Російський журналіст Аркадій Бабченко, польський репортер Павел Решка та кореспондент Української служби Радіо Свобода Левко Стек про те, як війна змінює людей по обидва боки об’єктива камери.
Війна повністю змінює людей, і, на думку Бабченка, насамперед тих, хто воює. Павел Решка додає, що військові і цивільне населення змінюються негайно, а журналісти – вже після війни. Наводимо текст співдоповідей воєнних репортерів повністю.
Журналіст Радіо Свобода Левко Стек:
7 червня виповнюється рік, як я працюю на Донбасі. Вже можна говорити про дємбєль. За цей час я зрозумів: якби не журналісти, цієї війни взагалі б не було. Точніше, якби не медійники, які перестали бути журналістами. Я твердо переконаний, що робота російської пропаганди породила цю війну. Ці сотні, тисячі смертей, руйнування, увесь жах, який ми бачимо на Донбасі, виник «завдяки» роботі журналістів.
Сьогодні я хотів би говорити про об‘єктивність. Це може здатися банальним. Цікавіше було б розповісти, як виглядають людські мізки, коли вилітають з черепа. Але я переконаний: якби журналісти не забули про об’єктивність, не було б цих смертей.
Об’єктивність на війні – це не про стандарти. Це не про точність інформації і не про якість матеріалів. Я переконався на цій війні, що об’єктивність – це про людські життя. І життя – це найкраща мотивація, щоби об’єктивності дотримуватись.
90% людей, які живуть у фронтовій та прифронтовій зоні, кажуть, що «кривава київська хунта знищує народ Донбасу, обстрілює наші домівки. Мій сусід/друг/родич загинув через цю армію, яка прийшла на нашу землю». Ти, звісно, запитуєш: «Звідки у вас ця інформація? Чому саме українська армія обстріляла ваш дім, квартал чи будинок?» Типова відповідь: «Я побачив це у новинах».
Я не впевнений, що журналісти, які працюють на телеканалах LifeNews і «Звезда», коли розповідають про чергового розіп’ятого хлопчика чи замордованого снігура, думають про те, що потім усе це перетворюється на смерті. Зараз ви сидите у Львові, у цьому прекрасному залі, у своїх затишних фейсбучиках, і, напевно, можете іронічно засміятися, коли побачите черговий опус Кісєльова. А люди в Горлівці, Єнакієво, Дебальцеві і навіть у Слов’янську приймають це за чисту монету. Для них це правда і не треба їм більше ніяких доказів. Деякі з них залишились на території, підконтрольній українським військовим та українській владі. А їхні сусіди і родичі зараз в арміях ДНР і ЛНР, вбивають і гинуть через те, що у їхні голови вклали люди з телеекранів.
Конфлікт на Донбасі не є громадянською війною, тому що він керований і підтримується владою іншої країни.
Але буде нечесно сказати, що серед бойовиків немає українців – їх там дуже багато. Було б нечесно сказати, що в українському суспільстві немає розколу. Причиною цьому у великій мірі була робота журналістів.
За цей рік ми з вами не склали цей іспит. Я не можу сказати, що українські журналісти об’єктивно і відсторонено висвітлюють конфлікт на Донбасі. Я не можу цього сказати навіть про себе. Це – моя перша війна. І це війна у мене вдома. На щастя, ніхто з моїх рідних і близьких не загинув. З військовими я наразі намагаюся не зближуватись, бо я не вірю, що сьогодні ти дружиш з військовим, а завтра зможеш написати, що він займається мародерством. Але багатьом моїм колегам не так пощастило. Люди з їхньої роботи зараз на фронті і вони усією редакцією збирали гроші на екіпірування. Там їхні брати, чоловіки, і вони дзвонять туди кожного ранку не для того, щоб довідатися якусь нову, свіжу і точну інформацію, а для того, щоб запитати, чи пережив він цю ніч і чи припинився обстріл.
