Чому проблема бездомності завжди має бути присутня у медіапросторі.

Вуличні видання — це газети чи журнали, які розповсюджують безпритульні люди, а видають неприбуткові громадські організації. Тематика більшості цих видань різноманітна, але серед іншого вони обов’язково пишуть про соціальні проблеми, зокрема бідність та безпритульність. Сьогодні цих видань є більше сотні у 35 країнах світу. Щодня на вулицях різних міст майже 9 тисяч продавців розповсюджують газети і журнали, реалізуючи за рік близько 20 мільйонів примірників та заробляючи гроші на свої потреби. 

В Україні зараз є одне вуличне видання ─ «Дорога к дому» в Одесі. У 2008-2010 роках виходила газета «Народна допомога» в Києві, а у 2013 році вийшло кілька номерів журналу «ЖиВУ» (Життя вулиці) у Житомирі. У Львові вуличний журнал виходив з 2008 до 2017 року. Він називався «Просто неба» і видавала його Спільнота взаємодопомоги «Емаус – Оселя». Розповідаю про концепцію вуличних видань, їхню роль у суспільстві та житті безпритульних людей на прикладі вуличного журналу «Просто неба». 

Вуличні видання виникли як відповідь на потребу певних соціальних груп бути почутими. Найпершим вуличним виданням вважають газету The War Crime, яку почала видавати Армія спасіння ще у далекому 1879 році. Її продавали самі ж офіцери церкви та бідні представники робочого класу. У газеті писали про проблеми бідності і вона вважалася підпільним альтернативним медіа (видання до сьогодні виходить друком у форматі журналу, але розповсюджується безкоштовно серед зацікавлених осіб, тому не вважається вуличним). 

Сучасні вуличні видання виникли наприкінці 1980-их роках у США як відповідь на збільшення кількості безпритульних людей на вулицях американських міст. Звичайні медіа у той час говорили про усіх бездомних людей як про злочинців та наркоманів, запевняючи свою авдиторію, що бездомність ─ це наслідок людських лінощів, а не соціальних та політичних факторів. 

За прикладом успішної нью-йоркської  газети Street News почали виникати інші вуличні газети і журнали у всьому світі (найбільше у Північній Америці та Західній Європі), а у 1994 році вони об’єдналися у Міжнародну мережу вуличних видань (INSP), яка допомагає новим виданням на початку їх становлення, слідкує за дотриманням усіма виданнями спільних етичних стандартів, іноді готує ексклюзивні матеріали чи інтерв’ю, які можуть публікувати усі видання у мережі, та організовує щорічні конференції для членів мережі, які на сьогодні є на шести континентах. 

Чому вуличне видання було потрібне у Львові

У 2007 році Gazeta Uliczna, яку видає Фундація взаємної допомоги «Барка» у місті Познань приймала у себе конференцію INSP, яка щороку відбувається у іншому місті. Оскільки «Барка» співпрацювала з українськими організаціями, то запросила і їх взяти участь у конференції, хоча на той час в Україні було лише одне вуличне видання ─ газета «Дорога к дому» в Одесі. 

Я брала участь у конференції, як представниця «Спільноти взаємодопомоги «Оселя», з якою співпрацювала, але моїм основним місцем праці тоді був Центр обліку та нічного перебування бездомних громадян ─ комунальна установа, створена буквально за кілька місяців до тієї конференції. Відкриття Центру обліку було великим кроком для міста, бо до того жодні муніципальні служби не надавали послуги бездомним людям. Заклад створили, щоб відновлювати людям без реєстрації документи, а наступним кроком мало бути відкриття нічліжки. Власне, тих перших кілька місяців роботи у Центрі ми пробивали головою стіни, будуючи співпрацю з тодішніми ЖЕКами, «паспортними столами», лікарнями. Державних службовців передусім потрібно було переконати у тому, що бездомні ─ це теж громадяни України, які мають право на такі ж послуги від держави, що й інші люди. Одночасно з тим, у міській раді виділяли приміщення для нічліжки: одне, друге, третє, але ніяк не могли її відкрити, бо кожного разу проти цього протестували мешканці Львова. 

