Інтерв’ю із засновником чилійської газети El Ciudadano.
Журналіст та засновник видання El Ciudadano Бруно Соммер відбув три роки умовного покарання за розслідування про чилійського політика, хоча воно було правдиве. Цей політик звинуватив видання в тім, що воно паплюжить його честь. «У багатьох країнах честь не є тим поняттям, до якого можна апелювати у таких випадках, проте не в Чилі, — розповідає Бруно. — Мене засудили, і тільки завдяки тому, що був законослухняним громадянином до того, я відбував покарання умовно». Зараз ця справа на розгляді у Міжамериканському суді з прав людини.
Бруно вигадав El Ciudadano 14 років тому. Каже, що спочатку все робив сам: і писав, і макетував газету, і друкував, і продавав на вулицях чилійської провінції. Зараз у редакції працює приблизно 40 людей, друковане видання доповнилося онлайн-версією, а сторінка газети у фейсбуці має майже чотири мільйони підписників. Бруно ж отримав Срібного Лева на Міжнародному Фестивалі Креативності у Каннах. Ми поспілкувалися із ним на фестивалі чилійської культури у Києві, який організувало видавництво «Макондо».
Які, на твою думку, найнагальніші проблеми у чилійських медіа?
Найбільша проблема чилійських видань — це медійна концентрація, завдяки якій нам нав’язують один-єдиний шлях розвитку суспільства та особистості: працюй, споживай, помирай. Ті, хто мають економічну та політичну владу, поширюють власне бачення, за яким — винятково особисті інтереси.
Якщо говорити конкретніше, найнагальніша проблема чилійських медіа — це дуополія. В Чилі є два медійні конгломерати — Copesa і El Mercurio. Обидва тісно пов’язані з банківською справою та низкою чилійських підриємств. А це ризик для свободи слова, оскільки уряд не розробив політики, яка сприяла б плюралізму у пресі. Між іншим, 84% коштів, які держава виділяє на ЗМІ, отримують ті дві великі економічні групи. Є й інший фонд, проте з нього фінансують передовсім радіо, а не на друковані видання. Преса в Чилі, та і не тільки в Чилі, більше схожа на піар, аніж на журналістику. На мою думку, люди замало критикують ЗМІ. Хоча, можливо, останнім часом і сталися зміни на краще: з’явилася, приміром, група Ciper, яка займається розслідуваннями і поліпшує стан медіа в країні.
Громадянам важливо контролювати й критикувати не тільки класичні медіа, а й соцмережі. Саме вони є найвпливовішими ЗМІ. Якщо зайти, наприклад, до Інтернет-клубу і поспостерігати, з яких сайтів люди отримують новини, у восьми із десяти випадків це фейсбук. Ніхто не читає новини на BBC або СNN. Соціальні мережі перетворюються на фільтр і визначають, хто і яку інформацію побачить. Охоплення дописів у класичних ЗМІ у фейсбуці значно знизилося після того, як фейсбук змінив алгоритми. І користувачі відтоді бачать переважно те, що коментують їхні друзі. Врешті-решт одна й та сама інформація повторюється по кілька разів: наприклад, фотографія бабусі або ж допис «сьогодні я почуваюся погано». Зрештою кожна людина опиняється у своєму маленькому замкненому колі. Це, безперечно, теж глобальна проблема.
За рейтингом свободи преси від Freedom House, чилійська преса має статус «вільна». Коли, на твою думку, вона такою стала і що цьому посприяло?
Чесно кажучи, я не знав, що ми входимо до цього рейтингу.
Я вважаю, що в Чилі можна говорити про свободу слова завдяки тому, що тут існує така газета, як El Ciudadano. Але вона виникла не тому, що уряд хотів підтримати незалежну пресу, а тому що я її створив. І тому що разом з іншими колегами та журналістами ми доклали зусиль і присвятили цьому виданню своє життя. Так, El Ciudadano не залежить від жодних економічних груп чи політичних партій.