Багато журналістів вважають своїм громадським обов’язком займатися волонтерством. Але чи можна чекати об’єктивної інформації від людини, яка постачає на передову оптичні приціли для снайперських гвинтівок? Чи можна чекати об’єктивної інформації від людей, у яких там загинули друзі чи родичі, чиї вулиці зараз розбомблені? А таких випадків дуже багато, навіть серед моїх знайомих. І це насправді дуже небезпечно. Можна скільки завгодно говорити про причини, чому ти не можеш або не хочеш оприлюднити ту чи іншу інформацію, але наслідки завжди однакові.
Не можна засуджувати російських журналістів, які розповідають про криваву хунту, допоки в українських медіа з’являються новини про «крематорії, в яких спалюють вбитих сепаратистів», про «щоденні ліквідації сотень російських найманців чи спецпризначенців», чи про те, що всі українські солдати однаково героїчні і патріотичні. Це неправда. Це − пропаганда.
У суперечках я часто чую: «Не треба розхитувати човен, зараз скінчиться війна, ми переможемо, а потім розберемося з нашими проблемами». У мене виникає питання: «Чи взагалі може журналіст брати участь в інформаційній війні?» Це робота спецслужб, це робота уряду, це робота, можливо, політиків чи військових, але точно не журналістів. Колись одна мудра людина на запитання про те, як протидіяти пропаганді, відповіла: «Єдине, що ти можеш зробити – це чесно писати про те, що бачиш». Це єдина адекватна відповідь. Ти просто повинен робити свою роботу. А якщо думаєш інакше, то чим ти відрізняєшся від людей, яких ми зверхньо називаємо «пропагандонами»? Я не бачу різниці.
Коли я востаннє був у Дебальцевому, за місяць до здачі міста, то вже тоді зрозумів, що місто безнадійно втрачене. Місцеві мешканці ненавиділи українських військових. І насамперед не через російську пропаганду, а через те, що українські військові ходили в хлам п’яні, і, звісно, місцевим перепадало. Коли людина бачить на сусідній вулиці стрілянину у місті, де нема по кому стріляти, образ патріотичного усміхненого українського солдата розбивається об спухле лице алкоголіка, який тиняється вулицею, шукаючи, що би вкрасти, щоб похмелитися, тоді цьому місцевому не треба ніяка російська пропаганда, він усе бачить. Але чи бачили ви багато матеріалів про це в українських ЗМІ?
Жодна людина на фронті, якщо ви запитаєте у неї про мародерство, ніколи не буде цього заперечувати. Це знають усі. Частина українських солдатів крадуть, виносять із залишених будинків техніку, автомобілі, коштовні речі. І потім поштою відправляють ці так звані трофеї додому. І це не поодинокі випадки. Також великою проблемою, якій ми на Радіо Свобода приділяємо особливу увагу, є алкоголь. Особисто мене двічі ледь не розстріляли через те, що люди з автоматами були п’яні. Одного разу чувак на блокпосту розрядив ріжок повз нашу машину з криками про те, що журналісти гірші, ніж останні сепаратисти. У нього був невдалий досвід попереднього спілкування. А іншого разу нас прийняли за диверсантів, поклали пиками у сніг. Звісно, потім розібралися, але погрожували майже вбити. Не знаю, наскільки це поширено, але зі мною таке було.
Алкоголь впливає на те, що люди на фронті гинуть. Гинуть від своїх товаришів по службі, гинуть від сепаратистів. Коли ти п’яний, то не можеш бути на передовій. Про такі речі треба писати, вони життєво важливі у прямому сенсі слова. Вони дійсно можуть врятувати комусь життя, якщо з цим боротись, якщо від цього убезпечитись.
