Яку роботу лишає нам книжка про Ґарета Джонса.
Завдяки фільму Аґнєшки Голланд «Ціна Правди» ми знаємо, що історія валлійця Ґарета Джонса – про людину, яка першою розповіла світові про Великий Голод в УРСР. Завдяки книжці Мірослава Влеклого «Ґарет Джонс. Людина, яка забагато знала» (переклад Олени Шеремет, видавництво «Човен») нам також відомо, що Джонс був першим, кому закрили рота.
Це історія про те, що може статися з незалежним журналістом, який розповів незручну правду про Радянський Союз саме тоді, коли ніхто не хотів її чути.
Ґарет Джонс тричі бував у СРСР: у 1930-му, 1931-му та в березні 1933-го. Під час першої поїздки його вразило, наскільки реальність «Росії» виявилася потворнішою за його уявлення про неї (так, саме Росією називає СРСР Джонс – видно, світова свідомість у 1930-х ще не перебудувалася на прийняття Союзу). А уявленням було звідки взятися – про цю частину світу Джонсові розповідала ще мама, яка працювала на Г’юза і жила в Юзівці – теперішньому Донецьку.
У другій поїздці Джонс уже чув: бракує їжі. Та чув багато історій про те, як страждали люди в селах.
В останній подорожі на власні очі він побачив голодні села Харківщини. Не побачив трупів, але почув про них. Запитував селян: «Почему голод?». А 29 березня на пресконференції в Берліні Джонс уже говорив про те, що селяни в Радянському Союзі помирають голодною смертю.
Але це не найкращий момент у світовій історії для критики СРСР. 1933 року США встановлюють дипломатичні стосунки з новою державою. Західному світу невигідний конфлікт зі Сталіним, адже він єдина противага Гітлеру (у якого, до речі, Джонс якось бере інтерв’ю). Радянським кореспондентам впливових світових газет такий конфлікт ще невигідніший.
Як реагує світ на Джонсові заяви? Московський кореспондент The New York Times Волтер Дюранті пише, що Джонс усе перекрутив. Насправді люди не вмирають від голоду, просто – увага – поширена «смертність через хвороби, спричинені недоїданням». А Джонс, за словами Дюранті, зробив висновки про країну на основі того, що «влаштував собі 40-мильну прогулянку селами навколо Харкова й засмутився побаченим».
40-мильна піша прогулянка слобідськими селами в березні 1933-го, без контактів і друзів. Без шуби, зрештою. Чужою країною. І мабуть же, напівголодним. Як це відбулося? Дізнаємося з книжки, що десь у районі Білгорода Джонс зійшов з потяга, що прямував до Харкова (де він мав офіційну мету подорожі – подивитися тракторний завод), і пішов уздовж колії, по снігу. Обійшов близько 20 сіл, ночував у селянських хатах. При тім, що інші кореспонденти, і Дюранті також, писали свої репортажі з Москви.
Після статті Дюранті інші кореспонденти, що працюють у СРСР, ідуть на угоду з совістю. Джонс – брехав. Такого формулювання вони доходять разом із цензором і після цього замовляють «горілку та закусь».
З Ґаретових листів батькам, на яких побудована книжка Влеклого, ми не дізнаємося, що він тоді відчував. Гнів? Розчарування у професії, частиною якої нещодавно став? Образу? Страх? Ми не знаємо, але знаємо, що після літа 1933-го його статті про голод у СРСР більше не публікувала жодна газета. Джонс працював у регіональній The Western Mail, де писав про місцевих ремісників, а його колишній патрон і працедавець Девід Ллойд Джордж не підтримав Джонса публічно. Журналіст Малкольм Маґеридж, який буде останньою надією Джонса поновити добре ім’я та правду, пообіцяє допомогти і написати щось «комічне про Дюранті», але ніколи не напише.
Фактично вся журналістська спільнота замість солідарності зраджує колегу. Джонс як експерт з СРСР, як автор сенсаційних текстів про Голодомор припиняє існувати. До СРСР в’їздити йому заборонять. Голод перестає існувати в пресі, і перша книжка про нього вийде тільки 1986 року.
