…розповідаючи історії та створюючи онлайн-галерею.
Сорок історій про гуцулів. Їх можна прочитати, побачити й почути. Половина з них — українські, решта — записані в Румунії. Для створення онлайн-галереї «Жити (з) мистецтвом» об’єдналися три команди: майстерня на Коцюбинського 10, Urban Space Radio та Фундація українських гуцулів в Румунії.
Гуцули — етнографічна група українців, які живуть у Карпатах. В Україні це Івано-Франківська та Чернівецька області, а на півночі Румунії — Мармарощина та Південна Буковина. І це одна із найцікавіших етнографічних груп України.
Ідея проєкту
На початку пандемії засновники майстерні «Коцюбинського, 10» Христина Стринадюк та Сергій Гаврилюк разом із керівницею Urban Space Radio Юлією Кушнір вирушили прогулятись в гори. Саме там і з’явилася ідея проєкту — розповісти, як гуцулам багато років вдається берегти свою автентичність та самодостатність. Особливо зважаючи на те, що Гуцульщина перебувала складі різних держав.
Після поїздки в гори Юлія натрапила на грант від House of Europe і зрозуміла, що це, мабуть, знак. Подзвонила до Христини й запропонувала співпрацю. У відповідь почула: «Звісно, давай».
«Після двох місяців самоізоляції ми зрозуміли, що гуцули як ніхто інший можуть розповісти про усамітнене життя. Про те, як пережити нелегкі часи, коли потрібно знаходити силу і глибину в собі», — каже Христина.
Не було сумнівів, що пандемія не змінить ритм життя цього народу. Секрет у тому, що мистецтво є невіддільним елементом буденного життя гуцулів. Завдяки цьому усвідомленню творці проєкту вирішили спробувати зробити так, щоб про гуцулів дізнався весь світ і розвінчати стереотипи та міфи, пов’язані з майстрами народного ремесла.
Насамперед це міф про те, що гуцули — «затуркані», закриті люди. Цей проєкт показує, що вони інші — гостинні, приємні та освічені. Ще один стереотип — це відсутність культури, яка нібито не добирається високо в гори, де живуть гуцули. Але це зовсім не так. Приміром, команда записала історію про видавництво «Discursus» із села Брустури. Або про гуцульського письменника Петра Шекерика-Доникового, чия книжка «Дідо Иванчік», за словами видавця Василя Карп’юка, є не так літературним, як сакральним текстом. Шекерик-Доників був не лише письменником, а й громадсько-політичним діячем — він навіть їздив представляти свій край на сеймах у Відні.
Також команді важливо розвіювати стереотипи про відсутність культури у селах, адже здавна село було тим місцем, де жили традиції, фольклор та ремесла. Як і раніше, на Гуцульщині села залишаються культурними осередками.
Заглиблення в атмосферу
«Жити (з) мистецтвом» розповідає історії гуцулів через тексти, відео, фото і подкасти.
Тексти писали журналіст Назарій Заноз, журналістка Єва Райська, а також культурологиня Юлія Кіщук. Тексти не повторюють відео чи аудіо, а є окремими самостійними частинами проєкту.
Подкасти озвучили світ, який бачила команда. Відео вийшли повнішими й довшими, ніж планувалося спочатку. Спершу планувалось зняти про короткі артхаусні відеопортрети з бліцзапитаннями. Та виявилось, що про гуцулів неможливо говорити коротко і швидко. Тому в результаті вийшли невеликі документальні фільми, в центрі яких — головний герой, людина. Бо проєкт «Жити (з) мистецтвом» творить продукт для людей і про людей, лейтмотивом життя яких є мистецтво.
«Для максимального ефекту ми вирішили спробувати впливати на всі органи чуття людини, окрім нюху і дотику. Це, певно, єдине, що ми не можемо транслювати онлайн. Але можемо зацікавити слухачів та глядачів, надихнути їх приїхати в ці краї та здійснити власну експедицію місцями, про які ми говоримо, прожити там свій досвід», — розповідає Христина.
На головній сторінці сайту є карта, де позначені місця проживання всіх героїв. Історії розділені на тематичні напрямки: література, візуальне мистецтво, музика та ужиткове мистецтво. Але є кілька в категорії «інше»: це окремі теми про гуцульський діалект чи гуцульський текст.
«Ми б хотіли, щоб люди, які їдуть в Карпати на відпочинок, могли відкрити нашу карту, обрати майстра і навідатися до нього», — додає Юлія Кушнір.
Під час запису історії про Адріана Вішована.
Експедиції
Через пандемію українську експедицію довелось розділити на кілька частин. Восени 2020-го протягом восьми днів записували героїв у Косівському та Верховинському районах. Частина із них захворіла, тому команда приїздила до них ще раз, навесні.
«Складними були добирання у віддалені місця, погодні умови, виснаження учасників експедиції через щільний графік і обмежений час. Гуцули нас викристалізували, вирізьбили, зробили міцнішими. Для усіх нас цей проєкт став чимось важливим, кожного з учасників він виховав та приніс зміни в життя», — розповідає Христина Стринадюк.
