Ми будемо прямо питати свою аудиторію: «Що ми можемо з’ясувати для вас?»
Nieman Journalism Lab зібрав передбачення понад сотні медійних фахівців зі всього світу щодо того, як змінюватимуться й розвиватимуться медіа у 2018 році. Перекладаємо для вас українською найцікавіші з них.
Редакції медіа спіткала низка небезпечних хвороб: недовіра суспільства, втрата можливості вести діалог, занепад звичних платформ, дезінформація та персоналізація, внаслідок якої кожен споживач отримує свій набір фактів. Ми всі шукаємо ліків. Та що, як причини усіх цих хвороб коріняться в нас самих? Можливо, ми повинні звинувачувати не «їх», а себе? Чимало таких проблем починаються з того, як ми проводимо редакційні летючки. Поміркуймо про те, як змінити ці вкрай важливі наради, щоб вилікувати хвороби нашої професії.
Про що ми радимось
Зараз на летючці ми говоримо здебільшого про виробництво контенту: як нам «нагодувати своїх звірів». Одиниця продукту, який ми виробляємо, — матеріал. Тож ми прагнемо створити достатньо матеріалів для заповнення усіх платформ: в онлайні, в ефірі, в соціальних мережах, на мобільних телефонах, розумних годинниках і так далі.
У майбутньому ми, натомість, зосередимося на тому, щоб відповісти на найважливіше запитання: «Чим ми можемо допомогти аудиторії сьогодні?». Ми починатимемо не з ідей, а з того, якої інформації вочевидь бракує аудиторії, та фокусуватимемося саме на тому, щоб заповнити прогалини в її знаннях.
Обіцянка слухати і поважати своїх читачів 🙂
Де беруться ідеї для матеріалів
Наші власні ідеї для матеріалів вичерпані. Ми надихаємося тим, що стежимо за публікаціями конкурентів, за тим, про що гуде інтернет, а також за повідомленнями піарників і прес-секретарів, чия робота — звертати на щось нашу увагу.
У майбутньому теми, які ми висвітлюємо, будуть безпосередньо продиктовані спільнотою. Частиною нашої щоденної роботи буде запитувати аудиторію прямо: «чого ви не знаєте про таке-то? Що нам про це з’ясувати?».
Тоді ми побачимо, що аудиторія не хоче ані відео з котиками, ані історій подружніх зрад. З’ясуємо, що наші читачі/глядачі/слухачі – допитливі й винахідливі люди, чиї запитання приведуть нас до оригінальних, глибоких, захопливих матеріалів, завдяки яким ми виграватимемо на професійних конкурсах.
Як вирішити, що висвітлювати
Зараз ми мислимо так: позаяк ми професіонали, то точно знаємо, що треба висвітлювати (старий добрий «редакційний розсуд»). Поза тим, дослідження свідчать, що журналісти — переважно однієї статі, одного кольору шкіри, одного суспільного класу та мають мало спільного зі значною частиною людей, в інтересах яких працюють.
У майбутньому ми безперестанку спілкуватимемося зі спільнотою, щоб з’ясувати, якої інформації вона потребує.
Пропонуватимемо аудиторії присилати нам свої запитання про актуальні події. Ходитимемо туди, де збираються люди, спостерігатимемо та слухатимемо (навіть без блокнота!). А ще організовуватимемо власні заходи, на яких люди зможуть знайомитися та обговорювати те, що їх цікавить і про що вони хотіли б довідатись більше. Для журналіста стане звичним знати на ім’я та в обличчя людину, на запит якої він готує матеріал.
Як ми розподіляємо роботу
Зараз наша робота над матеріалом, яка може тривати від кількох годин до місяців, прихована від усіх, аби ніхто не вкрав наші коштовні ідеї. Ми звикли виснажуватися, працюючи самотужки. Але чи мусимо так діяти і далі?