Я розповідаю ці історії не для того, щоб показати, яка погана і безнадійна українська армія. Ми повинні це обговорювати, попри те, що це відбувається у нас вдома, попри те, що нам не хочеться про це говорити. І оскільки ми не даємо собі раду з цими «попри», то зараз найкраще місце і час про це сказати. Я теж не є суперпрофесіоналом, абсолютно холодною людиною, яка ніяк на це не реагує. Я теж частина цієї проблеми. Незадовго до Іловайського котла я провів два тижні з батальйоном «Донбас». Я жив з ними, спав в одній кімнаті, їв, їздив на операції. До речі, під час першого невдалого штурму Іловайська я теж був поруч з ними і ледь не потрапив в оточення. А потім поїхав додому, і через день відбулося оточення і «зелений коридор». Вночі мені почали телефонувати. Хлопці тоді ще вірили, що ми можемо їх врятувати. Вони дзвонили всім журналістам і говорили: «Чувак, це капець. Ми не знаємо, чи доживемо до ранку. Ви можете якось допомогти?» І ти у цей момент розумієш, що ніяк не можеш зарадити. Усе, що ти можеш – написати і опублікувати, але це не має ніякого значення. І, звісно, ми про це написали, але мені від цього не стало легше. Я відчув, що ні фіга я у ці стандарти не вкладаюся. Мені не байдуже, що з тими хлопцями. Мені не байдуже, чи зранку, коли я подзвоню до них, вони відгукнуться, чи піднімуть слухавку. Не всі підняли. Ця ніч була дуже важкою. Це була найважча ніч за увесь рік. Це порушення усіх стандартів, але це також правда.
Ведучий Медіафоруму Андрій Куликов додає, що не потрібно змішувати небайдужість, неупередженість і безсторонність: «Саме небайдужість журналіста часто найкраще виявляється у неупередженості».
Продовжує автор проекту «Журналістика без посередників», російський воєнний репортер Аркадій Бабченко:
На мой взгляд, война страшна не тем, что там отрывают руки и ноги. Война страшна тем, что там отрывают душу. Я недавно перечитывал выдержки из публикаций Светланы Алексиевич, которые цензура «завернула». Там была фраза: «Да где ж его найти на войне, хорошего человека?». Война оказывает на общество тот же эффект, что и публичная казнь − снимает все запреты. Раньше, в мирной жизни, был уровень «нельзя», а потом – бабах! Оказывается, можно убивать людей. И уровень «нельзя» падает, практически исчезает. Если можно убивать людей, значит, можно все. С психикой, с твоим мировоззрением это делает жуткие вещи, переворачивает шкалу ценностей и весь мир с ног на голову.
Сначала мы все думаем: «Я ж такой молодой и красивый, я центр вселенной. Я единственный и неповторимый. Меня не убьют». Потом тебе прилетает в бронежилет куском железа, и ты понимаешь, что ни фига, ничего подобного: «Оказывается, я не центр вселенной, а такой же кусок мяса, как и все. Оказывается, я так же могу валяться на обочине». Ты это понимаешь не мозгами, ты это чувствуешь своим мочевым пузырем. Меня могут убить – ты начинаешь ощущать это на 100%. Это меняет тебя полностью.
Снятие запретов – это самое страшное, что происходит на войне. Но самая большая проблема, это то, что будет после. Война проста тем, что есть чёрное и белое, «свои» и «чужие». Причём круг «своих» сужается до тех людей, с которыми общаешься лично. По-настоящему свои – это, по большому счёту, только твой взвод. Соседний батальон – это уже наполовину свои. Когда человек возвращается оттуда в мирную жизнь, он смотрит на людей, и это уже на треть свои. Я, когда вернулся из Чечни в Москву – да и не только я, все ветераны об этом говорят – почувствовал, что возникает ненависть к мирным людям, к гражданскому населению. Тебе хочется убивать, потому что «я там, а вы-то здесь че»?
Человек – это не разум, а химия. Мы руководствуемся надпочечниками. Мы живем адреналином, эндорфином и всеми гормонами, которые вырабатывает наш организм. Наши эмоции зависят от этого. Война – это постоянное нахождение под страхом смерти, в напряжении, в ожидании. Организм перестает вырабатывать те гормоны, которые отвечают за положительные эмоции. У тебя уходит радость, доброжелательность, любовь – все положительные чувства. При этом гипертрофируется выделение таких гормонов, которые отвечают за ненависть, за агрессию, за желание убивать. Перестраивается не только твой мозг, перестраивается твой организм. Возвращаясь в мирную жизнь, ты первые полгода не сможешь улыбаться – у тебя нет тех гормонов, которые отвечают за радость. Мне на восстановление потребовалось лет пять. Шаламов писал, что как уходят чувства, так они и возвращаются. Умение любить возвращается последним.
О границах допустимого. Черное есть только одно – это смерть. Причем не каждая. Если прилетело в голову и ты умер сразу, ничего не почувствовав, это не такая уж и плохая смерть. Плохая смерть – это когда тебе всё оторвало, кишки вытащены, и ты лежишь, но всё понимаешь. Вот это по-настоящему чёрное. А все остальное – белое. Ты живой – это белое, тебя ранило – это в общем-то не так уж и плохо. Тебе в каком-то смысле даже повезло. Поэтому раз совсем черное, совсем плохое − это смерть, то если мы взяли пленного, какого-то непонятного журналиста, считаем, что он диверсант, мы его побили, прикладом ему сломали нос – «а чего такого, мы же его не убили». Это мировоззрение опять же переносится сюда, в мирную жизнь. Ехал на машине, увидел, как неправильно припарковался какой-то придурок, вышел, избил его, тебе дают пять лет. «А за что, что я такого сделал?» –єто надо лечить. Обязательно нужна реабилитация, и это должна быть государственная программа. Это та проблема, с которой Украина столкнется после войны. И об этом надо задумываться сейчас.
Завершує Павел Решка, журналіст «Tygodnik Powszechny» та «Polskie Radio»:
Моя первая война была более 20 лет назад. Первой «горячей точкой» была Руанда. Тогда я впервые видел убитого человека, впервые слышал выстрел. Я провел ночь с очень красивой чернокожей девушкой, за которой в нормальное время я, наверное, ухаживал бы. Она мне рассказывала, как соседи убивали ее семью, а ей удалось просто скрыться на чердаке. Она всё слышала, всё видела. Потом рассказала, как пережила эту войну. Она была очень красивой девушкой. Она за свою жизнь расплачивалась своим телом. Мужикам было интересно не убивать, а использовать эту женщину. Я тогда до конца не понял, что услышал, но осознал: если я ещё буду ездить в «горячие точки», то мне не будут интересны все эти наступления, отступления, взрывы. Мне будут интересны истории и фото людей, на которых эта война накинулась внезапно.
Всегда, когда возвращаюсь, думаю о том, что я привез с этой войны. Привожу истории. Лагерь беженцев может стоять десятки лет, но, когда попадает снаряд, всё рушится. Какой-то старый арабский мужик, который что-то там ложкой копает. Я говорю: «Что вы там копаете?», а он в ответ: «Знаете, мне кажется, что где-то там мой сын». Метров десять он копал ложкой.
То, что осталось от работы в Грузии – это молодые грузинские солдатики, которые поехали победить в Осетию, а потом вытаскивали тела своих друзей. Когда солдата убивают, его нельзя просто похоронить, у него могут быть снаряды, его нужно раздеть. И они своих друзей раздевали. И я видел их глаза.
В Грузии я работал с журналисткой, которая фотографировала. Она была первый раз на войне. Мы доехали до буферной зоны – не русская, не грузинская, без контроля. Там каждый вечер горели дома, каждый вечер погибали люди, они жили в подвалах. Но журналистка, мне показалось, была чуть разочарована этой войной. Она говорила: «Я не думала, что война – это дом». Она думала, что война – это наступление, взрывы. Я сказал ей, что в этом и есть настоящая война. Вот в этой женщине, которая завтра погибнет, потому что к ней не может доехать врач. Сюда не приезжает скорая, а она не может снизить давление. Это настоящая война. Буквально на следующий день мы были свидетелями перепохорон. Когда на войне кого-то убили, его надо похоронить по-быстрому, а потом семья должна его вытащить из-под земли и похоронить ещё раз. Когда вы видите сына, который вытаскивает из-под земли своего отца, вы понимаете, что это настоящая война.
По нашу сторону объектива война меняет внезапно. Вы возвращаетесь и думаете: «Возможно, я чуть-чуть более циничный, возможно, у меня шутки пожёстче». Когда вы впервые видите убитого журналиста рядом, вы понимаете: «Я не наблюдатель, это часть моей жизни». Вы понимаете, что эта война на самом деле очень серьезно меняет вас. Вы начинаете задумываться о том, каким вы были до этого.
Вчера я приехал с женой, мы ужинали с друзьями. Кто-то спросил, о чем я буду говорить на Медиафоруме. Я сказал, что буду говорить о том, как война меняет людей. Жена ответила: «Когда ты ложишься спать, ты плачешь. Война меняет не только тебя. Она меняет жизнь всей нашей семьи».
Чи має журналіст право брати до рук зброю?
Аркадій Бабченко: Брать в руки оружие – это табу. Только если тебе угрожает опасность. Журналист на войне – как священник. Если едешь волонтером, то ты обычный гражданин своей страны. Если работаешь журналистом, то работаешь журналистом. Разгружать КАМАЗы с боеприпасами – нет. С «гуманитаркой» – да, конечно, без проблем.
Павел Решка: Журналисту нельзя брать в руки оружие. Журналисту необходимо оставаться объективным. У меня дома такой войны не было, но я согласен, что если ты журналист, то занимайся журналистикой. Если ты наполовину волонтёр, то ты уже задумываешься, как писать о некоторых вещах.
Аркадий Бабченко: Твоя отстраненность – это с одной стороны хорошо, а с другой – плохо. Твоя профессиональная обязанность – разделить судьбу батальона, с которым ты находишься там. Если тебе суждено погибнуть с этими людьми, значит, придётся погибнуть. Оружие ты всё равно брать в руки не можешь. Но, с другой стороны, отстраненность является частью твоей безопасности. При попадании в плен это дает тебе возможность защищать себя своей непричастностью.
Левко Стек: Волонтерство – це громадянська позиція. Але тоді писати журналістські тексти не можна. Ти дав людям у руки зброю і після цього будеш говорити, що ти об’єктивний?
Чи є місце жінкам-журналістам на війні?
Аркадій Бабченко: Женщине на войне как журналисту легче, потому что это мужской мир и к ней в любом случае будет больше внимания. Ей будет проще получить какую-то информацию. Сложнее чисто в бытовом плане, потому что это опять же мужской мир. Я может быть сексист, но считаю, что женщине на войне не нужно быть, потому что хотелось бы, чтобы те изменения, которые происходят в голове, женщин не касались. Когда война закончится, женщине будет тяжелее жить с ранениями.
Левко Стек: Я погоджуюсь з Аркадієм, що жінкам легше добувати інформацію. Якщо я бігаю навколо військових, то військові бігають навколо репортерок.
Павел Решка: Я встречал много женщин на войне, но всё равно думаю, что это опасно. Есть место, куда мужик не залезет, и есть место, куда женщине не нужно.
Яка межа повинна бути у воєнних журналістів?
Аркадій Бабченко: Нельзя врать. Надо стараться быть объективным. Находясь на одной стороне, ты попадаешь под мировоззрение одних людей. Находясь на другой – под влияние иных. Журналистика – это в какой-то степени предательство. Ты используешь этих людей. Нельзя участвовать в преступлениях. Нельзя провоцировать и пропагандировать. Писать надо так, чтобы никого не подставить. Журналистика – это не писать, что думаешь, это, прежде всего, думать. Думай, о чём пишешь, потому что одно неосторожное слово может стоить кому-то жизни.
Левко Стек: Не можна втрачати голову. Боятись треба.
Павел Решка: Не надо подставлять никого. Все это возвращается.
Чи настав час створювати в Україні центри підготовки воєнних журналістів?
Аркадій Бабченко: Это хорошая идея. В России был центр экстремальной журналистики на базе Минобороны. Главное, чтобы это не превращалось в центр подготовки кадров для пропаганды. Такие центры нужно создавать не только в воюющей стране, но и в любой стране. И лучше не на государственном, а на частно-общественном парнерстве.
Павел Решка: Да, если там не будет пропаганды.
Левко Стек: Дуже велика небезпека, якщо це буде державна структура. Я не бачу особливої потреби в цьому, бо зараз є безліч курсів і організацій, які цим займаються.
Насамкінець Левко Стек закликав редакції робити максимум задля безпеки журналістів на війні, тому що часто керівники економлять, не задумуючись, що воєнний кореспондент, виконуючи роботу, ризикує своїм життям.
Автор: Ліза Сівєц
