі люди, з якими я зустрічалась, робили непростий для себе вибір у важкі часи. Чи то волонтери, чи ополченці, терористи, військові, добровольці. Про це чомусь мало кажуть, але дуже багато добровольців було саме з Донеччини і Луганщини. Зовсім нещодавно поряд із Бахмутом у Часовому Ярі поховали Дмитра Карбана, який загинув під Іловайськом. До цього він був похований у Дніпрі як невідомий солдат.
Всі думають, що лінія фронту – це таке собі поле з окопами і все. А насправді це – коли донька живе на окупованій території села Жованка, а бабуся – на українській. І щоби провідати маму, дочка вже не біжить кілька хвилин через город, а має їхати дві доби через КПВВ. Лінія фронту – це коли люди просять тебе привезти їм книжки, і ти приїжджаєш, але дізнаєшся, що і чоловіка, і жінку вбило одним снарядом. Під час евакуації з Дебальцевого я опитувала людей. Вони кажуть, що треба повернутись, бо тітку Маню і дядька Васю під порогом закопали. А хтось інший в сараї лежить, бо земля вже була мерзла.
Я вважаю, що про це треба писати, навіть якщо це шокує.
До війни було так: живу то й живу. Чи є якийсь закон, що за ним можна звільнити вчителя, який пропагує проти України? Немає. І за три роки війни ніхто такого закону не написав. Немає державної волі, аби українці на сході лишались українцями і були в більшості. Губернатор Жебрівський (голова Донецької обласної військово-цивільної адміністрації – MediaLab) говорить, що наші патріоти – це маргінали.
Можливо, якийсь інший регіон можна було торкнути чимось ще, а Донбас – тільки війною. Ніщо інше нас би не зачепило.
Фото авторки
