Дослідник Роман Горбик навчає машину мови фейків, але нагадує, що неправдиві новини вигадують люди.

Українець Роман Горбик працює у цифровій лабораторії у шведському університеті Умео.  Він досліджує фейкові новини як явище. В Україні він десять років працював журналістом, а потім вирішив піти в науку. Каже, що змінити роботу було неважко, бо якісна журналістика — це теж дослідження соціальної реальності. «Я відчував, що мені бракує освіти, й поїхав учитися закордон. І там уже зрозумів, що можна не тільки здобувати знання, але й створювати його самому. У порівнянні з журналістикою, наука створює знання, яке значно довше залишається релевантним і має більший потенціал змінювати реальність на краще», — говорить він. Ми зустрілись в Українському католицькому університеті у Львові й поговорили про минуле, теперішнє й майбутнє фейкових новин.

Як стокові фото пов’язані з фейками

Те, що відбувається зараз із журналістикою, дає дослідникам підстави дивитися на її майбутнє критично. У медіа щораз більше скорочують штат, акцент роблять на позаштатних авторів. Ті журналісти, які залишаються у редакціях, перевантажені. Їм треба діяти дедалі оперативніше, готувати більше й більше матеріалів. Це все призводить до зниження професійних стандартів. Виходить, що журналістика сама себе розхитала.

Якість контенту знижується, адже як знання він стає дедалі поверховішим. Завдяки конвергенції його можна збагатити: мультимедійна історія дозволяє розповісти про фрагмент соціальної реальності цікавіше та глибше, ніж класична стаття. Але цей жанр сьогодні не домінує. Домінують новини, інтенсивність потоку яких збільшується, а якість знижується.

А зниження стандартів журналістики уможливлює масштабніше продукування фейкових новин. Для мене є один красномовний сигнал настання ери фейків: масове використання стокових фото для ілюстрації новин.

Новина — текст, що описує певний сегмент реальності. Поряд із ним може бути фото, що має ілюструвати зміст. Але чи репрезентує світлина сказане у тексті? Найчастіше ні, адже це фото якихось предметів, людей, ландшафтів, зроблені в інший час, в іншому контексті. Я би сказав, що це софт-фейк.

Нещодавній приклад — світлина трапезної Українського католицького університету, що її використала російська Вища школа економіки. Це конкретне фото, зроблене у певний час і у певному місці. Але воно стало стоковим — позбулося своєї репрезентативності. Воно вже не представляє УКУ, а позначає сучасний навчальний заклад.

Стокові фото не представляють нічого реального, концентруючись на ідеях, образах, асоціаціях читача. Але кожна світлина репрезентує щось конкретне за визначенням. Можна сфотографувати двох людей, які цілуються, і сказати, що це зображення кохання. Але це зображення двох людей, які цілуються. Ми не надаємо цьому значення, поки люди на фото не знайомі нам.

Це лише один приклад. Але він демонструє загальну тенденцію у журналістиці: розхитуються її жорсткі межі — між жанрами, між фактами та поглядами. Зрештою, це перетворюється на розмивання меж між правдою та неправдою.

Роман Горбик. Фото Anna Hartvig

Звідки взявся термін fake news

Загалом термін fake news в англійській мові вперше був ужитий аж у 1898 році. Протягом 1930-их років ним активно послуговувалися фактчекери, які викривали журналістські помилки у мейнстримних англомовних виданнях. Але від кінця 1930-их і протягом 1940-их років fake news використовували на позначення військової пропаганди, описуючи бойові дії під час Другої світової війни. Наприклад, що повідомлення про захоплення ворогом міста виявилися fake news.

Великий семантичний зсув у розумінні fake news відбувся у 1990-і роки. Тоді цим словосполученням почали позначати сатиру, стьобні новини. Йдеться про сайти на кшталт The Onion, або сатиричні шоу, як от Daily Show Джона Стюарта. І таке значення fake news зберігали до 2015-2016 років. Відтоді й дотепер словами fake news позначають вірусні неправдиві повідомлення, що часто мають стратегічне політичне значення.

Якщо порівняти частоту вживання слів і словосполучень на позначення неправдивої інформації в англомовних книжках і медіях, то аж до початку 2010-х років домінував термін misinformation. У 1970-і роки на Заході почали вживати слово disinformation — і це однозначно запозичення із російської мови. Адже приблизно у цей час у західних країнах з’явилися дослідження і усвідомлення того, як працює КДБ, зокрема в інформаційному полі.

