Чи лишилося місце в журналістиці для професійної етики? Дискутують медіаексперти. Конспект з V Lviv Media Forum


Ігор Балинський, керівник Школи журналістики УКУ

 

«Кінець етики?» – доволі провокаційна назва для дискусії. Хоча і правильна. Я б радше говорив про кризу професійної етики. Одна з причин, чому українське журналістське середовище має проблеми з етичністю, – це вища освіта. В навчальному плані усіх журфаків є предмет під назвою «Професійна етика» або ж «Медіаетика». Перше питання полягає у тому, як це викладають: тиждень, семестр, у межах одного курсу. Зазвичай це просто поєднання теоретичних і практичних занять. Утім те, як до цієї проблеми ставляться в університетах, формує ставлення до етики випускників вишів. Друге питання – хто це читає. Коли ті, хто викладають цей предмет, востаннє мали дотичність до конкретних етичних кейсів.

Третє питання – наскільки ми взагалі готові сьогодні говорити про справжню професійну етику і дотримання журналістських стандартів. Мене шокував з’їзд Спілки журналістів України, на якому прозвучала пропозиція відмовитися від стандартів, тому що країна перебуває в умовах війни, і нам потрібно боротися з ворогом і займатися пропагандою української ідеї та армії. Тобто, ми розмірковуємо про відмову від того, що складає основу професії.

Наскільки ми готові вчити студентів шукати правильну позицію і точку зору, коли вони роблять свої матеріали? На сьогодні не достатньо просто ознайомити студентів з етичними кодексами, розказати, що десь там далеко в Європі, яка нас не розуміє, існують певні стандарти.

Досвід роботи в Школі журналістики УКУ, і взагалі в Українському католицькому університеті, навчив мене, що є три ін’єкції, які має отримати студент перед випуском. Перша – це, звісно, професійна етика, ті кодекси, які є важливими і випробуваними часом. Друга – вміння і внутрішня потреба дотримуватися журналістських стандартів. І третя і, мабуть, найголовніша – це цінності. Людина, яка не розуміє цінностей суспільства, в якому вона працює, аудиторії, до якої вона звертається, не здатна відповідати тим критеріям, які ми ставимо.

Щодо того, чи є ми на початку кінця етики – ні. Я вважаю, що проблема є дуже глибокою. І її вирішення не є миттєвим: зміна пріоритетів у журналістській освіті і виховання покоління людей, які готові написати заяву на звільнення, якщо їх змушують порушувати етичні кодекси. Ми намагаємося виховувати таких студентів. Навчити їх професійній етиці не так вже й складно. Питання полягає у тому, чи зможуть вони реалізувати свої знання, коли підуть працювати в конкретні медіа, до реальних власників.

Я вважаю, що з етичної точки зору українська медіаспільнота перебуває у доволі глибокій кризі. Все починається з освіти – з того, що ми закладаємо. Це питання можна вирішити, якщо не ставитися до журналістики лише як до інструменту і розуміти, що в професії журналіста є базові цінності, які не можна переступати.

 

Наталія Лигачова, голова Незалежної медійної ради

 

Головна проблема полягає у тому, що ми звузили поняття етики до дотримання стандартів інформаційної журналістики. Але ж є ще безліч інших жанрів: репортаж, колумністика, нариси, де автор має право висловлювати свою позицію. У цих форматах можна бути небезстороннім і дуже емоційним.

Юлія Мостова або Сергій Рахманін, наприклад, у своїх текстах зовсім небезсторонні. Якщо, послуговуючись вимогами інформаційної журналістики, розібрати статті цих авторів – порушено усі стандарти: вони зазвичай не називають джерел і відкрито висловлюють свою позицію. Однак мають на це право, бо це колумністика. Той самий Сергій Рахманін колись давно сказав, що будь-яка журналістика має право на існування, якщо вона щира. 

Журналіст має бути щирим. Якщо ти пишеш статтю з авторською позицією, за цим не має стояти якогось замовлення чи твоєї особистої вигоди. Такі речі пишуть, лише коли не можна мовчати. Ось тоді – це справжня журналістика і дотримання етики. Бо ви так думаєте.

