Як дивиться на місто редакторка міського медіа.
Я вірю, що один з хороших (і дуже влучних) способів пояснити, чим ти займаєшся – це розповісти про свою профдеформацію. Хтось жартує чорні жарти про смерть, хтось подумки аналізує кожен випуск теленовин, хтось у кожному новому місті бачить лише систему громадського транспорту. Я ж регулярно ловлю себе на думці: а ми можемо про це написати?
Вже трохи більше, ніж два роки, я працюю редакторкою івано-франківського міського онлайн-журналу «Куфер». Хоча мій досвід роботи редакторкою міського медіа доволі специфічний: тривалий час я працювала, сидячи при цьому в іншому місті. Це змушувало мене час від часу почуватись такою собі божевільною тітонькою серед решти команди: «розумієте, просто наша редакторка, вона… живе у Львові».
Що ж, минулого року обставини нарешті склались на мою користь і я нарешті опинилась в місті, про яке так багато писала (і ще більше – редагувала). Тож з цього моменту мої стосунки з містом знову стали практично нормальними – тобто, такими, як і у більшості (здається) редакторів та журналістів.
Адже ця робота вчить тебе спостережливості. Тепер ти не можеш не помічати, що на вихідних дороги у центрі перекривають заради півмарафону чи змагання зі спортивної ходьби. Ти мимоволі запам’ятовуєш нові заклади, які відкриваються – не тому, що туди варто було б зайти посидіти з друзями, бо в кінці року треба буде складати список нових місць. Ти точно знаєш, які правила карантину зараз діють – і як саме їх порушують.
Твоє спілкування зі знайомими стає доволі специфічним. Ні, звісно, ви час від часу обмінюєтесь нормальними повідомленнями чи перекидаєтесь словами під час зустрічей в барі. Але поміж тим у чатах частішають повідомлення на кшталт: «може, ти когось знаєш…», «слухай, треба порадитись…», «я до тебе знову з дурним питанням…» «що ти думаєш про…» або «ти нам потрібен як герой/героїня». І тих, хто це терпить і допомагає, хочеться міцно обіймати, пригощати кавою та гладити по голові.
У тебе в друзях в соцмережах з’являються чиновники. Ну, в декого ще й міський голова, але я, здається, не готова до такого розширення особистих меж свого фейсбука. І – так, з одного боку, це зручно, бо зменшує дистанцію і дозволяє бути на зв’язку з усіма, хто вам потрібен (до того ж є шанс, що періодично натрапляючи на вас у стрічці, вас швидше запам’ятають). З іншого – це одна з причин, чому в мене є кілька списків близьких друзів у фейсбуці та інстаграмі.
Ти вчиш географію та історію. Якщо вам хочеться вивчити, де у вашому місті які вулиці розташовані і як вони називаються, зробіть кілька тестів про це. Ретельно вишуковуючи варіанти відповідей на мапі, ви їх точно запам’ятаєте. Плутаєтесь в засновниках міста та зміні держав, які тут були? Займіться розповідями про старі будинки, або й просто попрацюйте з текстом про локальну історію: якось заради одного дрібного фактчекінгу я докопалась навіть до архівів польського сейму.
Ти запам’ятовуєш. Дуже багато і дуже швидко: хто власник цих новобудов і що ще йому належить? Хто ці люди, у що вони вляпались і чому ми про них не пишемо? На чиї коментарі краще не реагувати? Чиї слова треба ділити на два? Що було колись на цьому місці? Що саме казала ця людина?
Ти ставиш дуже багато дурних питань – чи відповідаєш на них. Чому потрібні різні ліхтарі, щоб освітити одне озеро? Яку роль в житті міста відіграють цвинтарі? Як посвятити вербу вдома в умовах карантину (серйозно, я навіть шукала текст спеціальної молитви!)? Чи можна подивитись на планування міста з точки зору зручності проведення побачень? Чим реально, щодня, займаються чиновники, які керують парками (на це питання я все ще мрію знайти відповідь)?
Ти починаєш давати дуже смішні завдання фотографам й дизайнерам. «Можна зробити замість мера цього кота?» «Мені всі люди не треба, мені треба тільки голови». «Треба вулиці з людьми», «без людей», «отак красиво, як було, але не так печально», «дуже постановочне фото», «не дуже постановочне фото», «зроби мені людей в масках, бо на минулорічних фотографіях ніхто не дотримується дистанції», «може, якщо тобі трапляться по дорозі гарні смітники…» І – так, ти й сама тепер ходиш і періодично думаєш, що ось ці смітники гарні, їх би теж колись сфоткати, знадобились би.
Колаж. Роман Тихий для «Куфера»
Ти щодня шукаєш для себе підтвердження: чи це місто – саме те місто, яким ми його бачимо і про яке ми пишемо? Це питання я ставила собі у перший день після переїзду. Речі ще лежали нерозібраними, а я пішла пішки в центр міста снідати. І, снідаючи з виглядом на тиху зелену площу, вкотре зрозуміла – так, це все ще воно.
Значить, можна продовжувати.
Головне зображення Kris Atomic