Читаючи листи-обурення, які надходили до міської ради від мешканців, ми бачили, що у суспільстві панує страх перед бездомними, їх бачать злочинцями, розповсюдниками хвороб, пияками, неробами, а отже, людьми, які не заслуговують на допомогу. Ми розуміли, що потрібно працювати не лише із самими бездомними людьми, а й також з громадою, бо перше не буде можливим без другого. 

Якими бувають вуличні видання 

Під час тої конференції я побачила як працюють вуличні видання і зрозуміла, що це саме те, що потрібно нам у Львові, і ще там на місці списала весь записник ідеями для аналогічного видання у Львові. У Познані я ознайомилася з вуличними виданнями з цілого світу і навіть привезла до Львова по примірнику чи не кожного з них ─ від Південної Америки до Японії, щоб детальніше їх вивчити. 

Вуличні видання, хоч і об’єднані однієї концепцію, дуже відрізняються одні від одних. До прикладу журнал The Big Issue у Великобританії, одне з найстаріших сучасних вуличних видань (рік заснування ─ 1991), який виходить тиражем 83 000 екземплярів і 1500 розповсюджувачів ─ це красивий глянцевий журнал, який не цурається популярних тем, життя світських зірок та гострої політичної сатири. Видання зробило ставку на те, щоб журнал був цікавий усім ─ навіть тим, кого проблема бездомності не цікавить взагалі, і щоб люди купляли його не лише з благородних міркувань підтримати бездомних, а в першу чергу через бажання його прочитати. Цю ж концепцію, як і саму назву, запозичили видання у Сеулі, Токіо, Тайбеї, Мельбурні, Кейптауні. 

Деякі вуличні видання нагадують самвидав або звичайні дешеві (з огляду якості паперу) газети, як от Homeward з Сакраменто, Street Roots з Портленду, Street Zine з Далласу,  Street Sheet з Сан Франциско, одеська «Дорога к дому« та інші. Ці видання дуже вузько тематичні, часто пишуть про життєві історії людей, благодійні організації, критикують соціальну політику. Можна припустити, що вони цікаві малій аудиторії, а інші люди їх купують радше, щоб дати бездомним людям заробити, ніж з інтересу до видання. 

Значна частина вуличних журналів і газет все є ж альтернативними, досить творчими виданнями, яким вдалося створити унікальний тип преси, де соціальні питання висвітлюються цікаво, творчо, без надмірної емоційності. До них я б віднесла усі німецькі газети і журнали (в Німеччині виходить найбільше вуличних видань серед усіх європейських країн), видання скандинавських країн, а також Liceulice з Бєлграду, афінську Shedia, та люблянську Kralji Ulice

На тій конференції для мене прослідковувалася чітка тенденція: чим «молодша» соціальна робота з безпритульними людьми у тій чи іншій країні, тим альтернативнішими виглядають їхні вуличні видання, і тим молодшими є люди, які цим займаються. І тоді ж було вирішено, що, якщо одного дня вдасться створити такий журнал у Львові, то він теж буде частково мистецьким, його робитимуть молоді творчі люди і соціальні питання будуть висвітлені під небаченим раніше українському читачеві кутом зору. 

Як розпочали «Просто неба» у Львові

За якийсь час після цієї конференції я залишила роботу в комунальній установі і почала працювати в «Оселі», але над проєктом вуличного журналу працювала саме з соціальними працівниками Центру обліку. Знадобився майже рік, щоб обдумати концепцію, придумати назву, зареєструвати видання, підготувати матеріали, знайти дизайнера, а головне ─ знайти фінансування для проєкту та залучити розповсюджувачів. 

Отримавши кілька відмов від потенційних донорів, ми врешті надрукували перший номер із залишкових коштів іншого проєкту «Оселі» ─ Осередку підтримки бездомних людей, відкриття якого фінансувала Школа Кофоеда з Данії. На той час це було єдине місце, де львівські бездомні люди могли помитися, поїсти, випрати одяг чи отримати змінний. Власне, осередок став ще й місцем, де ми залучали бездомних людей до розповсюдження журналу. 