Інша проблема – у тому, що українські журналісти, топ-менеджери і олігархи, які є власниками ЗМІ, в якийсь момент досягнули консенсусу. На великих телеканалах більше немає навіть спроб чинити спротив тиску згори. Це вже навіть не сприймають як тиск. Коли Телекритика ще входила до холдингу 1+1, у нас інколи були сварки. Цікаво, що найчастіше не з керівництвом каналу, а з журналістами, абсолютну лояльність яких в певний момент просто купили: комусь підвищили зарплату, комусь дозволили знімати документальні фільми тощо.

 

Третя складова цієї кризи – те, що в країні, де суди не працюють достатньо добре, не може бути саморегулювання. Наші політики, яких зачепили в пресі, не звертаються до суду, бо знають, що це радше репутаційна втрата, аніж відстоювання власного іміджу.

Сьогодні усі говорять про соцмережі, які впливають на контент. Але ж до цього були ми, які почали робити новини, що вражають, не зважаючи на те, що вони мають достукатися до розуму. Ми допустили Шустера – це насамперед скандал. І це перенеслося у соцмережі, які, у свою чергу, починають впливати на сьогоднішні медіа. Ми самі винні.

Незалежну медійну раду створено з ініціативи кількох громадських організацій, передусім Центру верховенства права і демократії, що раніше називався Інститутом медіаправа. Це дуже ефективний інструмент. НМР займається переважно зверненнями індустрії щодо тієї чи іншої полеміки. Ми розглядаємо дуже багато справ, пов’язаних із Нацрадою. Перше наше рішення стосувалося невиконання закону про декомунізацію каналом НТН. Також були теми щодо порушення прав дітей. Тобто, ми вирішуємо справи, які стосуються радше не поведінки конкретних журналістів, а невиконання стандартів і недотримання етичних норм мовником.

Індивідуальними випадками недотримання норм журналістами, як я розумію, займатиметься Комісія з журналістської етики. Єдине чого я їм бажаю – бути відкритішими: хоча би публікувати для загалу свої рішення і висвітлювати свою діяльність в медіа. Думаю, що можна навіть говорити про майбутню співпрацю і прийняття спільних рішень НМР та КЖЕ.

 

Тетяна Лєбєдєва, голова наглядової ради НСТУ

 

Поява справжнього суспільного мовника з усіма відповідними якісними ознаками має змінити інформаційне поле і медіаситуацію в Україні. Бо у будь-якій нормальній країні суспільний мовник заповнює ту нішу, яку в дуальній системі створює комерційний. У них абсолютно різні завдання: комерційний мовник заробляє гроші, а суспільний виконує замовлення глядача.

В Україні суспільне мовлення було лише мрією багато років. Сьогодні вже пройдено точку незворотності, і ми рухатимемося вперед. Суспільний мовник взяв на себе дуже амбітні завдання і, сподіваюся, їх буде виконано.

Чому ми вважаємо створення суспільного мовника однією з головних медіареформ? Насамперед це зникнення державної форми мовлення, взагалі не притаманної демократичним країнам. Друге – це створення мовника, який задає стандарти: не лише етичні, але і професійні.

Коли кажуть, що журналістика гине, і все пропало, я думаю, що це не зовсім так. Журналістам ніколи не було легко. Згадаймо радянські часи: це взагалі не було журналістикою. Це однобічна комунікація, здебільшого – пропаганда.

Зараз є значно більше можливостей, але додалися і нові виклики. Одним з найголовніших є несвобода медіа. Ми бачимо, як ЗМІ перетворюються на інструмент впливу своїх власників. І замість об’єктивної інформації про те, що болить, і те, що цікаво, аудиторія має дивитись баталії між людьми, які володіють медіахолдингами. Це сором, а не журналістика.

Другий виклик – цифровий. Соцмережі справді трохи змінюють інформаційний простір. Нещодавно натрапила на цікавий пост журналіста Віктора Трегубова у фейсбуці про його мерзенне бажання створити фейковий сайт, написати про якусь людину, яка розповсюджує недостовірну інформацію, жахливу новину. Щось на кшталт «п’є кров християнських дітей по суботах».Закинути посилання на цей фейковий сайт у фейсбук з підписом «Максимальний перепост!» і подивитися на реакцію. Як переживе ярликування і брехню про себе людина, яка дозволяє собі брехати про інших? Безвідповідальність блогерів інколи просто вражає. Саме тому необхідно розмежовувати їхні практики і справжню журналістику.