…Підйом о шостій ранку, аби записати на відео гори в тумані. Потім слід зробити аудіозапис звуків корів та магазину. Опісля — короткий сніданок. І вже о десятій розмова із першим героєм. Виділені на інтерв’ю дві години легко перетворюються на три, або й більше — кожен гуцул хоче розповісти не лише про себе, а й пригостити чаєм чи медом. Бували дні, коли команда записувала по три-чотири інтерв’ю з майстрами й завершувала роботу майже вночі. А наступного дня знову прокидатись о шостій.
Не варто забувати, що героїв розділяє дорога, яка у горах часто може готувати сюрпризи. Наприклад, у селі Замагора одна з автівок команди так і не змогла піднятися до будинку письменниці й перекладачки Люби-Параскевії Стринадюк. Авто довелося залишити й підійматися пішки, несучи всю техніку.
Інші переїзди могли тривати понад дві годин, через що інтерв’ю записували вже ввечері. Але ця робота була приємною і залишила по собі десятки годин записів, з якими команда працювала не один місяць.
Важливо було залучити митців різного віку, виду діяльності, з різними досвідами. Обираючи героїв, команда радилась із завідувачами музеїв Косова та Коломиї, збирали інформацію від людей, переглядали публікації в інтернеті.
Команда зняла й записала матеріали про гуцульський театр, рок-гурт, колекціонера старовинної вишивки, майстра музичних інструментів, сирні коники, нічний косівський базар, стару дерев’яну українську церкву у Румунії та багато іншого. І, здається, змогли показати лише вершечок айсберга, бо митців на Гуцульщині — сотні.
Команда
Частина команди родом із Гуцульщини. Наприклад, Христина Стринадюк, Христина Савчук та Юлія Кіщук. Вони ліпше розуміють контексти й особливості. Часто здавалося, що майстри були щирішими та відкритішими, коли дізнавались, що над проєктом працюють їхні земляки.
Загалом над проєктом працювало понад двадцять людей. Адже експедиція — це лише частина роботи. Все відзняте потрібно «запакувати»: змонтувати, зробити постпродакшн, перекласти різними мовами, опублікувати на сайті, попрацювати з картою, створити комунікаційну стратегію тощо. Від жовтня 2020-го і досі ми щотижня зустрічаємося у Zoom, щоб обговорити напрацювання.
Під час запису історії про рок-гурт «Гуцули». Зліва направо: Леонід Процюк, Василь Гошовський, Любомир Гавриш, Сергій Гаврилюк, Наталія Патрікєєва, Назарій Заноз, Надія Гульчук.
Сайт онлайн-галереї «Жити (з) мистецтвом» буде доступний трьома мовами: українською, румунською та англійською.
Румунські партнери
Румунських гуцулів записувала журналістка Марія Чінар-Жіґа. Разом із фотографом вона кілька разів їздила в експедицію.
Марія походить з родини етнічних українців із села Репедя Марамороського повіту. Для румунської частини «Жити (з) мистецтвом» вона самотужки робила майже весь контент — знімала, брала інтерв’ю, монтувала, писала статті, перекладала, записувала подкасти. Ця робота стала для неї великим викликом.
«Це було божевілля! Але надзвичайно гарне божевілля, яке наповнило мене духовно та професійно. Я думаю, що це велика відповідальність — відтворення фрагментів історії завдяки історіям людей. Саме це я намагалася зробити, вибравши разом із паном Василем Поповичем (координатором проєкту з румунської сторони) головних героїв для 20 історій з нашого боку», — розповідає Марія.
Нині вона живе і працює у місті Клуж-Напока, у 2008-му приєдналася до клузької студії румунського телебачення – TVR Cluj.
Каже, що складно було планувати свої подорожі до героїв, які живуть за 180-200 кілометрів.
«Я завжди переживала, щоб ніхто з команди та з головних героїв не захворів. Протягом зйомок ми були дуже обережними — намагались не піддавати небезпеці людей та дотримувалися всіх рекомендацій влади. Крім того, потрібно було так запланувати роботу, аби не лише мені було комфортно, але й фотографу чи головним героям», — каже авторка.
Для Марії «Жити (з) мистецтвом» — це радше усна історія. Все записане може стати своєрідним архівом для дослідників.
«Історія та минуле — важливий стрижень для відчуття себе. Які ідентичності мені близькі? Звідки вони у мене взялися? З яким біографічним досвідом вони пов’язані? Що означає бути українцем на цих територіях? Через розповіді очевидців можна не просто реконструювати картини минулого, а й отримати більш «живу» та «об’ємну» історію».
Під час зйомки історії про Василину Бензар. Марія Чінар-Жіґа разом із героїнею.
Той факт, що Марія — українка, вплинув на її роботу. Українці — третя за кількістю національна меншина в Румунії. Однак там досить небагато аудіовізуальних програм про них. Команда підготувала субтитри для матеріалів, тому тепер відео з проєкту «Жити (з) мистецтвом» показують на румунському телебаченні.
Робота над проєктом триває — команда планує записати принаймні ще одну серію історій про гуцулів. Бо, як кажуть герої та команда, хто слухає про гуцулів, тому Бог дає.
Усі світлини надані командою проєкту «Жити (з) мистецтвом»