Але у 2010-і роки ці терміни вживають рідше, натомість fake news починають використовувати ледь не у десятки разів більше. Пік популярності — 2016-2018 роки, коли це словосполучення використовували найчастіше за всю історію. Цікаво, що попередній сплеск популярності терміну fake news — 1939 рік. Хоча тоді його використовували набагато рідше, ніж зараз.

Популісти та interregnum

Фейки — одна із найважливіших проблем сучасності. І не тільки в журналістиці.

У Швеції це також проблема: щороку з’являється маса фейкових новин. Політики спекулюють як під час виборів, так і між ними. Є, відповідно, і фактчекери, які все це викривають.

Можливо, у Швеції це не настільки пов’язано із питанням національної безпеки, як в Україні, де фейки сприймають крізь призму російської пропаганди. Але у Швеції кількість фейків зростає разом із радикальним популізмом. Зокрема з підтримкою правої партії «Шведські демократи», яка посіла третє місце на минулорічних парламентських виборах.

Медіа охрестили цю партію неонацистською. На виборах 2018 року «Шведські демократи»  набрали достатньо багато голосів. Але всі партії, які також потрапили до парламенту, утрималися від альянсу з «неонацистами». Можливо, критика в медіях була однією з причин, що не дозволила  іншим політикам блок із популістами. Медіа з огляду на стандарти не могли прямо виступати проти «Шведських демократів». Але у жанрах, що не стосуються передання фактів, вони критикували їх.

З іншого боку, ця ситуація поглибила поляризацію шведського суспільства. Ті люди, які підтримують популістів, відчувають, що мейнстримні медіа проти них. У їхніх очах підважується повага до журналістів, вони перестають вважати ці ЗМІ об’єктивними. Це підняло авторитет джерел інформації, які продукують фейки.

Людям треба звикнути до думки, що доведеться жити в атмосфері поляризації та фейків. Будуть з’являтися алгоритми перевірки інформації за технологіями штучного інтелекту. Зрештою з’являтимуться і алгоритми продукування фейків за технологіями штучного інтелекту. Зараз людство вступило у час війни всіх проти всіх.

Таку ситуацію італійський лівий критик Антоніо Ґрамші назвав поняттям interregnum — міжцарство. Воно позначає період у розвитку суспільств, коли старий устрій досі живий, але вже помирає, а новий ще не може народитися. Хороша новина: будь-який interregnum рано чи пізно закінчується.

Боротьба з фейками, справжня і не дуже

Я гадаю, що боротьба Facebook із фейковими новинами — це фейк. Фейкові новини для цієї соцмережі — благословення, бо вони створюють взаємодію користувачів: швидко розходяться, генерують велику кількість лайків і коментарів. Словом, створюють срачі. Це ідеальний жанр, щоби Facebook заробляв гроші.

Звісно, вони можуть імітувати боротьбу, наприклад, закривши під час виборів 100 акаунтів. Але це нагадує лісову пожежу, під час якої Facebook стоїть із дитячим відерцем, кричить, що він бореться із вогнем, і ручкою вихлюпує воду. А в іншій руці у нього у цей момент шампур із сосисками, що він на цьому вогні смажить.

Зараз є багато ініціатив, які дійсно борються із фейками. Традиційний інструмент – фактчекінг. Український проект StopFake можуть наслідувати фактчекери з усього світу. Так само, є дієві ініціативи деінде. У Швеції, наприклад, це сайт Viralgranskaren. На час виборів провідні шведські газети об’єднали сили та утворили фактчекінговий ресурс Faktiskt.se.

Інша складова боротьби — створення механізмів перевірки інформації, що взагалі не залежать від людини. Уже зараз у деяких країнах використовують штучний інтелект, щоби маркувати фейкові новини чи одразу гасити їх поширення у соціальних мережах.

Кажуть, деякі нейронні мережі здатні ідентифікувати фейкові новини краще за людей. Я трохи займався дослідженням цієї теми, тому дещо скептично до цього ставлюся. Адже всі проведені тести трохи підігрують нейронним мережам. Вони часто ставлять людину в умови, де вона не може не зробити помилку, а нейронні мережі цим користуються. Тож зараз можливості нейронних мереж у виявленні фейків ще досить обмежені.

Які механізми боротьби із фейками на базі штучного інтелекту? Перший варіант: машина дивиться, які новини людина помічає як фейкові, і вчиться цього. Другий — це те, над чим я працюватиму в університеті Умео в найбільшій у Європі цифровій лабораторії для гуманітарних наук. У нас є ідея — навчити машину розпізнавати фейкові новини, виходячи із їхніх внутрішніх особливостей: стилістики, лексики, зворотів, оповідної манери.

