У Львові зніматимуть продовження культового серіалу «Комісар Рекс». Таку новину тиждень тому оприлюднили десятки українських медіа. Джерелом інформації стала сторінка у Facebook. За тиждень з’ясувалося: кіна не буде. Фейк створили учасники українсько-австрійської школи мультимедійної журналістики, аби перевірити ЗМІ на фактчекінг.
У дописах на двомовній (німецькою та українською) сторінці «Комісар Рекс в Україні» вказували реальні організації, де можна було отримати спростування інформації. Утім низка видань знехтували перевіркою на достовірність і стали жертвами експерименту.
Спростування фейку викликало неоднозначну реакцію у медіаспільноті. Одні хвалили за показовий привід ретельніше перевіряти джерела повідомлень, інші — звинуватили у дезінформації і порушенні професійної етики.
MediaLab поцікавився, як до експерименту з фейком про «Комісара Рекса» ставляться у медіасередовищі
Роман Голубовський
Засновник видання вигаданих новин UaReview
Експеримент із Рексом цікавий, потрібний, хоча й, можливо, надто жорстокий в реалізації. Маю на увазі, жорстокий до місцевих ЗМІ, бо майже не залишив їм шансів.
Починаючи із того, що студенти-журналісти, схоже, запрошували на фейкову сторінку своїх друзів – у тому числі журналістів-практиків, а отже критичне сприйняття інформації у них було послаблене. І закінчуючи реалістичністю подачі – коли до фейкової історії залучили коментарі випадкових перехожих.
Утім такий експеримент був потрібен для того, аби нагадати журналістам і редакторам, що інформація з інтернету може бути неправдивою. Створювати facebook-сторінки та редагувати статті у Вікіпедії може будь-хто – для цього навіть журналістом бути необов’язково. А періодично проговорювати такі речі потрібно, бо усе забувається. Тепер наші ЗМІ хоча би певний час пильніше придивлятимуться до інформації. Сподіваюсь.
Сайт UaReview – давно відомий в медійних колах, та й публікації навмисне зроблені з такою долею гумору, іронії, сарказму та абсурду, аби у тверезо мислячих людей не залишалося сумнівів, що прочитаний ними текст – жарт. Утім передрук цих «новин» — звична річ.
Наприклад історію про чиновника, який, помилково отримавши хабар на 3 мільйони доларів, помер від щастя опублікували на сайті поважної газети «Вечірній Київ». І таких випадків багато.
Це показує одну з проблем українських ЗМІ — відсутність фактчекінгу. І справа не стільки в окремих журналістах, скільки у стандартах роботи і редакційних принципах. Додаткова робота з фактчекінгу – це ресурси: люди і гроші. Але ж за таке ніхто не буде платити, бо це надлишкова робота, яка нібито нічого не створює. Одна справа – пояснити інвестору, що ми беремо ще одну людину, яка буде писати певну кількість статей в місяць, і це даватиме нам додатково стільки-то відвідувачів. І зовсім інша – сказати, що треба працівник, який перевірятиме усе, що ми публікуємо і дещо не пропускати в друк.
Тому фактчекінг повністю лягає на плечі редакторів, які видають по кілька десятків новин на день. І тут нічого не поробиш: любиш свою роботу, поважаєш читачів, а отже несеш відповідальність за усе, що публікуєш.
Тетяна Ніколаєнко
Головний редактор видання INSIDER
«Мы все лажали понемногу, когда- нибудь и с кем-нибудь». Редактори INSIDER теж бували лаяні за новини, які брали у штабу АТО. Не згадаю точно, але було повідомлення про дуже велику зброю, яка стріляла з 9-го поверху. Питання: «А як її туди затягли?». Ми відмовлялися від низки офіційних заяв, бо розуміли, що вони маніпулятивні. Так само відмовлялися від заяв добровольчих батальйонів, бо у них часто теж було більше уяви, ніж реальності. Коли наш кореспондент був з “Айдаром” на передовій, одна група повернулася завдання і сказала, що вони зайняли Металіст. За дві години повертається інша і повідомиляє, що вони зайшли і вийшли, не займаючи населений пункт. А у нас вже була готова новина. Довелось анулювати.
