Чи має Артем Франков право вказувати іншим людям, як жити.
Минулого тижня у Львові відбувся Lviv Media Forum. Попри те, що вже шостий рік тут збираються медіаексперти та журналісти з усього світу, цьогоріч найгостріші дискусії точилися не про майбутнє медіа: зрештою всі обговорювали висловлювання українського футбольного журналіста і, як виявилося, сексиста Артема Франкова.
Чи був хлопчик… один
Під час панелі про футбольну журналістику гостя із зали спитала, мовляв, чи є жінкам місце у цій сфері. За нормальних обставин, у неї мали б уточнити, чому взагалі важлива стать (бо це про геніталії) для цих професій (бо це про особистісні якості). Але учасники панелі перевірку провокацією не пройшли, і більше за інших — головред журналу «Футбол» Артем Франков.
Саме він спочатку пожартував, що «жінки раз на місяць працювати не можуть». Коли ж публіка не висловила заперечень, додав: «Я сам прокляну жінку, якщо для неї дім, сім’я та діти не будуть на першому місці. А от для мужика на першому місці має бути робота».
Топорний сексизм і відсутність вибачень, — що ще треба для палких суперечок? У мережі всі переважно поділилися на два табори: одні засуджують Франкова (включно із організаторами), інші — те, що його запросили до участі.
Купа людей чула ці вислови наживо або на аудіозаписі, але не помітила, що Франков у тій залі був не сам. Не він єдиний скористався печерною логікою. Просто перед ним інший журналіст почав свою репліку словами «жінки теж люди», чим викликав в аудиторії сміх. Хто були ті люди, які засміялися, і чому це здалося їм дотепним? Або ж чому навіть після відверто образливих слів Франкова йому лише жартома сказали, що він «ступає на слизьку стежку»? Не зупинили виступ, а зауважили, що це на межі. Хоча у 2018 році має бути очевидно, що після Аннушки стежка не була такою слизькою, як після цих слів про жінок та їхні пріоритети.
Але головною дійовою особою всієї ситуації став мовчазний глядач, беззубий до самозахисту.
Приховане в деталях
Ми звикли сприймати жарти як щось, що не має ваги. Якщо когось злить гумор, то часто це списують на нездатність його зрозуміти, а не на образливий зміст, особливо коли йдеться про висміювання певної групи людей. Ми можемо вважати навіть жорсткі жарти хорошими, адже знаємо, що інколи вони допомагають пережити травми (ось чому деякі євреї жартують про Голокост). Але коли жартами дискримінують, вони перестають бути просто жартами.
У 1951 році соціальний психолог Соломон Аш експериментально довів просту тезу: якщо всі навколо назвуть чорне білим, то ми погодимося з ними, навіть якщо знатимемо, що це брехня. Якщо всі навколо жартують про жінок, які мають передовсім народжувати та куховарити, то ми вважатимемо, що це так і є, навіть якщо спочатку думали інакше. Ось у чому небезпека мовчазної згоди аудиторії.
Жарти — це простий та дієвий спосіб нормалізувати стереотип та право на висміювання, а подекуди й приниження інших. Поки жартівники-сексисти обстоюють свій світогляд, правильне питання до них звучить так: чи дійсно жінки смішні? Чи дійсно ті з них, які присвячують своє життя догляду за домом та родиною, смішні? Чи все ще смішно, якщо врахувати, що великий відсоток таких жінок у всьому світі просто позбавлений ресурсів для іншого вибору? І головне: чи хотіли б самі жартівники, щоб люди вважали, що їхнє місце біля плити?
Жарти про непрацездатність жінок, як і слова про те, чим вони мають займатися, нормалізують право так говорити, вважати та сприймати їх. Франков говорить «жінки не можуть працювати раз на місяць», і публіка сміється, тож доходить і до «я прокляну жінку за вільний вибір, що їй робити у її житті». Позитивна реакція у першому випадку стала не тільки зеленим світлом для другого, вона ще й легітимізувала таку позицію.
Так, дехто вийшли із зали, але цього замало у порівнянні з цілою аудиторію, що підтримує спікера сміхом. Тому ніхто й не відчув, що зобов’язаний вибачитися, і епізод завершився зневажливим поясненням, що «дівчата сприймають це як сексизм, хоча у кожного чоловіка є стереотипи, якими він нікого не хоче образити». Ще за декілька хвилин інцидент вичерпали, обговорення повернулося до футболу.
Одиничний випадок не творить систему, але вона складається саме з таких випадків. У ситуації із Франковим принаймні 30 присутніх отримали підтвердження, що говорити про місце жінок на кухні — нормально. Більше того, це смішно, а кому з нас не хочеться бути душею компанії? Всі ці люди вийшли із зали з думкою, що сексизм отримує схвалення, навіть незважаючи на подальші онлайн-баталії.
Найкращий із варіантів
Поки уявлення про жінку-берегиню глибоко вкорінені, когось завжди хвилюватиме, хто ж варить борщ, поки жінка працює. Навіть якщо сказати, що від кількості залучених у роботу жінок залежить швидкість та якість розвитку економіки (серйозно, залежить). Тож не дивно, що спікерові на кшталт Франкова можуть не заперечити. Але тоді й не дивно, що говорити про зміну ролей жінок поступово стає небезпечним. Якщо думаєте, що це перебір, то спробуйте провести захід на цю тему у великому місті.
Навіть якщо припустити, що сексистську позицію висловлюють із добрими мотивами (наприклад, піклування про саму жінку), це все одно викликає низку запитань. По-перше, чому жінка сама не може про себе попіклуватися? Виходить, вона достатньо компетентна, щоб виховувати дітей (половина з яких потім буде чоловіками!) та дбати про чоловіка, але недостатньо компетентна, щоб приймати рішення, що їй варто робити. По-друге, якщо жінці дійсно краще ставити на перше місце сім’ю, дім та дітей, чому тоді взагалі можна обрати щось інше? Адже якби це дійсно була найкраща з можливих опцій, то переважна більшість жінок сама б її обирала, і не треба було би нікого проклинати.
Як варіант, можемо припустити, що насправді сексисти піклуються про дітей, адже тим потрібно, щоб про них дбали. Тоді, однак, постає питання: а де ж другий із батьків? Можливо, у сім’ї все відбувається за рецептом Франкова: чоловіки працюють, поки жінки дбають про дім. Але якщо це справді так, тоді стає незрозуміло, навіщо в Україні закон, який забороняє виїжджати за кордон неплатникам аліментів.
Зрештою, вся дискусія навколо слів журналіста зводиться до запитання, чи мають люди право казати, що робити іншим людям з їхнім життям. На мою думку, ні, вони мають право казати винятково про себе, не узагальнюючи щодо інших. Про місце жінки біля плити має право сказати лише жінка та й лише про саму себе.
