Навіщо історикиня та архітекторка створили проєкт «Індустріальний Харків»..

Ідея онлайн-проєкту «Індустріальний Харків» народилась в історикині Анастасії Боженко та архітекторки-реставраторки Олесі Чаговець під час участі у програмі неформальної історичної освіти «Студії живої історії». Анастасія розповідає, кому й навіщо потрібен сайт про минуле заводів у Харкові й навіщо взагалі перейматись індустріальною спадщиною.

1874 року безвісний німецький підданий заснував на Кінній площі у Харкові заводик сільськогосподарських машин. За двадцять років підприємство перетворилось на величезний за мірками тих часів завод, а сам Максиміліан Гельферих — на багатія та мецената. Своїм нащадкам він залишив велику спадщину. Та потім почалась революція… Цікаво, що було далі? Тоді вам — до «Індустріального Харкова».

Нашою першою ідеєю в межах проєкту «Студії живої історії» була онлайн-мапа харківських підприємств. На ній ми мали відзначити ті, що вже не працюють, а отже, їх можуть знести або спотворити. Та з часом ідея виросла у щось більше — онлайн-ресурс про історію заводів з архівними матеріалами, фотографіями, відео тощо. Ми вирішили зацікавити харків’ян минулим підприємств, розповідаючи їхні історії як людські.

Електроважмаш. Фото зроблені в рамках проєкту «Завод. Експедиція». Фото Анастасії Боженко

Спершу ми пішли до архівів збирати матеріали з історії заводів. З одного боку, це цікава робота, з іншого — нудна. Цікава, бо можна виявити щось справді унікальне. Наприклад, план паротягобудівного заводу 1905 року. Або побачити, з чого починався «Турбоатом».

Також в архіві можна знайти особисті справи робітників дев’ятнадцятого століття. Не такі сухі й формальні, як теперішні, вони часом розкривають життєву драму. Ось робітник, виправдовуючись у відповідь на звинувачення в пияцтві, пише у пояснювальній записці: «Следовательно, факт налицо, что непрошедший медицинского факультета, никогда небыл и небудет доктором, а потому и заключение Ваше, что я заболел от пьянства нигде не найдет себе подкреплений, несмотря на всевозможные старания возлюбленных Ваших Подшивалова и Яблокова».

Ковалі Мінського тракторного заводу Н.Костіков, Н.Барановський та М.Паливко у ковалів Харківського тракторного заводу, з якими у них соціалістичне змагання, 1973

Нуднувата, бо архів — державна установа. Це означає, що робота обтяжується бюрократичими формальностями. Аби туди потрапити, потрібно мати лист від установи, яка організовує ваш проєкт; справу не можна взяти просто так — її потрібно замовити, й чекати часом доводиться досить довго, до місяця. За один раз не можна замовити більше десяти справ, із яких видати можуть лише дві, бо решта недоступні через «невідповідний фізичний стан».

Перш ніж іти до архіву, слід розібратись із потрібними вам фондами. На сайті архіву є путівник із роз’ясненням, які саме матеріали де зберігаються. Потім ви приходите в архів і замовляєте описи — каталоги з назвами документів. Іноді визначити зміст документа за назвою важко, тож отримуєш зовсім не потрібні матеріали, й чекання виявляється марним.

Словом, робота в архіві — випробування для дослідників, що потребує терпіння й наполегливості. Але те, що ви можете знайти, варте докладених зусиль.

Шукаючи матеріали, ми почали з Балашівської промзони, до якої входять великі підприємства: завод імені Малишева (колишній паротягобудівний, зараз виробляє трактори та військову техніку), «Турбоатом» (турбіни для атомних електростанцій) та «Серп і молот» (колишній завод Гельферих-Саде, що виробляє сільськогосподарську техніку).

Район дослідження

Окрім роботи в архівах ми ходимо фотографувати самі підприємства. В межах проєкту «Завод. Експедиція», організованого Urban Sketchers Kharkiv та Parade-Fest., ми вже побували на «Турбоатомі», «Електроважмаші» та ХАРП (підшипниковому заводі). Такі експедиції — шанс зануритись в атмосферу підприємства, побачити людей, які там працюють, почути запах і «голос» заводу. Цього не знайдеш у жодних архівах. На заводах можна бачити культурні шари: радянські написи, мозаїки, плакати — залишки минулого, яке ми намагаємося вполювати.

Поки що нас у проєкті лише двоє. Це важкувато — бути і менеджеркою, і редакторкою, і журналісткою, і розробницею сайту водночас. Бракує і часу, і досвіду. Поки що проєкт некомерційний, тому доводиться виділяти на нього час поза основною роботою. Сподіваємось у майбутньому перетворити «Індустріальний Харків» на більш масштабний медіапроєкт.

Одна з найкорисніших речей, які мені дав цей проєкт — досвід співпраці архітекторки та історикині. Ці професії добре доповнюють одна одну. Я пишу тексти, а Олеся вгамовує мій гуманітарний хаос, вкладаючи все у чітку систему.

Ми намагаємось виходити в офлайн, аби краще відчути аудиторію — зрозуміти, для кого ми робимо проєкт. Зокрема взяли участь у Ночі історії Харкова, де розповіли про історію підприємств міста. Разом із екскурсоводкою та менеджеркою дружнього проєкту Курбас-online були співорганізаторками Дня народження Леся Курбаса. Можливо, на перший погляд Курбас стосується заводів так само, як огірок — космічного корабля, але насправді зв’язок є. Творчий розквіт Курбаса припав на період індустріалізації, а у творчості його театру можна бачити аналогії людини з механізмами, «омашинювання» людей. Курбас і Харківський тракторний завод — частини контексту конструктивістського українського Харкова.

Досліджуючи історію промисловості в Харкові, ми неминуче торкаємось проблем історичної пам’яті. З одного боку, суспільство ностальгує за радянським, з іншого — намагається це радянське викорінити, знищити всі згадки про нього, зокрема й заводи. Наш проєкт не про ностальгію і не про нищення, а про адекватне ставлення до пам’яток. Зокрема й відмова від радянської моделі роботи з пам’яттю, що передбачає знищення «незручної» спадщини.

Аби вигадати нове життя для старих заводів, Україні не потрібно винаходити велосипед. Є чудові приклади ревіталізації: галерея сучасного мистецтва Тate Modern у Лондоні у будівлі колишньої електростанції, культурний простір Bethlehem SteelStacks Arts замість сталеливарного заводу, і зрештою, чудовий музей сучасного мистецтва у Південній Африці Zeitz MOCAA, трансформований з колишнього елеватора. В Україні теж останнім часом з’явились такі приклади: Арт-завод Механіка,  Fabrika.space, Промприлад в Івано-Франківську.

Арт-завод Механіка. Фото Олесі Чаговець

Та більшості заводів так не щастить. Колишній завод Гельферих-Саде, потім «Серп і молот», зрівняний із землею — зараз там величезна пустка. Паровий млин начебто й перетворюють на креативний простір, але проєкт викликає в медій як захват, так і обурення, адже не зберігається історичне середовище, немає публічного простору й нормальної парковки.

Колишній «Серп і молот». Фото Олесі Чаговець

Ми маємо говорити про це, поки не все втрачено. І якщо ми не можемо врятувати всі заводи від руйнування, то бодай збережемо їх у відео, фотографіях, спогадах і архівних документах, доступних усім.

 Головне зображення Paul Zoetemeije 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.