Фактчекінг навряд чи потребує додаткового людського ресурсу, але вимагає журналістської чуйки і логічного мислення. Часом перевірка займає 10 хвилин, іноді можна витратити день. У будь-якому разі, це дає плюс у вигляді додаткової інформації, що краще за копіпаст чужої новини. У багатьох ЗМІ є список медіа, звідки можна чи не варто брати інформацію: кому довіряєш, а кому ні. Так само із соцмережами — ми зазвичай брали людей, яких знали особисто чи їх рекомендували знайомі. Коли наш журналіст залишив Слов’янськ, то він передав нам список акаунтів колег у Twitter, хто перебував у місті і кому можна вірити. А було таке, що ми взяли новину про впливового бізнесмена, яку українське інформагентство передрукувало з ізраїльського видання, але інформація виявилася неправдивою. І стався великий скандал. Мені здається, незважаючи на те, що в інтернеті засилля різних технологій і маніпуляцій, багато колег вірять, що хтось робить це чесно, і не треба витрачати сили на перевірку. Тому історія з Рексом корисна, бо показує наявність проблеми.
Олег Онисько
Шеф-редактор видання ZAXID.NET
Коментувати ситуацію з «Комісаром Рексом» мені доводиться з дуже невигідної позиції, оскільки автори експерименту вважають мою думку упередженою, бо ZAXID.NET став однією з жертв цього фейку, а отже наші журналісти «не перевіряють інформацію», є «банальними копіпастерами» тощо. Тому пропоную відразу розставити крапки над «і». Так, наш журналіст зробив недостатньо для перевірки цієї інформації. Так, ми ввели в оману своїх читачів, за що відразу ж вибачились перед ними.
Але це, на мою думку, не знімає відповідальності з авторів фейку.
Я вважаю, що запускати в інформаційний простір (а соцмережі є невід’ємною його частиною) свідому фальшивку — безвідповідально. Можна було б не звертати уваги (в соцмережах щодня ширяться десятки і сотні неправдивих повідомлень), але це зробили журналісти, нехай і майбутні, причому з відома викладачів УКУ. Навіть після того, як містифікація розкрилася, автори цього фейку не вибачились перед своїми читачами за брехню, повністю переклавши відповідальність на ЗМІ. Це неправильно.
Експеримент я не вважаю корисним хоча би тому, що він нічого нового не виявив. Скажу більше, при бажанні студенти УКУ можуть щотижня продукувати такі фейки і можуть бути певні, що ті чи інші українські ЗМІ потраплять на цей гачок. А є ж ще й редакції, які можуть на рівних посперечатися з ними, бо поставили продукування фейків в основу маркетингової моделі своїх ЗМІ.
Очевидно, автори вважають фейк невинним жартом, який досяг своєї мети. Утім це свідоме вкидання брехні. І особливо прикро, що до цього причетний один з найкращих університетів країни. Люди, які вдаються до таких дій, втрачають моральне право дорікати фейковим медіа — бо нічим від них не відрізняються. Тільки такі медіа роблять це для залучення трафіку і реклами, а Школа журналістики УКУ – з чистої «любові до мистецтва». Наслідок таких «експериментів» – лише втрата довіри до УКУ, але аж ніяк не оздоровлення українських ЗМІ.
Гірше цього може бути хіба спроба підпалу студентами колегіуму УКУ з метою перевірити якість роботи пожежної сигналізації та МНСників.
Соцмережі сьогодні є важливим джерелом інформації – це безсумнівно. Так, акаунти ньюзмейкерів у соцмережах вразливі для стороннього втручання, але не більше, ніж раніше телефонний зв’язок. Звичайно, інформацію треба перевіряти, але соцмережі сьогодні значно розширюють можливості журналістів з пошуку підтверджень, коментарів та свідків – це дуже важливо.
