Чому Дорж Бату пішов із журналістики (і не шкодує про це).
Андрій Васильєв, більше відомий в Україні під своїм бурятським ім’ям Дорж Бату, працював у журналістиці двадцять років. Каже, що закохався в медіа у дитинстві, коли батько взяв його з собою на місцеве телебачення, й не шкодує про те, що обрав журналістику — як і про те, що пішов із неї. «Це дуже відповідальна професія, і я не витримав іспит на довіру», — говорить він, виступаючи у Школі журналістики Українського католицького університету. Дорж здобув славу письменника завдяки книжкам про Франческу — свою напарницю в лабораторії американського космічного агентства. Тепер він пропонує журналістам повчитись на його професійних помилках.
Двадцять років тому Андрій Васильєв працював на російському державному телеканалі. «За Єльцина там була свобода, — згадує він. — А коли до влади прийшов Путін, у редакції з’явилась людина з адміністрації президента, яка розповідала, які акценти робити і що під яким кутом висвітлювати». Коли у лютому 2000 року Путін оголосив, що російські війська відвоювали Грозний, журналістів каналу, на якому працював Андрій, послали робити пряме включення зі «звільненого» міста, де насправді ще довго точились бої. «Я зрозумів, що журналістика в Росії закінчилася. Це йшло врозріз із моїми переконаннями», — розповідає Андрій. Він звільнився з телебачення, а 2002 року переїхав до України, де, за його словами, знайшов «журналістику, про яку давно мріяв — неупереджену, щиру, відкриту, якісну і справді соціально відповідальну».
Проблемою було хіба що незнання української — її Андрій почав вивчати за допомогою дружини-українки. Свій перший репортаж на «Інтері» він робив українською, якою тоді ледве розмовляв, але завдяки терплячому оператору з сорок шостого дубля це вдалося.
Хоча канал «Інтер» уже тоді був політично заангажованим, Андрій каже, що йому не соромно за жоден свій матеріал — у його роботу не втручалися навіть за часів Помаранчевої революції, коли канал підтримував Віктора Януковича. Проте, на його думку, журналіст, який іде працювати в політично заангажоване медіа, повинен бути чесним із самим собою і усвідомлювати, що пропагуватиме певну позицію. «Це жорстоко, але так має бути, — говорить колишній телевізійник. — В Америці журналіст, який іде працювати на FoxNews, готовий транслювати позицію республіканської партії, а той, який іде на CNN, — демократичної. Якщо він почне писати у твітері речі, що суперечать редакційній політиці, йому доведеться звільнитись. І це нормально — так зберігається чистота професії та моральне здоров’я». Робити те, що суперечить його поглядам, для журналіста неприпустимо — це шкодить якості матеріалів і може довести до божевілля. Тому, перш ніж найматись на роботу, Андрій Васильєв радить довідатися, кому належить ЗМІ, хто його фінансує і якої позиції дотримується редакція. Але навіть робота в медіа з протилежними позиціями не повинна ставати приводом для воєн між журналістами. Письменник згадує, як редакція FoxNews неодразово заступалася за журналістів CNN через критику з боку Трампа, і вважає, що такої цехової солідарності бракує українським колегам.
Коли у 2011 році Андрій пішов працювати у російську службу американського іномовлення — «Голосу Америки», він знав редакційну політику й розумів, куди йде. Та саме тут із ним сталася найбільша професійна невдача.
«У 2012 році нам сказали, що ми мусимо бути ближчими до простих людей, а отже, використовувати соціальні мережі для пошуку новин та інтерв’ю з ньюзмейкерами, — розповідає Андрій Васильєв. — У Росії тоді наближались президентські вибори, й ми робили програму, в якій давали слово представникам різних кандидатів. Зазвичай опозиція йшла на контакт із «Голосом Америки» дуже легко. Єдиний, кого ми не могли дістати — Олексій Навальний». Опозиційний політик відмовлявся давати інтерв’ю та комунікував із виборцями через твітер та Livejournal.
Андрій натрапив на сторінку Навального в російському аналогу твітера — сервісі Futubra від Mail.ru. «Навальний» відповів на повідомлення й легко погодився на розмову, але редакцію «Голосу Америки» це не насторожило. Надсилаючи запитання електронною поштою, Андрій не помітив, що адреса відрізняється від справжньої на одну літеру. Скоро надійшла відповідь — нічого сенсаційного, але ж це було перше інтерв’ю Навального для іноземного медіа!
«Коли колеги пропонували не ризикувати й не публікувати цей матеріал, я і моє керівництво заперечили, адже він був справді хорошим. Публікація швидко розлетілась російськими ЗМІ. А наступного дня, прийшовши на роботу, я побачив твіт Навального про те, що ніякого інтерв’ю він нікому не давав», — розповідає Андрій. І редакція швидко зняла матеріал та перепросила читачів, Андрій став мішенню для критики та кпинів із боку як російських ЗМІ, так і американських колег.
Він досі не знає, що це було — жарт, фейк чи спецоперація російських спецслужб, спрямована на дискредитацію «Голосу Америки». Припускає навіть, що це таки був справжній Навальний. Проте через Андрієву помилку постраждала репутація медіа. «Після такого люди зазвичай ідуть із професії, — говорить Андрій. — Мене усунули від журналістської роботи, а наступного року не продовжили контракт. І я розумію, чому так сталося». За його словами, робота журналіста — не менш відповідальна, ніж робота хірурга, адже журналіст має справу з багатьма людськими життями: «Один правильно зроблений кадр чи закцентований репортаж може розпалити війну або її зупинити». Тому людині, яка зробила таку серйозну помилку, не дають другого шансу.
Після Революції гідності, коли увага світу була прикута до подій в Україні, Андрій долучився до Медіакорпусу Організації Об’єднаних Націй. Він був готовим стати «кореспондентом в ООН» для українських медій, але зацікавився цією пропозицією лише «1+1». Тим часом у його житті з’явилась нова професія.
У місті Баффало, куди Андрій переїхав після звільнення з «Голосу Америки», він знайшов роботу в лабораторії. Спершу було нудно: він фіксував показники під час випробування деталей космічних апаратів. «Та згодом у мені побачили потенціал, навчали мене й почали доручати більш відповідальні завдання. За три роки я став фінальним інспектором, який випробовує отримані деталі та приймає рішення, чи встановлювати їх на космічний апарат», — розповідає Андрій. Коли ж прийшов час знов переїжджати та шукати роботу, рекрутингова компанія сформувала для нього резюме, в якому він «не впізнав себе»: «Вони викинули всі згадки про мою журналістську роботу, залишили тільки технічні навички, зробили акцент на стрімкому кар’єрному зростанні». З таким резюме його взяли у NASA, та ще й доручили займатись зовсім незнайомою справою — контролювати й коригувати орбіти космічних апаратів. «Вони показали, як усе працює, дали детальні інструкції і сказали, що якщо цю техніку придумала людина, то людина зможе з нею впоратись, — згадує Андрій, який має освіту історика-сходознавця. — За бажання добрий журналіст може стати математиком. Адже математика зрозуміліша за журналістику. У журналістиці можна маніпулювати навіть правдивою інформацією, в математиці — ні».
Журналіст, який став інженером і письменником, вважає, що мати кілька професій впродовж життя — нормально для сучасного швидкоплинного світу. «Головне — не боятися змінюватись».
Головне зображення Georgios Kaleadis
