Shame on you, фотографе!

Портретист-документаліст Саша Маслов про тривалі проекти та реальність на фото.

Батько-фотограф навчив Сашу Маслова знімати ще в дитинстві. Саша виріс у Харкові, а десять років тому поїхав жити і працювати до Америки. З містечка у штаті Огайо, де він спершу оселився, переїхав до Нью-Йорка — міста, де, за його словами, живе двадцять тисяч фотографів. Його роботи публікували The New York Times, The New Yorker, Guardian, Esquire, Forbes та інші видання. В Українському католицькому університеті Саша Маслов розповів про те, як поєднує фотожурналістику та портретну фотографію, а також дав початківцям головну пораду. Ми занотували найцікавіше з цієї зустрічі.

Знайти творчу, та й будь-яку роботу в новій країні непросто. Коли я приїхав до Америки, то думав: я маю хороше портфоліо, отже, залишається знайти замовника або редактора, який купить мої фото. Або, принаймні, фотографа, якому я зможу асистувати. Але тогочасний американський ринок фотографії не був відкритим до нових людей. Навіть ті, що працювали там давно, не завжди отримували замовлення.

Я слав резюме до видань, із якими хотів би співпрацювати. У багатьох редакціях щочетверга приймали нові портфоліо. Залишаєш його там, потім приходиш забирати й не знаєш, переглядали твої роботи чи ні. Крім того, я залишав свої фотографії у барах. Зазвичай саме там мене знаходила робота.  

Лише за рік я почав отримувати замовлення від відомих видань. Серед перших замовників була The New York Times. 95% робіт, які в мене купували, використовували як ілюстрації до матеріалів. Персональні проекти я теж знімаю так, аби їх можна було продати редакціям. Нема нічого поганого в тому, щоб постійно пропонувати комусь свій контент. Окрім звертання до редакцій, можна шукати інші варіанти: фестивалі, вуличні виставки тощо.  

Моя порада для фотографів-початківців: ніколи не працюйте безкоштовно. Якщо почнете, виникне замкнене коло — вам не платитимуть, бо ви готові працювати задарма, а ви працюватимете задарма, бо вам не платять. І зосередьтеся на тому, що для вас найцінніше.

Я вирішив зосередитись на сторітелінгу. Люди зацікавлені у чужих і своїх історіях, а фотографія — найвпливовіший і найпотужніший інструмент їх дослідження та розповідання. Якось я надумав зробити проект про ветеранів Другої світової, що поєднав би портретне фото та сторітелінг. Таких проектів було багато, але їхні герої весь час повторювались. Я ж вирішив зробити по-іншому.

Я зняв людей із двадцяти двох країн, хоча спершу розраховував на п’ять-шість. Обирав героїв із найнесподіваніших сфер. Шукав партизанів та інших учасників війни, яких зазвичай не обирають героями історій про ветеранів. Довго підігрівав аудиторію. Найняв агента, про мій проект вийшов матеріал у The New Yorker.

Робота тривала довго. Від початку проекту до видання фотокниги, до якої увійшли 52 із 127 портретів серії з короткими текстами, минуло шість років. