6 рівнів перевірки інформації від Кирила Лукеренка
Щодня медійникам доводиться перевіряти терабайти інформації, аби не дезінформувати своїх читачів. Кому потрібні фейки, як диспетчер Карлос став Людмилою і навіщо потрібен фільтр «це на голову не налазить», розповідає головний редактор Громадського Радіо Кирило Лукеренко.
Таблоїд розкриває правду
Почнемо з прикладу. Лютий 2017-го. Вулиці Лондона. Чоловік за кермом фургону свариться із жінкою на велосипеді. Він її ображає лайливими словами. Цей ролик набрав близько 10 мільйонів переглядів на Youtube.
Відео стало таким популярним тому, що його перепостили The Guardian та Daily Mail. Згодом стало відомо, що ролик фековий. Це з’ясували газетярі жовтогo таблоїду The Sun. До редакції зателефонувала якась людина і сказала: «Слухайте, вони зробили декілька дублів. Я це бачив». В очевидця взяли інтерв’ю, яке підтверджувало штучність походження контенту. Працівники The Sun дізналися, що це відео виготовила компанія Jungle Creations. Чому вони це зробили? Бо хтось отримав гроші. Саме The Guardian заплатила умільцям за створення цього матеріалу. Відео невипадкове, його зняли, аби заробити гроші на спекуляції людськими почуттями.
Що таке фейкові новини
Фейкові новини — це інформація, яку лише видають за чисту монету. Вона може бути частково правдивою, але префікс «напів-» нівелює поняття «правда» повністю.
Це характеризує і пропаганду. Іноді фейкові новини потрібні, щоби спровокувати аудиторію на певні думки, хоча жодної практичної користі вони не мають. Наприклад, повідомлення про НЛО. Проте говорити про прибульців — це одне, а під виглядом достовірних новин підсувати фальшивку — зовсім інше. Ми хочемо зрозуміти певні речі про світ і те, що у ньому відбувається, а нас відверто дурять.
Як розпізнати фейк? Це ужгородський сайт, новина про політика, який дає інтерв’ю, використовуючи нецензурну лексику.
Часом фейк визначити дуже легко, коли, наприклад, видання не приховує, що продукує неправдиві новини. Якщо спуститися аж у самісінький низ сторінки, побачимо: чорним по білому пише «фейкові новини». Це конкурент славнозвісного UaReview. Коли ми натрапляємо у соцмережі на провокативні повідомлення, варто уважно переглянути вміст сторінки. Можливо, це UaReview чи схожий портал, адже нерідко люди серйозно ставляться до новин про, наприклад, львівське метро.
Журналісти теж помиляються
Інколи неправдиву інформацію продукують мас-медіа. Навіть Громадське Радіо, де я сам працюю, може опублікувати помилкові меседжі. Перед кожним новинарем постає дилема: дати інформацію швидше за інших або витратити більше часу на перевірку і не помилитись, програвши в оперативності. Кожна компанія по-різному вирішує це питання. Наприклад, BBC повідомляють новини останніми, коли уже всі про це написали. Проте у них буде стовідсотково перевірена інформація, через що дайджест виходить наприкінці дня. Якщо ми пропустили увесь день новин, то, як правило, на сайті ВВС побачимо цілісну картину.
15 листопада 2015 року в ефірі Громадського Радіо один медик сказав, що під час обстрілів 7 листопада під Донецьком загинуло 15 військових. Гість посилався на своїх колег. Ми опублікували новину на сайті. Її переглянули близько 6000 людей. Потім нам надійшли спростування з Генерального штабу. Мовляв, насправді нічого такого не було. У редакції зрозуміли, що схибили. Як виявилось, особисто лікар нічого не бачив. В результаті ми опублікували повідомлення про спростування від Генштабу. Його переглянули лише 236 читачів, на противагу 6000, які побачили хибний допис.
У разі, коли ми сповіщаємо про серйозні речі, негатив завойовує значно ширшу аудиторію. Таке коментують і поширюють. Коли ми просимо вибачення за фейли, це бачать нехай відсотків 5 читачів. Журналісти теж помиляються.
Як фейк робить популярним
Інколи фейки продукують для того, аби прославитися. Один американець створив портал The Underground Report і наповнював його виключно неправдивими новинами. Це відбувалося під час президентських перегонів. Тоді публікували багато недостовірної інформації. Засновник The Underground Report вирішив підкреслити абсурдність ситуації і почав постити зовсім карикатурні повідомлення. В одній з таких новин була інформація: «WikiLeaks повідомляє, що Обама керував анонімним гуртком педофілів».
Велика кількість людей репостили це повідомлення. Було безліч коментарів. Користувачі апелювали до того, що WikiLeaks не може помилятись, не зважаючи на те, що доказів не було ніяких. Єдине, чим могли оперувати прихильники повідомлення, було фото із реакцією Обами.
Усе це тривало, поки не з’явився схожий допис про Вупі Голдберг. Буцімто, вона некоректно висловлювалася про дружину якогось ветерана. Акторка заявила, що такого не говорила і подала на автора The Underground Report до суду. Американець приніс публічні вибачення, і сайт через позов Голдберг закрили.
Як диспетчер Карлос став Людмилою
Люди хочуть отримувати і поширювати нову інформацію. Влітку 2014-го сталася катастрофа із індонезійським авіалайнером. У результаті розслідування виявили, що його підбила ракета «Бук». У той день ніхто не розумів, що відбувається.
Серед усього розмаїття інформації про трагедію виліз один твіт. Його автором був нібито іспанський диспетчер з аеропорту «Бориспіль», який напередодні бачив на радарах, як Боінг супроводжували українські винищувачі. Час від часу у тому екаунті з’являлися повідомлення, що він дійсно був свідком цього. А потім і про те, що до диспетчерської увірвалися спецслужби і всіх арештували.
Я особисто писав на той профіль і просив про інтерв’ю, але ніхто не відповів. Історія зайшла далі, і російські ЗМІ почали поширювати новину про це, додаючи фото чоловіка із закритим обличчям на тлі дверей.
Після того світлина більше ніде не з’являлася. Через деякий час стало зрозуміло, що щось не так. Влада, коментуючи цей випадок, наголошувала: за українським законодавством іноземні громадяни не можуть працювати у нас авіадиспетчерами. Але і на цьому не завершилося. Екаунт іспанського диспетчера не зник з твітера, ба більше, у 2015 році профіль отримав нове ім’я — Лапатишкіна Людмила. З безглуздих твітів у стрічці стало зрозуміло, що це бот. У травні 2015-го люди вже відверто брали на кпини усіх, хто повірив у цей фейк.
Навіть Путін, даючи інтерв’ю у жовтні того ж року одному з російських журналістів, посилався на іспанського диспетчера Карлоса. Тобто, президент ядерної держави приймає рішення, посилаючись на фейкову сторінку у твітері.
Хто зацікавлений у фейках?
Люди із почуттям гумору, бізнесові структури, які заробляють на цьому, політики, які хочуть нас в чомусь переконати, і уряди держав. Усі вони переслідують дві мети — або влаштувати цирк, або змусити нас прийняти вигідне для них рішення.
Як не пошитися в дурні?
1) Інформація має пройти фільтр «На голову не налазить». Якщо це дуже сильний меседж, від якого дибки стає волосся, очі вилазять з орбіт і цієї ж миті хочеться зробити репост або ви одразу відсуваєтеся від комп’ютера і гукаєте до когось: «Ти чув!? Ти бачив!? О-о-ось!», тицяючи пальцем в екран — заспокойтеся. Вдихніть, видихніть і проаналізуйте. Хто це сказав? Це написала реальна людина? Наскільки можна довіряти цьому джерелу? Потрібно з’ясувати, де, як, за яких обставин це сталося, і докопатися до суті.
2) Наявність фото/відео. Це дуже допомагає. В історії з Обамою читачам показали фото шокованого президента, проте не представили жодної світлини, яка підтверджувала б його схильність до педофілії. Знімок використали винятково з ілюстративною метою. Це не є прямим підтвердженням. Цим, до речі, часто зловживають українські медіа, коли додають до матеріалу фото, ніяк не пов’язане з текстом. Якщо наявна світлина чи відео, ілюструють те, про що йде мова, тоді привід довіряти. У разі, коли запропоновані мультимедійні аргументи не діють, і це виглядає як відверта маячня — краще такої інформації не поширювати.
3) Куди веде посилання? Це сайт, якому ми довіряємо? Це екаунт людини, за якою ми стежимо у соцмережах і чиї повідомлення, щонайменше досі, переважно виявлялися правдивими? Як інші джерела про це пишуть? Наприклад, одні повідомляють, що політик А перетнув кордон, інші – що не перетинав. Кому вірити? Тоді ми телефонуємо безпосередньо до прикордонної служби. Якщо все одно нічого не зрозуміло, маємо право написати, що надійшла суперечлива інформація: за одними даними політик А перетнув кордон, за іншими — ні. В умовах незрозумілої ситуації це цілком слушно. Ляпи із фейками рідше трапляються на радіо і телебаченні, адже там ми просто не встигаємо цілковито усе зрозуміти. Ефір — це потік. Хороший журналістський продукт у будь-якому випадку апелює до емоцій, проте залишає глядачеві простір для тверезої оцінки стану речей. Поганий журналістський продукт не дає такого простору. Натомість людина захлинається емоціями, і виникає плутанина. Часто теле/радіоновини є способом розважитись. Коли ми розраховуємо на аудиторію, яка на основі новин прийматиме рішення, ми зобов’язані копати глибше, аби мати цеглинки для побудови певного фундаменту. Існує багато ресурсів, які фільтрують новини. Це Stopfake, російський The Insider, англомовні сайти, яких щодень стає все більше.
4) Користуйтеся фільтрами у соціальних мережах. Наприклад, у твітері ви можете обмежити сповіщення від людей, яких не читаєте, а також від тих, хто не встановив фото профілю чи не підтвердив електронну адресу. Або ж інший варіант — зберігати такі фільтри у своїй пам’яті, зважаючи на деталі під час перегляду веб-сторінки.
5) Добирайте джерела інформації. Моніторте різні ресурси, які переважно достовірно висвітлюють інформацію. Частіше заходьте на сайти інформаційних агенцій. Їх не так весело читати, але, здебільшого, вони дають перевірені дані. Звертайтеся до видань із репутацією. Якщо довіряєте окремим журналістам — користайте з цього також. Нехтувати профілями політиків, організацій не варто — вони можуть бути важливими для загального аналізу ситуації. Офіційні джерела — під питанням, бо, як показує досвід, інформація від них не завжди повна і правдива.
6) Не сприймайте на слух і не вірте очам. Перевіряйте, перевіряйте і ще раз перевіряйте. Соціальні медіа змінили те, як ми сприймаємо інформацію. Тепер кожен є джерелом масової інформації. Будь-хто може потрапити у монітори, якщо запостить у твітері чи фейсбуці фотографію з коротким текстом на суспільно важливу тему. Це дозволяє зосередити навколо себе певну аудиторію. Утім це лише один бік медалі. З іншого, треба підходити до фільтрування інформації так, наче ви професійний журналіст, аби не пошитися у дурні. Я читаю навіть ті джерела, яким не дуже довіряю, бо те, про що вони пишуть, вказує на процеси, які варто перевірити. Якщо на 1+1 говорять про інцидент, пов’язаний із Коломойським, краще перевірити це повторно, простеживши за новиною на іншому ресурсі. Або ми самі стаємо редакторами і проводимо фактчекінг, або ж обираємо для себе тих, хто успішно зробить це за нас.
Ілюстрації з презентації Кирила Лукеренка
Фото Дарії Скрипнюк