Зробивши все це, можливо, вдасться навчити алгоритм розпізнавати фейк на основі новини, не звіряючи із якимись іншими текстами. Не включаючи сюди дискурсивний вимір — зв’язок мови із реальністю. Ми хочемо навчити машину мови фейкових новин, щоби вона могла їх розпізнавати.

Але я закликаю не впадати у технооптимізм. Адже ми не знаємо, наскільки ефективними будуть технології проти фейкових новин, не знаємо, чи будуть ще якісь загрози. Усі ці фейкові новини не ростуть, як бур’яни на городі. Їх саджає хтось конкретний. Ці актори боротимуться із нашою боротьбою проти фейкових новин.

Звідки беруться фейки

У ситуації із фейковими новинами все можна валити на людей правих поглядів, консерваторів. Можливо, кількісно серед них і є найбільше споживачів таких новин. Але повідомлення сприймаються як фейкові, якщо вони стосуються політичних поглядів, протилежних нашим. Тож якщо є фейки традиційні, консервативні, ксенофобські, то є і прогресивні, демократичні.

Дослідження Ханта Олкота з Університету Нью-Йорка та Метью Ґенцкова із Стенфордського університету свідчить, що під час останніх президентських виборів у США були фейки не тільки на користь Дональда Трампа, але й на підтримку Гіларі Клінтон. Просто їх було менше, тому меншою була їхня аудиторія.

Так само частину консервативних фейків насправді створювали демократи, щоби «викрити обмеженість поглядів» правого електорату. На BBC був матеріал про одного з авторів фейкових новин. Він завжди голосує за Демократичну партію, тому вважає, що виконує позитивну місію, нібито обстібуючи своїх опонентів фейками. Але фішка у тому, що вони це все шерять, лайкають, поки він їх обстібує. Тобто розбіжність між наміром та результатом дуже велика. Це класика комунікативної теорії: ми не можемо запрограмувати сприйняття своїх слів.

Одне із найважливіших питань боротьби з фейками: чому ми віримо неправдивим новинам, чому вони переконливі?

Ми маємо справу з імітацією реальних новин. Вона відрізняється від дезінформації, що її поширювали державні актори. Люди із часом навчилися читати дезінформаційні повідомлення, між рядків знаходячи правду. Фейкові ж новини повторюють форму, стиль, наратив звичайних новин. Вони поширюються вже не за логікою традиційних медіа, а за логікою соцмереж: від людини до людини, без контролю.

Важливо зберегти журналістику такою, якою вона була. Звісно, їй необхідно адаптуватися до нових умов споживання контенту. Але журналістам важливо разом з’ясувати, які завдання, методи та стандарти є реальною основою професії. І що має бути збережене за всяку ціну, незважаючи на будь-які трансформації медійного ландшафту.

У суспільстві журналістика має владну функцію. Не в тому сенсі, що вона повторює дію чинної політичної влади. Вона має владу розмежовувати правдиве і неправдиве. Журналістика це робить не тому, що вона узурпувала право на розрізнення брехні і правди, а тому, що вона має певний набір інструментів для цього. У цьому і є її суть, як на мене.

Проблема у тому, що зараз межа між правдивим і неправдивим розмивається. Крізь раціоналізм ми прийшли до усвідомлення відносності чи ситуативності пізнання. Ця теорія добре пояснює кризу науки. Але у ній криється диявол нинішньої кризи суспільних відносин, адже вона уможливлює появу однієї, другої, третьої правди. Тепер можна продукувати тексти, які розмивають попередню правду для зміни балансу влади у конкретному суспільстві чи цілому світі.

Те, що в Україні дедалі рідше використовують російські соцмережі, — це великий здобуток у протидії російським фейкам. Інше свідчення успішності України у цій сфері — дієвість фактчекінгових ініціатив. Принаймні, певна частина медійного простору України є здорова.

З іншого боку, Україна не дуже успішна у протидії фейкам загалом. Якщо подивитися на те, що відбувається в українському медіапросторі під час виборчої кампанії, — важко перебороти враження, що ми опинилися у серії «Чорного дзеркала» The Waldo Moment. Там актор-невдаха і сатирик вигадав ведмедика, який висміював політиків та взагалі весь істеблішмент. Врешті ведмедик став балотуватися на виборах. В Україні теж з’явився такий ведмедик.

Головне зображення Torsten Muller

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.