Ну і, звісно – виклики гібридної війни. Постали нові, зовсім незвичні для журналістів обставини, в яких не зрозуміло, що розповідати: де межі соціально значущих тем, а де небезпека для військових чи переселенців.

Але головний виклик – це нерозуміння основ професії: відповідальності за кожне сказане слово, за наслідки своєї роботи, інколи – жахливі. Це все те, що можна назвати ємним і ефектним словом «цінності».

 

Які ж є методи супротиву викликам? Насамперед, створення вільних самодостатніх медіа. Лише видання, яке не залежить від політичних чи бізнесових інтересів своїх власників, може собі дозволити бути справді об’єктивним і професійним.

Друге – це медіаграмотність на усіх рівнях, починаючи зі студентів. Я колись входила до екзаменаційної комісії в одному з вишів. Там ввели курс з етики, і в білетах на державному іспиті були питання з цього предмету. Половина з них ніяк не стосувалися, власне, професійної етики. Тобто, навіть ті, хто створюють ці програми і намагаються їх викладати, не зовсім розуміють, чим це є насправді.

Останній засіб захисту – це саморегуляція. Є лише два шляхи: або тебе регулюють жорстко (це притаманно авторитарним режимам), або все ж таки професійна спільнота бере на себе відповідальність за те, щоб дотримуватися стандартів.

 

Олексій Погорєлов, директор Асоціації медіабізнесу

 

Звісно, якісна журналістика дозволяє заробляти гроші. Це постулат, який не оскаржується. Наведу кілька цифр, які добре ілюструють нинішню ситуацію. Дослідження і практика підтверджують: не менш ніж 75% вартості медіабізнесу – це вартість команди: людей, їхніх знань та рівня професіоналізму. Все починається з людини і закінчується людиною. Тому питання етики – особисте. Багато у чому залежить від виховання і подальшої освіти.

Ми маємо, за останніми дослідженнями КМІСу, 17 відсотків падіння рівня довіри до ЗМІ. Це дані за грудень 2016 року. А рекламний бізнес прогнозує, що 99% доходів медіа приноситиме реклама. З цього випливає, що про чисту журналістику ми можемо говорити лише у межах 1%.

В Україні 30% бюджетних коштів витрачають на сферу освіти. Другою пріоритетною для державного фінансування галуззю є медицина. Чи приділяють медіа хоча б третину своєї уваги цим напрямкам? Освіта, в свою чергу, не знає куди рухається економіка, тому не розуміє, яких спеціалістів потрібно готувати. Журналістська освіта – так само. Зараз на роботу у медіа не беруть випускників журфаків – натомість віддають перевагу спеціалістам з освітою у галузі економіки, математики, фізики тощо. 

 

Якщо не брати до уваги телеведучих, чи багато ви знаєте достойних редакторів і журналістів, які роблять круті речі? Чи достатньо ми розповідаємо про переможців журналістських конкурсів? Що ми знаємо про класних журналістів і матеріали, які перемагають у цих конкурсах? Про те, що думають члени журі? Нічого. Тому що ми говоримо про зраду. Це і є етика і саморегулювання. Як це має працювати добре, якщо ми не поширюємо найкращих практик і не звертаємо достатньої уваги на помилки іпорушення?

Отже, якщо ми говоримо про кінець етики зі знаком питання, то, може, таки його прибрати? Може, це кінець врешті-решт?



ФОТО: Євгеній Кравс

V Lviv Media Forum відбувся за підтримки Національного Фонду на підтримку Демократії NED, Фонду Джермана Маршалла (США), Представництва ЄС в Україні, Посольства США в Україні. Генеральний партнер — інвестиційна компанія Dragon Capital.

Організатори: ГО «Львівський медіафорум», Школа журналістики УКУ. За сприяння Львівської міської ради.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.