В Україні довіра до медій останнім часом зменшується. Як із цим у Чилі?
Так, люди менше вірять медіям, особливо традиційним. Наприклад, нещодавно чилійці дізналися про те, що студентський рух та рух народу мапуче намагалися дискримінувати за допомогою маніпулятивного монтажу відео. Навіть поліція може співпрацювати із медіа, щоб показати неправдиву реальність. Тому я вважаю, що кожна людина повинна читати декілька медіа. Щонайменше п’ять різних. А потім синтезувати з прочитаного власне бачення. Це стосується не лише чилійців, а й мешканців усього світу. Хочете бути в курсі подій, — копайте глибше. Крім того, метою медіа має бути благополуччя суспільства, а не захист інтересів уряду, корпорації або іноземних країн.
Разом із тим, мені здається, що суспільство з часом усе більш свідомо споживає інформацію зі ЗМІ. Коли я був підлітком, люди вірили в те, що бачили на екранах телевізорів. Але з появою інтернету та розвитком ЗМІ, думаю, рівень критичного мислення у людей значно підвищився.
Бруно Соммер. Фото: Саніслава Овчіннікова.
Яку головну ідею El Ciudadano намагається донести своїм читачам?
У нас на меті — бути інструментом комунікації, який сприяє змінам у суспільстві. По-перше, ми боремося із забрудненнями довкілля і пропагуємо відповідальне ставлення до нього. Якщо ми не будемо берегти довкілля зараз, і в нашого, і в наступних поколінь не буде майбутнього. По-друге, ми віримо в соціальну справедливість і вважаємо, що слід говорити про соціальні та економічні права: дитини, жінки, незахищених народів. Приміром, про право на державну, безкоштовну і якісну освіту тощо. Отже, ми створили El Ciudadano, щоб вимагати від системи повагу до людини.
Ще одне завдання El Ciudadano — проводити серйозні журналістські розслідування, які б викривали злочини. Йдеться передовсім про політичні злочини, тобто корупцію, яка зрештою впливає на пересічних громадян.
Окрім інформаційного, наше видання транслює розважальний контент. На початку існування El Ciudadano ми висвітлювали важку для сприйняття інформацію і тому нас читали мало людей. Ми сказали собі: «Гаразд, ми — незалежне видання, але це не заважає нам бути масовим». Ми урізноманітнили контент і завдяки цьому розширили цільову аудиторію: відтоді змогли транслювати свій меседж і тим, хто, можливо, не поділяв наших цінностей.
Хто ваша цільова аудиторія?
Переважно молоді люди. Найбільший відсоток нашої аудиторії — люди від 18 до 32 років. Тому ми кажемо, що нас читає майбутнє. Невеликий відсоток припадає на людей у віці 32-45 років. Ще менше людей старшого віку. Проте саме старші люди, тобто ті, кому за 45, читають паперову версію El Ciudadano. Нас читає більше жінок, ніж чоловіків: 53% та 47% відповідно.
Розкажи, будь ласка, детальніше, з чого все почалося і як відбувається робота у вашій редакції.
