Як Кірстен Ган руйнує ванільні стереотипи про Сінгапур.
Сінгапур — маленька острівна держава десь у Південно-Східній Азії. Там усе було зле, а потім прийшов Лі Куан Ю, який міцною рукою навів порядок. Тепер сінгапурський народ благоденствує, дотримується суворих правил, а наші політики кажуть, що хочуть бути схожими на Лі Куан Ю. Ото й усе, що люди зазвичай знають про Сінгапур. Із поверховими і стереотипними уявленнями про свою країну та регіон бореться сінгапурська журналістка Кірстен Ган. Вона намагається намалювати правдивішу картинку не тільки для світу, а й для самих південносхідноазійців. Кірстен буде спікеркою Lviv Media Forum 2019, що пройде у Львові 30 травня — 1 червня.
Кірстен Ган — шеф-редакторка та співзасновниця просвітницької медіаактивістської онлайн-платформи New Naratif та кураторка щотижневої онлайн-розсилки про сінгапурські справи «Ми, громадяни». Кінематографістка за освітою, вона зайнялась журналістикою шість років тому й невдовзі сфокусувалась на правах людини та суспільних процесах у своєму рідному місті та сусідніх країнах. Китаянка за походженням, як і три чверті сінгапурців, вона пише своєю рідною англійською.
New Naratif — незалежний і неприбутковий проект, заснований компанією Observatory Southeast Asia, щоб «пояснювати, як працює Південно-Східна Азія». Його місія — «кидати виклик спрощенню ідей та сприйняття, роблячи наголос не на тому, що частіше обговорюють у медіях, а на тому, що справді важливо». На противагу так званій «парашутній журналістиці», коли кореспондент із далекого, часто заокеанського, видання приїжджає до геть незнайомого краю й висвітлює події поверхово, New Naratif дає слово мешканцям тих місць, про які пише. Крім того, тут надають перевагу суб’єктивній журналістиці, а автори не приховують своїх поглядів. Словом, кредо New Naratif має багато спільного з філософією, сформульованою Робом Вайнбергом для The Correspondent. Тут нема реклами чи передплати, проте приймають пожертви.
Матеріали, покликані руйнувати стереотипи щодо її країни та регіону, Кірстен пише не тільки для New Naratif, а й для світових видань. Наприклад, вона розкритикувала голлівудський фільм «Безумні багаті азійці», знятий за романом сінгапурського письменника, у впливовому виданні Foreign Policy. У фільмі неправдиво змалювали розкішне життя, не приділивши увагу ані бідності, ані соціальній і расовій нерівності (етнічні китайці, пояснює Кірстен, є аналогом «білих людей» у Сінгапурі).
Матеріали про суспільні та політичні проблеми, які Кірстен публікує в англомовних виданнях, контрастують із солодкавими історіями про економічну успішність та меритократію, які західна журналістика звикла розповідати про Сінгапур. У її портфоліо можна знайти, наприклад, історію закоханої пари, яка не може одружитися, бо дівчина — іммігрантка з Філіппін і не має дозволу на шлюб від сінгапурського уряду. Або політв’язня, якого режим Лі Куан Ю запроторив до в’язниці без суду на сімнадцять років. Або критику «культу особи» самого Лі Куан Ю: Кірстен вважає неправильним називати політика батьком нації та сумнівається в тому, що без нього Сінгапур не відбувся б як успішна держава. Є й більш оптимістичні історії: для CNN вона розповіла про людей, які заробляють гроші, граючи за інших у PokemonGo! А своєю найцікавішою журналістською пригодою вона називає поїздку до Греції 2014 року по репортаж про піратську громадську телестанцію, яка вела мовлення без дозволу після того, як її закрив уряд.
Як активістка Кірстен бере участь у кампанії за скасування смертної кари: пише тексти про приречених на страту. Торік у Сінгапурі за розповсюдження наркотиків стратили дев’ятьох людей. У матеріалі під заголовком «Останній страчений у Сінгапурі… поки не стратять наступного» вона розповідає історію 31-річного громадянина Малайзії, якого повісили у жовтні 2018 року. Друг, який забирав тіло, подарував Кірстен пачку фотографій: страчений «хотів, щоб його фото опублікували, аби люди знали про нього; хотів сказати людям, щоб не займались наркотиками». Журналістам у Сінгапурі не дозволяють зустрічатись із приреченими до страти, тому Кірстен намагається розповісти їхні історії через рідних і близьких, а також за допомогою моторошних подробиць. Наприклад, напередодні страти в’язням дозволяють перебратись у цивільний одяг та зробити прощальне фото.
«Я б хотіла писати більше впливових матеріалів: щоб вони розкривали, пояснювали, поглиблювали наше розуміння речей, які відбуваються навколо», — пише Кірстен, розмірковуючи про свою роботу журналістки-фрилансерки.
Фриланс — це не так легко, як багато кому видається. «Мене непокоїть, як медійна індустрія поводиться з фрилансерами, — каже Кірстен. — Коли ви чуєте про фриланс, в уяві постають міленіали, які тицяють на клавіші яскравих ноутбуків, жуючи вафлі в кафе. Робота, що дає вам свободу, гнучкість і можливість бути начальником самому собі. Вафлі я люблю, але…». Фрилансери, за її словами, соціально й економічно незахищені. Нема ні відпусток, ні лікарняних, ні компенсацій для звільнених — редакція може відмовитись від співпраці в будь-який момент.
Вона також називає фрилансерське життя самотнім. «Особливо в Сінгапурі, де ринок маленький, а солідарність між журналістами на надто сильна. Тут важко просто зібрати людей докупи, — пояснює вона. — Це місце, де про свободу преси можна говорити, але ніхто не наважується за неї боротися».
Півстоліття тому Лі Куан Ю пояснював обмеження свободи преси прагненням зберегти спокій у країні та захистити Сінгапур від іноземного впливу. Сьогодні, за словами Кірстен Ган, призначений владою або лояльний до неї менеджмент найпопулярніших медій не зацікавлений у тому, щоб відстоювати права своїх підлеглих. Журналістів більше не вбивають і не ув’язнюють, їх тихо замінюють на більш слухняних, демонструючи іншим, що критикувати владу значить ризикувати роботою. «Сінгапур — не тоталітарна держава: тут можуть працювати незалежні журналісти. Але це не значить, що ми вільні або що ми не займаємось самоцензурою», — каже Ган. Cтрах написати щось не те й наразитись на тиск із боку начальства чи судовий позов заважає сінгапурцям вести публічну розмову про важливі речі та нерозв’язані проблеми їхнього суспільства.
Коли вона розповідає іноземцям, що працює незалежною журналісткою в Сінгапурі, їй кажуть, що це, певно, страшно, а Кірстен — дуже смілива. Журналістка відповідає: «Ви здивуєтесь, наскільки нестрашною — і зовсім не захопливою — є моя повсякденна робота. Сидиш на самоті, вдивляючись у порожній вордівський документ і намагаючись вигадати, про що і як мені писати. А ще дуже багато робочого часу і сил іде на те, що вибити з роботодавців гроші. Через затримки страждає більшість фрилансерів. Людоньки, платіть гонорари вчасно!»
Головне зображення Michael Levine-Clark
