Terra incognita Крим

Головний редактор кримського медіа Рустем Халілов про головні виклики журналістики півострова. 

Рустем Халілов — головний редактор порталу QHA, що висвітлює кримські події. З 2002 року працював у кримських виданнях, з 2010 — у Києві на телеканалі ATR, у виданні Крим.Реалії, газеті «Коментарі». Видання QHA розповідає не лише українцям про кримчан, а й кримчанам самим про себе. «Склалося парадоксально: люди, які живуть у Криму, змушені читати про себе у медіа, які перебувають за межами півострова. Якщо хочеш мати інформацію, прочитати місцеві ЗМІ, які не пишуть про політику, та материкові ЗМІ, з яких дізнаєшся про обшуки в сусідньому будинку», — каже Рустем.  MediaLab він розповів про п’ять головних викликів, які стоять перед виданням, яке пише про окупований півострів.

Протягом останніх пів року на нашому сайті найбільше читали новину про паром, який пустили через Керченську переправу, і про те, що у жителів Армянська значно збільшилась кількість легеневих захворювань від викиду на «Кримському титані». А ще можна ледь не щодня писати про Керченський міст, — новини на цю тему добре читатимуть завжди. Це перший виклик нашої роботи: читачі хочуть зловтішатися з кримських подій. Вони можуть думати: «Так їм і треба», дізнавшись, що на півострові вимкнули світло. Ми нічого не можемо вдіяти з такими реакціями, крім як виховувати передовсім самих себе: не вживати жодних емоційних висловлювань ні в новинах, ні в авторських текстах. Для взаєморозуміння між кримчанами, які мріють про повернення України, і материковими українцями бракує усвідомлення, що в Криму також живуть люди, які почуваються громадянами України. Про таких людей ми розповідаємо історії і сподіваємося, що ці історії розохотять радіти їхнім бідам.

Другий виклик нашого видання — не втратити зв’язок із реальністю. Зараз редакція не може перебувати в Криму, тому ми ризикуємо сприймати тамтешні події викривлено: наприклад, драматизувати те, до чого кримчани ставляться спокійно. Крім просторової віддаленості, ми віддалені також інформаційно: кримські чиновники вкрай рідко погоджуються давати нам коментарі, а ті, хто погоджуються, обіймають не надто значні посади. До того ж займатися політичною аналітикою на півострові небезпечно, бо політики, до яких журналіст прийде по коментарі, можуть розповісти про нього силовикам. Інше питання — чи готові ми говорити з тамтешніми політиками, якщо не визнаємо окупаційну владу. Однозначної відповіді у нас немає, вирішуємо від ситуації до ситуації.

Перевіряти інформацію в цих умовах також складно. Ми часто посилаємося на громадських активістів, наприклад, «Кримської солідарності», які описують обшуки чи затримання кримчан у соцмережах. Інформації про ті самі події у силовиків окупаційної влади не знаходимо майже ніколи.

Третій виклик — протистояти пропаганді. З кожним роком російська пропаганда у Криму переконує все більше людей, які у 2014-му підтримували Україну. Час минає, люди бачать будівництво нових доріг і думають, що обшуки та затримання активістів чи кримських татар — далеко і їх самих не стосуються, а дорога покращує їхнє життя. Коли умовних доріг більшає, а з материкової України лунають образливі репліки (наприклад, реакції на екологічну катастрофу в Армянську на кшталт «хотіли в Росію — отримуйте»), вподобання жителів змінюються. На жаль, це природний процес, і зупинити його ми не можемо. Від анексії Криму минуло шість років. Уявіть: діти, які нині ходять до шостого класу, до першого пішли вже за окупаційної влади. Вони навчаються за російськими підручниками і всотують російську пропаганду. Якщо вдома їх не виховують в проукраїнському дусі, вони легко переймають шкільні настанови.

Протистояти пропаганді можна тільки правдою. Ми не висвітлюємо ніякої пропаганди російської та окупаційної влади. Не розповсюджуємо думки представників окупаційної влади. Хіба це хтось рівня самопроголошеного прем’єр-міністра Сергія Аксьонова, тоді ми можемо подумати.