Фактчекінг — це невід’ємна робота будь-якого журналіста. Редакція ZAXID.NET щодня має справу з фейками і витрачає багато часу і зусиль на перевірку і, зазвичай, нам вдається відсіювати недостовірну інформацію. Хоча, як свідчить випадок із «Комісаром Рексом», наша система перевірки теж дає збої – особливо у вихідні дні, коли в редакції працюють лише два журналіста. Тому, фактчекінг, особливо якісний і глибокий, потребує додаткового фінансового і людського ресурсу.
У роботі професійних новинарів трапляються час від часу помилки – це знає кожен, хто працює у новинній журналістиці: в Reuters, AFP, CNN чи на українському сайті. З точки зору кабінетних теоретиків від журналістики така ситуація є, звичайно, неприпустимою, але це факт. Якісний фактчекінг допоможе уникати помилок у неподієвих матеріалах, однак в оперативних, «гарячих» повідомленнях помилки, на жаль, траплялися і будуть траплятися. Ми лише можемо прагнути, щоби їх було якомога менше.
Оксана Васьків-Кукул
Авторка «Медіакоміксу»
Якщо змінити кут зору і розглядати фейк у площині мистецтва, то він може бути навіть корисним. Містифікація — це доволі потужний інструмент творчого пошуку, і вона завжди дає несподівані плоди. Наприклад містифікацією є історія довкола книжки «Кодекс Серафіні», яка десятиліттями надихає цілі покоління ілюстраторів.
Кілька років тому я працювала в команді фестивалю сучасної драматургії «Drama.UA». У програмі фестивалю була п’єса польського драматурга Павла Демірського «Веселкова трибуна». Матеріалом для п’єси свого часу також послужив фейк. Автор від імені анонімної групи футбольних фанатів розпочав кампанію у мас-медіа, що нібито мала на меті створення спеціальних секторів на стадіонах для фанів-гомосексуалістів. Ця історія набула широкого розголосу у польському суспільстві.
Ставлячи цю п’єсу на фестивалі, у нашої команди були певні сумніви і хвилювання, чи зацікавиться нею львівська публіка. І тоді я вирішила вдатися до фейку. Написала на своїй сторінці у фейсбуці пост в стилі «новина регіонального ЗМІ», мовляв проти цієї постановки протестує секта догналітів, які на той час були дуже активними на Львівщині. Начебто вони готують пікет з молебнем під стінами львівської ратуші, щоб не допустити проведення фестивалю, який «розбещує українську молодь».
Реакція була напрочуд позитивною, в основному всі шкодували, що це неправда. Публіка на фестиваль прийшла, догналіти так і не зацікавилися сучасною драматургією, а я ще деякий час ловила відголоски цього фейку у приватних розмовах на кшталт: «То що, у вас були якісь проблеми з церквою?».
Історія з фейком про «Комісара Рекса» — як лакмусовий папірець, але я сумніваюся, що українські медіа зроблять із цього якісь серйозні висновки. Експеримент засвідчує, що тенденція брати новини із Facebook і не перевіряти факти дуже сильна. Це вже як система. Якісь спроби сумніву і порушення викликають обструкцію, звинувачення у маніпуляціях і тому подібне. Провисає зв’язок, і це дуже погано. Фейкові новини насправді піднімають дуже тяжкий пласт — проблему копіпейстингу і пасивності журналістів, коли на всіх ресурсах однаковий текст із поста у соцмережі.
Сергій Каразій
Продюсер TV Reuters в Україні
Очевидно, що в українських ЗМІ є проблема і з фактчекінгом, і з використанням інформації з соціальних мереж. Тобто сторінка, яка з’явилася три дні тому, трактується як сторінка Авакова із 360 000 фоловерів. Соціальні мережі можуть бути джерелом інформації у двох випадках: 1. офіційні сторінки організацій та політичних/громадських діячів. 2. привід для написання історії/створення сюжету або інформація, яка потребує додаткової перевірки і обробки.
Конкурентноздатність також передбачає рівень довіри до ЗМІ, а не тільки швидкість подачі (часто неправдивої) інформації і кількість переглядів. У Reuters ми цьому приділяємо дуже багато уваги. Часто новина взагалі не виходить, якщо неможливо перевірити її достовірність — репутація дорожча.
Ілюстрація: Оксана Васьків-Кукул, MediaComics
