Яким був перший український жіночий журнал та як вони змінювалися із плином часу.
«Сельское хозяиньство», «Изобрѣтеніе», «Церковніи дѣла» або «Церковніи и училищіи дѣла», «Промыслъ», «Изъ теперишности» — такі рубрики можна було почитати у першому українському жіночому журналі «Лада», який виходив у Львові з 1853 року під редакцією Северина Шеховича.
Протягом 1868-1870 років Шехович видавав та редагував також ще один жіночий часопис — «Русалка: Письмо для красовиць». Той факт, що обидва журнали видавав чоловік, диктував також і відповідну інформаційну канву — там писали про місце і призначення жінок у світі та суспільстві, розмірковували про «предназначеніє женского пола». Наприклад, давали вказівки щодо годування дітей та обрання годувальниць, розміщували рецепти страв та, як би це назвали сьогодні, «лайфхаки» для рукоділля.
Проте не всі тогочасні жіночі журнали були такими. У 1887 році світ побачив альманах «Перший вінок», засновницями якого були Наталія Кобринська — вона ж свого часу заснувала першу в Україні офіційну організацію жіноцтва, та Олена Пчілка. На відміну від «Лади» та «Русалки», «Перший вінок» випускали самі лише жінки, в ньому друкували твори жінок-письменниць, піднімали такі теми як міжнародний феміністський рух, поява жіночих організацій та інше.
Революційним для свого часу був часопис «Мета», заснований 1908 року у Львові. Він виходив двічі на тиждень, а потім, у післяреволюційний період, трансформувався у «Нашу мету» — журнал робітничого жіноцтва. «Мета» була призначена для представниць тогочасних громадських рухів та для інтелігенції, цей часопис став офіційним друкованим органом організації «Союз українок».
З 1912 року у Львові виходив також журнал «Жіноче діло» — додаток до видання «Діло», присвячений питанням жіночої незалежності, емансипації та освіти.
Після революції 1917 року концепт журналів, зокрема і жіночих, змінився. Окрім «Нашої мети» почали виходити також більшовицький журнал «Працівниця», «Громадянка», який перед цим був широко відомий загалу як журнал «Жінка», низка жіночих видань про моду, рукоділля тощо.
У 1929 році у Львові виходив також і журнал «Українська господиня» акцент у якому робили на жінок-селянок, а статті присвячувалися кулінарії, домашньому лікуванню, догляду за худобою тощо. За тим, яким саме було наповнення журналів, можна зрозуміти і ставлення до жінок та розуміння гендерних ролей в ті часи. Якщо ще за двадцять років до цього, на думку видавців, жінок хвилювала освіта, економічна незалежність та громадська діяльність, то у 1930-ті інтереси жінок звузилися до роботи, господарства та догляду за дітьми.
У часи СРСР радянська влада почала використовувати всю друковану пресу як засіб для ідеологічного і пропагандистського впливу. І жіночі журнали не стали винятком. Так з’явилося видання «Селянка України», що у 1931 році змінило назву на «Колгоспниця України». У Білорусі ж видавали журнал «Работніца і сялянка», де писали про моду, рецепти, розміщували схеми вишивок та в’язань, вірші тощо.
Одним із найбільших жіночих видань став журнал «Радянська жінка», заснований у 1945 році. Тривалий час його основною темою була охорона дитинства, але не тільки це.
«Впродовж свого існування журнал часто змінював проблематику, відповідно до завдань, які визначалися партійною політикою. Так, у перше післявоєнне десятиліття журнал скоріше виконував роль газети, яка доносила оперативну політичну інформацію, були проаналізовані подвиги матерів-героїнь у роки війни та активна їх участь у відбудові народного господарства. Втілюючи у життя нову програму комуністичної партії, яка передбачала покращення демографічної ситуації в СРСР, політичну інформацію із середини 1960-х років практично витісняють матеріали, пов’язані з охороною материнства і дитинства», — йдеться у праці «Журнал “Радянська жінка” як джерело до вивчення державної політики в сфері охорони дитинства в УРСР (1965-1985 рр)», що була видана у журналі «Молодий вчений» за вересень, 2016 року.
З розпадом СРСР в Україні почали з’являтися жіночі журнали нового формату — як правило, це були видання російською мовою або від російського видавця, такі як «Лиза», «Даша», «Натали», «Женский журнал», «Единственная» тощо. У них писали про теми, які мали би цікавити тогочасних жінок найбільше — знову ж таки, це були переважно рецепти, модні тенденції, косметика, поради щодо здоров’я тощо. Також популярним було в ті часи і видання «Караван історій», де писали про зіркові історії життя та шоу-бізнес.
Загалом на той час подібний формат — історії життя сучасних знаменитостей або відомих історичних постатей, історії кохання — став доволі популярним серед читачок жіночих журналів. Свідченням цього є ціла низка видань подібного спрямування: «Истории из жизни», «Истории из конвертов», «Моя судьба» та інші. Деякі з цих видань були доволі низької якості — надруковані на тонкому папері, відповідно, мали і невисоку ціну.
Одним із лідерів на жіночому медіа ринку тоді став журнал мод Burda, який прийшов до нас із Європи. Цей культовий журнал був заснований у Німеччині ще у 1950 році. Завдяки цьому виданню жителі пострадянських країн, які мало що знали про високу моду та не мали доступу до широкого розмаїття товарів і аксесуарів, могли дізнатися про модні тенденції Заходу.
Популярними серед українських читачок також були великі міжнародні медіа бренди, такі як Elle, Officiel, Cosmopolitan, Marie Claire, Vogue та інші. Такі ЗМІ позиціонувалися як глянець та, відповідно, мали вищу ціну. Якщо проаналізувати рубрики в типових глянцевих журналах, можна зробити висновок, що читачка глянцю — це «успішна жінка», яка знає, як слідкувати за собою, розуміється на модних тенденціях, купує нові парфуми та помади з трендовими відтінками, цікавиться порадами щодо того, яким чином урізноманітнити сексуальне життя, стильно вдягається та планує вихідні й відпустки для двох або для всієї сім’ї разом із дітьми.
Окремий сегмент друкованих видань у кінці 90-х — напочатку 2000-х — це підліткові журнали. Видавці зробили ставку на цей сегмент читачів, і не прогадали. Чи не найбільш популярним серед підлітків, які цікавилися прогресивними темами, був журнал Cool — там писали про новинки музики, артистів-кумирів, татуювання, пірсинг, стиль та стосунки. Окремо видавався і Cool Girl — схоже за концепцією видання, проте орієнтоване саме на дівчат. Обидва журнали були закрилися у 2006 році. Таким само модним виданням був, наприклад, журнал Pink. Трохи інший концепт мали видання на зразок «Юная леди» або «Полина» — їх позиціонували як «кращу подругу» для дівчинки, яка проходить етап дорослішання.
ХХІ століття принесло нові усвідомлення та переосмислення звичних поглядів на речі. Суспільство почало потроху відходити від усталених уявлень про гендерні ролі, «справжніх чоловіків» і «справжніх жінок». Жінки почали опановувати нові для себе професії, осмілилися заговорити вголос про те, що зовсім не кожна бачить своїм «основним призначенням» продовження роду та догляд за «сімейним вогнищем». Все це потягло за собою і формування нової інформаційної картинки — зокрема, і у тому, що стосується ЗМІ.
Важливу роль у становленні жіночих медіа нового формату відіграла також і поява інтернету та соціальні мережі. В багатьох крупних онлайн-виданнях стали з’являтися електронні «додатки» — рубрики або підрозділи, орієнтовані на жінок. Часто вони позиціонувалися як style, тобто, знову ж таки, писали про те, що раніше вважалося суто «жіночим» колом інтересів — модні колекції, косметика, парфуми, рецепти, життя зірок.
Проте з часом акценти дещо змістилися. Завдяки всесвітній павутині українські жінки змогли більше дізнатися про те, що відбувається закордоном — у Америці або Європі. Які, вочевидь, ідуть далеко попереду в тому, що стосується таких актуальних тем як права жінок, гендерна рівність, боротьба із домашнім насильством тощо.
Так ми дізналися, що явища, які наші матері та бабусі вважали «нормальними», насправді часто не є такими. Що «б’є — значить любить» — це неправильна установка, що сексуальне насильство може бути також і в шлюбі, і що жертва насильства ніколи не є винною у тому, що сталося. До нашого повсякденного словника увійшли такі терміни як «сексизм», «об’єктивація», «харасмент» тощо. Ми дізналися, що жінка може і має мати рівні з чоловіком права, має право заявляти про рівний розподіл обов’язків, як-от догляд за дитиною, хатня робота, декрет тощо. Відповідно, всі ці теми — часом болючі, часом — неприємні, також стали висвітлюватися і в українських медіа.
Разом із цим змінилася і концепція жіночого видання як такого. Так, наприклад, раніше усереднене жіноче видання для мам розповідало, як правильно годувати новонародженого, яким чином добирати іграшки для розвитку малюка та розпізнавати дитячі захворювання за симптомами. Сьогодні ж в Україні існує великий онлайн-ресурс Promum, де пишуть зокрема і про домашнє насильство, інклюзивну освіту, реформу в шкільному харчуванні, та дають поради щодо того, яким чином розповісти дітям про розлучення батьків.
У 2017 році з’явився перший україномовний жіночий онлайн-журнал «Українки». Його запустила колишня редакторка видання «Натали» Вікторія Пасічник. Тоді вона зазначила, що планує розвивати видання як жіночий, проте не глянцевий журнал. У цьому медіа також говорять про актуальне: наприклад, дають поради, як боротися із віковою дискримінацією, яким чином повернутися на роботу після декрету та піднімають тему нерівної оплати праці для чоловіків та жінок.
Серед нішевих видань нового покоління — ЗМІ, в центрі яких знаходиться тема гендеру та гендерної рівності. Наприклад, «Гендер в деталях» або «Повага. Кампанія проти сексизму». Їх не можна назвати суто жіночими виданнями в «старому» розумінні цього поняття, навіть попри те, що пишуть вони, зокрема, також і про менструації, репродуктивне насильство, сексуальність та тілесність. Проте навіть розділ про виховання дітей, який на будь-якому іншому ресурсі старого формату називався би «Материнство», тут має назву «Материнство і батьківство» — з врахуванням обох гендерів. Ще одне популярне жіноче видання, яке висвітлює актуальні та справді важливі питання — ресурс The Devochki.
Інститут масової інформації у своїх дослідженнях моніторить українські медіа на дотримання гендерного балансу. Зокрема щодо того, як і чому згадують жінок в українських медіа найчастіше. 25% жінок, які були згадані у досліджених ІМІ медіа — це героїні матеріалів, а 18% — були залучені саме як експертки та спеціалістки з певних питань. Цікаво, що, згідно дослідження, героїнями жінки найчастіше ставали у матеріалах за такими темами як шоу-бізнес — 29,6%, та кримінал — 27,7%. Тобто в цьому плані шоубіз і досі залишається однією із тих тем, які прямо не стосуються жінок, але нібито лежать у полі їхніх інтересів.
Ілюстрація звідси
Досліджуючи сучасні жіночі медіа, можна зробити цікавий висновок. Сьогодні український медіаринок, по суті, відходить від формату «жіночих журналів» у розумінні глянцевих видань про моду та косметику — обмежене коло «жіночих» інтересів. Натомість, з’являється новий формат видань — він, скоріше, про жінок, але не лише для них.
Жіночі видання нової генерації повертаються до тем фемінізму, гендерної політики, відстоювання прав жінок, захисту і недоторканності жіночного тіла тощо. Проте аудиторією таких ЗМІ можуть бути як жінки, так і чоловіки, які цікавляться подібними темами та розділяють подібні погляди на життя.
Головне зображення Priscilla Du Preez