Багато українських сайтів у Криму заблоковані. Часто не через рішеннями Роскомнагляду, — провайдери просто перестраховуються. Дехто з них блокує і наш сайт. Це лише початок будівництва інформаційної стіни. Коли ж вона стане суцільною, найдоступнішим способом достукатися до кримської аудиторії будуть соцмережі.

Людей, які спершу підтримували анексію, а потім стали проукраїнськими, небагато. Один із них — ялтинський журналіст Євген Гайворонський. Він жив на південному березі Криму і висвітлював все, що там відбувалося: земельні махінації, доступність пляжів. Сподівався, що нова влада вирішить проблеми, про які він писав. Виявилося, що не тільки не вирішить, а й переслідуватиме за їх висвітлення. Ми вважаємо, шо такі історії варто розповідати.

Кримчани втомилися запитувати, коли відбудеться деокупація. Спочатку серед родичів та знайомих я чув саме таке запитання, бо сподівалися, що це станеться швидко. Тепер запитують дуже рідко: стало ясно, що деокупація — тривалий процес, який, можливо, тільки починається.

Четвертий виклик — боротися з міфами про Крим та їх наслідками. П’ять років тому ми випустили брошуру про міфи щодо Криму та кримських татар. Зараз усе більше людей знають, що кримські татари — це не тільки пахлава. Частково тому, що багато з них тепер живуть на материку, стали сусідами та друзями українців. Стало зрозуміло, що вони — такі ж європейці, як і решта українців.

Глобальний міф про кримськотатарську автономію полягає в тім, що Крим — це ніби держава в державі. Потрібно було, в тому числі нам як медіа, чіткіше артикулювати, що це не так. Якби до анексії було проговорено, що Крим — це про повернення кримськотатарської топоніміки, що була до депортації у 1944 році, визнання кримськотатарської мови однією з державних, а також представництва у владі Криму певної кількості кримських татар, ніякої анексії, можливо, і не було б. Втім бути стратегом в умовному способі завжди легко.

Нині українці повинні знати, що існування кримських татар під загрозою. Російська влада в Криму чинить тиск на їхню культуру, не кажучи про національні ЗМІ. Такий тиск може призвести до зникнення народу. Тому мову та культуру кримських татар можна і потрібно підтримувати на материку.

П’ятий виклик — знайти людей, які захочуть, тобто не побояться, бути нашими авторами і героями. Люди, які дописують для нас із Криму, майже завжди приховують у публікації своє ім’я, беруться далеко не за всі теми і часто не можуть добути потрібний матеріал. Наприклад, фотографувати на публічних подіях небезпечно: місцеві журналісти можуть впізнати «не свого» і вказати на нього ФСБ.

З героями спілкуємося обережно: або з тими, які виїхали на материк, або з кримчанами, які готові розповідати, не переходячи межі російського законодавства. Вони можуть не називати Крим окупованим, натомість казати «до 2014 року», але говорити про те, скільки сьогодні затримали людей чи що у кримських підручниках кримських татар назвали колаборантами.

До нас зазвичай не звертаються із проханням написати про порушення прав людини у Криму, — з цією темою добре дають раду тамтешні громадські журналісти. Висвітлювати обшуки чи затримання активістів може будь-яка людина, в якої є мобільний телефон і сміливість.

Я б хотів додати у видання більше життєвих історій. Але щоб їх створювати, потрібно бути у Криму і знайти охочих спілкуватися. Говорити з проросійськи налаштованими людьми небезпечно для журналістів і навряд можливо для проукраїнського видання. З тими, хто налаштований проукраїнськи, також складно. Часто такі люди говорять, що краще промовчати, тому що вони живуть у Криму і не хочуть проблеми. Тому свої історії про людей ми будуватимемо на темах культури чи побуту. Про політику говорити не будемо.

Головне зображення Antonino Visalli