На летючці майбутнього, перш ніж узятись до роботи, ми запитуватимемо: «хто поза редакцією може допомогти нам зробити цей матеріал?». Коли громадське радіо штату Вермонт готувало матеріал про старі сараї, що валяться, попросило свою аудиторію поділитися фотографіями аварійних будівель. Коли канберрське бюро Australian Broadcasting Company проводило розслідування, з’ясовуючи, хто з федеральних політиків володіє цінними паперами, журналісти запросили читачів долучитись до перегляду документів у пошуку потрібних фактів. ProPublica також постійно й успішно залучає свою аудиторію до роботи над багатьма важливими розслідуваннями.
Якими є наші джерела
Журналісти мають своїх улюблених експертів — людей, до яких звертаються протягом десятиліть. Звісно, ці експерти розумні. Але чомусь більшість із них належить до однієї соціальної групи, що означає, що медіа втрачають шанс поглянути на проблему з будь-якої іншої перспективи. В майбутньому ми відштовхуватимемося від потреб і турбот тих людей, які є нашою аудиторією. Texas Tribune після урагану Гарві доносила важливу інформацію безпосередньо до тих, хто потребували допомоги. Чиказьке радіо WBEZ зібрала мусульманську громаду, аби поговорити про расові суперечності в мечетях. Згодом герої цього матеріалу самі організували зустріч, аби налагодити діалог.
Що для нас є «успіхом»
Звідки ми знаємо, чи справді наша невдячна виснажлива праця дає результат? Сьогодні ми вимірюємо успіх кількістю кліків, проведеного на сайті часу, професійних нагород або випадків, коли нам удалося випередити конкурентів. Цього вимагає наша бізнес-модель і наше еґо.
Одна із нагород Hearken
Та в майбутньому ми будемо вимірювати успішність своєї роботи, відповідаючи на запитання: «Чи люди, яким ми служимо, досягнули своєї мети?» (формулювання з книжки Джеффа Джарвіса Geeks Bearing Gifts). Ми з’ясовуватимемо відповідь, знаходячи прямі, дієві відкриті способи отримувати зворотний зв’язок, який покаже, чи влучаємо ми у ціль. Ми подолаємо залежність від кількісних показників нашої роботи та звертатимемо більше уваги на якість.
Як ми оцінюємо себе
Зараз ми аналізуємо свою аудиторію набагато більше, ніж самих себе. Але в майбутньому ми матимемо технології, можливості й охоту, щоб аналізувати, хто на наших редакційних нарадах найбільше говорить та пропонує вдалі ідеї, які беруться в роботу. Аналізуючи свої матеріали, ми будемо бачити, чи не крутимось увесь час навколо тих самих тем і героїв, чи не замовчуємо щось важливе. Якщо жінки — це понад половина населення, але дві третини голосів у наших матеріалах належать чоловікам, ми визнаємо, що спотворюємо дійсність, а не відображаємо її. Те саме стосується випадків, коли про певну демографічну групу або місцевість ми розповідаємо переважно в негативному ключі. Аналізуючи свої матеріали, ми зрозуміємо, чи допомагаємо людям стати кращими, чи навпаки — тримаємо їх у страху.
Як ми виживатимемо
Наш успіх залежатиме від того, чи станемо ми необхідними тим, кому прагнемо служити. Ми відчуємо це, отримуючи від спільноти ідеї, запитання та пропозиції. Побачимо, як люди реагують на пропозиції передплатити наш контент або зробити пожертву, аби ми могли працювати далі.
Ми зрозуміємо, чи рухаємось у правильному напрямку, аналізуючи, чи добре ми відповідаємо на запит спільноти. Чи поважаємо й цінуємо внесок аудиторії в нашу роботу, чи знаходимо відповіді на запитання читачів/глядачів/слухачів, чи приходимо на допомогу, коли вони нас потребують?
На жаль, змінювати спосіб, у який організована робота наших редакцій, буде важко. Адже змінювати звички та культуру завжди нелегко.
На щастя, це ми, а не платформи, не македонські фабрики фейкових новин, не прес-секретарі, не рекламодавці, а саме ми маємо силу й право змінюватись.
Коли це може статися? Це ви нам скажіть.
Дженніфер Брендел, директорка Hearken.
Моніка Ґусман, співзасновниця та редакторка The Evergrey.
Оригінал: The Editorial Meeting of the Future. Переклав Отар Довженко
