Як показати війну очима дитини 

Кілька років тому данський режисер Симон Леренґ Вільмонт зняв документальні фільми про дітей-спортсменів — «Чікара — син борця сумо» про хлопчика-японця та «Чемпіон із фехтування» про десятирічного фехтувальника з Данії Рубена. Обидва герої, хоч і переживають труднощі, живуть у безпечних і мирних країнах. Після цього Симонові захотілося знімати історії інших героїв. Він довідався про війну на Донбасі й вирушив шукати хлопчика, що живе серед хаосу й нестабільності. Головним героєм фільму «Віддалений гавкіт собак» став десятирічний Олег із села Гнутового, який живе у кількох кілометрах від фронту. Стрічка здобула понад двадцять п’ять нагород і в січні 2019 року ввійшла до короткого списку премії «Оскар». На Lviv Media Forum 2019 Симон Леренґ Вільмонт розповів MediaLab про те, як знаходить мову з дітьми і стає непомітним під час зйомок. 

Симон дуже здивувався, прочитавши про російсько-українську війну. «Україна так близько до Європейського Союзу, але у данських медіа про неї нічого не писали! І зараз новин про Україну в інфопросторі Данії майже немає», — пояснює режисер. Від одного українського військового данець почув, що війна на Донбасі ведеться «олдскульними» методами — з траншеями та бліндажами, тому її перебіг, на відміну від бойових дій на Близькому Сході, легше передбачити. Так Симон вирішив їхати в Україну, щоб знімати фільм. 

У цій роботі Симонові допомагав український теледокументаліст Азад Сафаров. Він організовував зйомки, домовлявся з військовими та героями, перекладав та відповідав за безпеку під час знімання у прифронтовій зоні. 

Восени 2015 року Симон з Азадом удвох об’їздили чимало сіл і містечок у прифронтовій зоні. Проводили багато пробних зйомок, але ніяк не могли визначитися.  

Про Олега Азадові розповіла журналістка Ельвіна Сеїтбуллаєва. Вона знімала сюжет у Гнутовому на Донеччині. Почався обстріл, і маленький хлопчик затягнув її до підвалу свого будинку. Симон і Азад знайшли цього хлопчика. Героя свого фільму Симон упізнав за очима. «Якщо в очах відображається душа, скоріш за все, в них уже прихована ідея фільму. Треба лише розгадати, про що саме він буде, — каже він. — З усіх героїв моїх фільмів Олег найлегше йшов на контакт. Він дуже допитливий, тому між нами на було бар’єрів відтоді, як він зрозумів, що я готовий гратися з ним і його друзями. Невдовзі мене запросили до їхнього вузького кола». 

«Віддалений гавкіт собак» — перший повнометражний фільм Симона Леренґа Вільмонта, профінансований інститутами кіно Швеції, Данії та Фінляндії, — знімали майже два роки. Симон з Азадом кожен другий місяць приїжджали до Гнутового щонайменше на тиждень. Це дало змогу настільки зблизитися з героями, що присутність режисера-оператора стала непомітною. Симон мовчки спостерігав за тим, як Олег спілкується з друзями, грає з молодшим братом Яриком та другом Костею, допомагає бабусі Олександрі, ховається у підвалі під час обстрілів. Назнімав дев’яносто годин матеріалу, з якого зробив півторагодинну стрічку. 

Незнання мови не завадило режисерові. «Знімати, коли не знаєш мови, є викликом. Втім якщо ви опинитесь у такій ситуації, з’ясуєте, що багато чого з мовлення героїв ви розумієте, — розповідає Симон. — Не знаючи мови, ви менше звертаєте увагу на слова й більше — на настрій та емоції героїв. Фільм потрібен, щоб зображати, схоплювати на камеру почуття людей, а не розповідати. Азад навчив мене кількох сигнальних фраз, пов’язаних із війною. Тому я зосереджувався, коли чув у діалогах, наприклад, слово “стріляти”».

Знімаючи дітей, Симон спершу бавився з ними, а в певний момент зупинявся й казав: «Наступну годину мене тут нема, я прозорий». Тоді діти знали, що за годину вони знову гратимуть разом. «Спочатку вони намагались відволікати мене, але коли я не реагував, то ставав їм нецікавим. Вони починали спілкуватись між собою — і тут виникала магія. Ми, дорослі, будуємо стратегії: як сприймати світ, про що говорити. Діти безпосердніші — вони є тут і зараз, тоді як дорослі — в минулому й майбутньому. Вони набагато більше реагують на реальність, ніж думають про неї», — говорить режисер. 

Він принципово не використовує спецефектів чи графічного оформлення. «Я не показую на карті, як близько ми до лінії розмежування. Я передаю війну через Олега. Якщо він бачить війну, ми побачимо це на екрані, якщо чує вибухи, він теж почує. Але там, де він не бачить і не чує війни, я не буду нічого додавати», — пояснює Вільмонт. Він прагне показати багатогранність життя, чергуючи у фільмі веселі й сумні моменти, а також демонструючи розмаїття кольорів природи в різіні пори року: «Навіть якщо герой у складних умовах, ви можете відшукати щось красиве. Розповідаючи про війну, слід показати щось на противагу — життя, родину, усмішки, любов. Важливо зображати поруч красиві й жахливі речі, аби глядачі могли їх протиставити». 

Так само важливо для данського режисера чесно показувати героїв із різних боків. «Навіть якщо ви не погоджуєтесь із учинками вашого героя, треба показувати їх. Це дозволить глядачам самим вирішити, як до нього ставитись. Усі люди роблять помилки», — пояснює він. Прихильне чи вороже ставлення автора до героїв може затьмарити загальну картину, тому під час зйомки важливо вміти відсторонитись.

Головне зображення Annie Spratt

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.