Презентація першого номеру відбулася у травні 2008 року. У першому випуску були наші статті, тобто соціальних працівників Максима Ольґи (який був співредактором журналу), Олі Ільчишин, Олени Птухи і мої, та залучених авторів: мистецтвознавця Андрія Лініка, журналістки Тетяни Метик, письменника Любка Дереша. 

У першому номері ми започаткували й наші постійні рубрики:

Один день з життя бездомної людини. Це був розклад одного дня людини, яка живе на вулиці ─ від моменту, коли вона починає свій день до того, як лягає спати. Цієї рубрикою ми намагалися розвіяти найпоширеніший міф про бездомних людей про те, що вони не хочуть працювати. З цього щоденника було чітко видно, як важко вони працюють, збираючи вторсировину і їхніх заробітків вистачає лише на перекуси, сигарети та іноді випивку. На вулиці неможливо вижити, не працюючи.

Рубрика «Опитування». Кожен номер був присвячений іншій темі і у кожному ми питали думку кількох відомих людей з високим соціальним статусом та думку бездомних людей. Їхні відповіді були надруковані поруч. Як правило, медіа не цікавляться думкою бездомних людей, тому ми створили можливість для бездомних людей висловити свої погляди. 

Життєві історії бездомних людей. Ми не хотіли перенасичувати журнал темою бездомності, щоб мати широку авдиторію і щоб журнал купляли не тільки ті, кого цікавить ця тематика. Але вирішили, що в кожному номері буде принаймні один матеріал на цю тему. 

Також у першому номері були опубліковані вірші молодих поетів, рецензії на кіно та музику, статті на мистецькі теми та вибрані пости користувачів Живого Журналу. Властиво, Живий Журнал був платформою для поширення інформації про «Просто неба». Саме звідти про нього дізналися чи не усі наші майбутні дописувачі та найактивніші читачі. 

Перший випуск журналу коштував 4 гривні. Половина цієї суми діставалася продавцеві. Тобто бездомна людина купляла у нас журнали по 2 гривні, а продавала по 4 (крім перших десятьох примірників, які продавці отримували безкоштовно). Відразу після презентації у Музеї ідей, на вулиці Львова вийшли перших п’ять розповсюджувачів, тримаючи в руках перший номер журналу. 

Як  «Просто неба» допомагав безпритульним людям 

Вуличні журнали цікаві тим, що виконують одразу кілька завдань:

  • забезпечують гідною працею та заробітком бездомних людей;
  • через опубліковані матеріали пропагують ідею солідарності та взаємодопомоги у суспільстві;
  • змінюють ставлення суспільства до проблеми бездомності та самих бездомних людей.

Останнє відбувалося завдяки двом практикам: 

  • через статті у журналі про бездомність, авторства як самих бездомних людей, так і відомих журналістів чи письменників;
  • через сам факт розповсюдження журналу бездомними людьми. 

У нашому суспільстві за бездомними були закріплені чіткі соціальні ролі та практики: збір вторинної сировини, жебракування, публічне розпивання спиртних напоїв та задоволення звичайних людських потреб у всіх на виду (споживання їжі, спання та інші). Взаємодія звичайних людей з бездомними часто зводилася до милостині, залишання їм добрих речей поблизу смітників та мовчазне оминання. Розповсюдження журналу дозволило побачити бездомних людей у іншій ролі: чисті та тверезі вони виконували роботу, яка не була принизливою і мали формальний привід спілкуватися з перехожими більш-менш на рівних. 

За час існування проекту (2008-2017) ми мали близько 50 продавців журналу. Деякі з них продавали журнал протягом дуже короткого періоду часу, використовуючи цю можливість як нерегулярний підробіток. Дехто пробував і відмовлявся, не витримуючи тиску від постійної взаємодії з перехожими, чи через труднощі з дотриманням тверезості. Кілька продавців знайшли себе у розповсюдженні журналу. Вони сприймали цю зайнятість не лише як спосіб заробити кошти, а як можливість робити добру справу, доносити до громади важливий меседж. Вони брали участь у презентаціях журналу, писали статті та долучалися до інших проектів «Оселі». Усі вони, звичайно, отримували й інші соціальні послуги в «Оселі» та нічліжці.