Перший крок зробив я сам. Верстка, сайт, реклама. Я виходив на вулицю і продавав газету. Все почалося в місцевості, яка називається Ла-Уніон, на півдні Чилі. Тираж тоді був 800 примірників. 12 сторінок. Першого ж дня газету розкупили. Я планував видавати El Ciudadano кожен місяць, але вирішив, що краще це робити кожні 15 днів. І справа пішла чудово. На третій випуск я запросив свого одногрупника, який погодився працювати зі мною, а на четвертий випуск до нас приєднався графічний дизайнер. Оскільки у газеті висвітлювалися речі, які інші видання замовчували, приміром, екологічні проблеми у регіоні, вона почала завойовувати довіру громадян. Ми охоплювали практичну всю південну частину країни, коли я подумав, що в Чилі, як і в будь-якій унітарній державі, всі рішення приймає центр. У Чилі це Сантьяго, столиця, і Вальпараїсо. Чому б не видавати El Ciuadadano там? Ми стали видавати менше випусків, проте збільшили територію поширення. Газета з’явилася в усіх регіонах країни. Паралельно розробляли онлайн-випуски, спілкувалися з читачами, створили мережу дружніх видань. Зрештою ми також стали жертвою централізації і перенесли головний офіс у столицю. Згодом відкрили офіси в Аргентині, Мексиці, Іспанії. У 2016-2017 роках El Ciudadano став найпопулярнішим серед іспаномовних видань. Наша спільнота у фейсбуці, наприклад, є більшою, ніж спільнота найпопулярнішої іспанської газети El País. У найкращі часи в нас працювали 70 працівників. Через те, що фейсбук змінив алгоритм, ситуація погіршилася. Ми скоротили редакцію, бо забракло грошей. Тим не менш, ми працюємо: нині в команді приблизно 35-40 журналістів.
За які кошти існує ваше видання?
У нас декілька джерел фінансування. Спочатку ми існували завдяки рекламі. Але найбільше перші чотири роки заробляли на продажах газети. Поки всі паперові видання занепадали, ми зростали. Потім ми отримали декілька грантів від Національного Фонду для Розвитку Культури і Мистецтв у Чилі, видали номер, присвячений музиці, потім номер, присвячений кіно. Також отримали один із грантів ЮНЕСКО. А від 2006-2007 року вже не шукали гранти, оскільки могли самі себе фінансувати: нас читало багато людей і ми заробляли на рекламі. Коли змінилися алгоритми фейсбуку, ми почали шукати гроші й деінде: наприклад, через благодійність. І хоча у свій час нам пропонували багато грошей за частку акцій в El Ciudadano, ми відмовили, тому що це могло би вплинути на редакційну культуру. Ми цього не хотіли.
Зараз розмірковуємо над тим, чи є хтось, кому наше видання було би цікавим, але хто поділяв би нашу редакційну культуру.
Що ти знаєш про українські медіа?
Майже нічого. Я звернув увагу, що тут немає кіосків, де можна купити пресу, кинути оком на заголовки. Тобто такі місця існують, але їх не видно. Здається, що газети тут приховують.
По-друге, коли я все-таки знаходив кіоски і зупинявся порозглядати шпальти газет — не розуміючи ані слова, — здавалося, що скрізь суцільні сенсації. Впадає в око жовта преса. Також видалося, що тут переважає преса про політику й економіку. Я гадаю, що в Україні ситуація така ж, як і в Чилі: ЗМІ контролює або уряд, або економічна група, яка хоче задовольнити власні інтереси.
Що, на твою думку, головне в роботі журналіста, хоч де він не працює — хоч у Чилі, хоч в Україні?
Головне — використовувати перо на користь людей. Писати для тих, хто найбільше цього потребує. Бути щирими, не зраджувати себе. Хоча я й розумію, що, коли хочеться їсти, можна здатися і продатися тому, хто заплатить, наприклад, за мовчанку.
Право вільно висловлюватися — це базова цінність, яку журналісти повинні берегти. Один філософ колись сказав: «У людини є три свободи. Свобода зібрань. Свобода думки. Свобода слова». Ми можемо об’єднуватися з будь-ким і з будь-якою метою, аби тільки ця мета лежала у вимірі добробуту суспільства. Ми можемо думати про все, що хочемо, і ніхто не може залізти нам в голову і змусити нас мислити про щось інше. Ми можемо говорити про все, що завгодно, за умови, що маємо на меті сказати правду і не нашкодити іншим. Ідея в тому, щоб будувати, а не руйнувати. Берегти свободу слова — ось про що повинен пам’ятати кожен журналіст.
Головне фото: Станіслава Овчіннікова