Загине Джонс у січні 1935 року. Це станеться в Монголії, під час навколосвітньої мандрівки, яку запропонував Джонсові медійний магнат Вільям Герст. Джонса викрадуть бандити, спершу вимагатимуть викуп, а потім застрелять. Значно пізніше з’ясується, що керівник фірми, в якій Джонс орендував авто для поїздки, був радянським шпигуном, саму фірму контролював НКВД, а його компаньйон у подорожі був агентом Комінтерну в Китаї.
Під час останньої поїздки до СРСР Джонс був незалежним журналістом, хоч і представлявся ще як працівник Ллойда Джорджа. Ґаретова поїздка припала на останні дні його роботи на колишнього прем’єр-міністра, але оплачував її він уже з власної кишені.
Ґарет не вирушав виконати завдання редакції. Дізнатися правду – ось що його цікавило. Ну і пригоди. Цікаво, якби Джонс працював на котрусь із редакцій, чи склалася б інакше його доля? Чи захистили б його?
Розклади сил виявилися не на користь Джонського (так він жартома і нібито на російський лад називав себе в листах перед поїздками до СРСР). З одного боку, є цей незрозумілий молодий Джонс. А з іншого є Дюранті – це величина. Того року він саме отримав Пулітцера за статті про СРСР. Всі кореспонденти, що приїжджають до Москви, ідуть до нього на зустріч. Включно з Джонсом, але той нотує після чергової зустрічі: «Я не довіряю Дюранті. Він досі вірить у колективізацію».
Джонс міг би стати співцем Радянського Союзу, як Волтер Дюранті або Джордж Бернард Шоу. Він любив Росію, але швидко позбувся ілюзій. Розповідає про це в тексті «Good-bye Russia»: був одним із мільйонів, хто вважали капіталізм недосконалим і що «ми можемо чогось навчитися в Росії», тобто в більшовиків. Пише, як захоплювався тим, що «росіяни не чекали бездіяльно, як британці, а будували заводи, щоб зміцнити країну і дати людям роботу. […] відхиляли упередження, відверталися від націоналізму, дозволяли меншим народам говорити власною мовою». «І тоді, – пише Джонс. – Я поїхав у Росію».
Комуністам не вдалося його обдурити – складно нав’язати думку людині, яка сходить з потяга і йде засніженим пероном у пошуках фактів.
Після прочитання книжки Мірослава Влеклого невесело. Не досить того, що рано загинув, а ще й усі забули про Джонса після його смерті, і навіть родина не цінувала його достатньо: то вуха не такі, то фантазії йому бракує.
Для заспокоєння можна пофантазувати, що Ґаретове життя могло скластися інакше. Працював же і на колишнього прем’єр-міністра Великобританії, і на першого піарника США. Подорожував каютами першого класу, з хмарочосів дивився на Атлантику. Виглядало на те, що вестиме заможне життя, світ відкриватиметься перед ним, як перед його впливовими працедавцями, а одного дня Джонс і сам стане таким працедавцем. Але він почав писати до газет.
2011 року на відкритті Школи журналістики УКУ Ігор Померанцев виголошував промову, де згадав про журналіста-героя, який назавжди лишився вірний принципам. Думаєте, це про Джонса? Ні, Померанцев говорить про Маґериджа – саме того, що відмовився допомогти Джонсові та приписав собі частину його вчинків. На відміну від Джонса, Маґеридж прожив довге життя і мав час утвердити своє ім’я.
І ось – ми, здається, нарешті знаємо правду. Отже, ця книжка життєствердна, бо відновлює пам’ять про Ґарета Джонса, валлійця, який перший розповів світові про Голодомор? Так, шкода тільки, що ані фільм, ані книжку про Джонса не створили в Україні.
Але на цьому «шкода» не хочеться ставити крапку. Обставини смерті Джонса – загадкові, а у Влеклого про це розказано геть не вичерпно. Можливо, ми маємо дослідити хоча б цю частину історії. Її ніби навмисне лишили для нас.
Ілюстрації авторки
Головне зображення Galina N