Один з наших розповсюджувачів, уже покійний Володимир Гіленко був не лише обличчям журналу «Просто неба», а й обличчям Львова. Він став героєм промоційного ролика про Львів, а на його похорон прийшов мер міста. Чи могли ми раніше уявити собі, що бездомні люди рекламуватимуть Львів і будуть похоронені як видатні люди? 

Володимир Гіленко

Завдяки щоденній праці розповсюджувачів львів’яни побачили бездомних людей іншими, стали ближчими до них, позбулися певних стереотипів. І це дуже важливо, бо від ставлення громади до бездомних людей безпосередньо залежить чи будуть у нашому суспільстві розвиватися для них соціальні проєкти, благодійні ініціативи та державні програми. 

Як розвивався проект 

Журнал «Просто неба» був некомерційним проектом. У донорів (їх за час існування журналу було кілька) ми просили фінансування лише на поліграфічні послуги. Верстку та інші дрібні витрати покривали із коштів, за які бездомні люди купляли у нас журнал. Усі статті, фотографії та ілюстрації ми отримували від авторів безкоштовно. Такою була засада видання. Спільнота «Емаус-Оселя», яка була офіційним засновником журналу, пропагує cолідарність з бездомними людьми та ідею, що їх можна підтримувати різними способами. Отже, автори журналу підтримували безпритульних людей тим, що своїми матеріалами забезпечували їм якісний продукт, який ті продавали і заробляли собі на життя. Читачі підтримували бездомних людей тим, що купляли у них журнал. Також читачі могли допомогти ще іншим бездомним, поділившись з ними відривним купоном з журналу з переліком місць надання допомоги бездомним людям. 

Ми зверталися до відомих письменників і журналістів з проханням написати до журналу і ніколи не отримували від них відмов. Серед наших авторів були Юрій Андрухович, Галина Вдовиченко, Богдан Логвиненко, Сергій Жадан, Андрій Курков та багато інших. 

Така вагома участь літераторів у проекті сталася завдяки тому, що, починаючи з третього номеру, до роботи над журналом приєднався Григорій Семенчук, який фактично відповідав за мистецьку частину журналу та був його співредактором. Це він придумав фотопроєкт Без Ознак Мистецького Життя, який втілив геніальний Ростислав Шпук. Ми хотіли надати іншого значення принизливій абревіатурі «бомж» і у цьому нам допомогли чи не усі відомі українські письменники. Для журналу в образі безпритульних людей фотографувалися Тарас Прохасько, Юрій Іздрик, Софія Андрухович, Володимир Єшкілєв, Юрій Андрухович, Таня Малярчук, Григорій Семенчук, Андрій Бондар, Ірена Карпа, Олександр Бойченко.  

Проєкт, як ми й мріяли про його заснуванні, притягував багатьох хороших людей з їхніми ідеями та цікавими пропозиціями. Для журналу писали на той час ще майбутні письменниці Гаська Шиян та Євгенія Сенік. Постійними дописувачами були Кароліна Козюра, Інна Анісімова, Юліана Паранько, Микола Шпаковський, Тетяна Метик, Андрій Іщик, Томас Косєк, Ірка Фрис, Юля Смаль, Альбіна Позднякова, Анастасія Нечипоренко, Тамара Злобіна, Володимир Бєглов. Особливою цінністю для нас є статті покійної Олесі Саноцької, засновниці «Оселі», бо це єдині збережені у письмовому вигляді її погляди на проблему бездомності та допомогу потребуючим. 

У журналі ми з однаковим ентузіазмом публікували роботи відомих та початкуючих авторів, заохочували писати тих, хто не хотів писати, але мав що розповісти. Публікували багато історій мешканців «Оселі» та людей, які жили на вулиці чи у нічліжці, мотивували їх ділитися своїми думками. 

Логотип журналу розробила Оксана Васьків, яка ще й зверстала кілька випусків, регулярно писала для журналу та малювала ілюстрації. Починаючи з 10 номеру, дизайн і верстку робив Юрій Іздрик. 

Через рік після випуску першого номеру ми приєдналися до Міжнародної мережі вуличних видань (INSP) і як її члени публікували ексклюзивні матеріали і інтерв’ю, доступні лише вуличним виданням, як от інтерв’ю з Його Святістю Далай Ламою XIV, Папою Франциском, принцом Вільямом та Річардом Гіром, «Різдвяну історію» від Пауло Коельйо, яку він спеціально написав для вуличних видань. 

Як соціальне видання, ми не зациклювалися лише на питаннях бездомності, а писали і про інші соціальні проблеми, які потребували уваги, та про людей, які є дискримінованими у нашому суспільстві. Ми писали про алкоголізм, інвалідність, гендерну дискримінацію, війну, самотність, проституцію, міграцію, проблеми людей ромської національності, колишніх в’язнів. А також про маргінальне мистецтво, субкультури, стріт-арт, сквоти, фріганів. 

Ми друкували багато матеріалів про українських і закордонний досвід вирішення соціальних проблем та про цікаві екологічні ініціативи. 

Чому ми не можемо перестати говорити про бездомність

Журнал «Просто неба» був платформою для обговорення соціальних явищ, проблем і добрих справ. Навколо нього згуртувалося безліч ініціативних, прогресивних людей. Саме розповсюдження журналу безпритульними людьми робило наше місто трохи добрішим і толерантнішим. Багато людей пишалися тим, що у Львові бездомні люди продають вуличний журнал з відомими письменниками на обкладинці. 

Важко виміряти у якихось конкретних показниках якого ефекту досягнув цей проєкт. Можемо стверджувати, що зі словом «безпритульний» принаймні у львів’ян буде асоціюватися не тільки жебрак біля смітника, а й звичайна людина, яка не має дому і потребує допомоги.  

Львів ─ це місто, де втілюється багато соціальних проектів, кілька організацій регулярно роздають їжу та теплий одяг бездомним людям, організовують Різдвяні трапези. Деякі з цих проектів фінансуються з міського бюджету. Ми, звичайно, не приписуємо цих заслуг журналу «Просто неба», але віримо у те, що будь-якому прогресу передує суспільний дискурс, а дискурс про бездомних людей у Львові впродовж майже десяти років відбувався значною мірою завдяки вуличному журналу. 

Сьогодні усі вуличні видання у світі постали перед викликами часу. Люди у розвинених країнах відмовляються від купівлі журналу з екологічних міркувань, часто не мають із собою готівки. До усього додалася мінімізація контактів із розповсюджувачами через пандемію. Люди, які працюють з безпритульними людьми, створюють різні альтернативи, як от цифрові версії видань, оплату через додатки у смартфонах і тому подібне. 

Як би не змінювався світ і технології, ми мусимо шукати способів, щоб про проблему бездомності не мовчали і не забували про неї. Якщо цього не робитимуть громадські і соціальні організації, тоді ті, хто не мають ніякого стосунку до бездомних людей, зможуть нав’язати нам викривлене бачення проблеми, свої упередження і стереотипи.  

Журнал був формальним приводом для комунікації бездомних людей з його читачами, але можна знайти й інші способи взаємодії і підтримки. До прикладу, нещодавно одна львів’янка відсвяткувала своє день народження пригостивши обідом сотню бездомних людей. Тобто, вона не тільки зробила пожертву в організацію, а й сама купила продукти, привезла їх у Спільноту «Емаус-Оселя», щоб там із них приготували суп, а потім разом із колишніми бездомними людьми роздавала їжу тим, хто ще живе на вулиці. Її вчинок настільки сподобався іншим, що з того часу кожного тижня хтось з львів’ян долучається до організації такого обіду для бездомних людей. 

Так можна показати бездомним людям, що ми з ними солідарні, ми їх бачимо. 

Нещодавно рух «Молодь за мир» створив мурал у пам’ять про двох безпритульних чоловіків замордованих задля розваги восени 2020 року. Він нам усім буде постійним нагадуванням про те, що страшні речі стаються тоді, коли ми бачимо проблеми і мовчимо, і, можливо, спонукатиме про них говорити. 

 

Архів усіх випусків журналу тут.

Ілюстрації надала авторка.

Головне зображення Zoë Gayah Jonker

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.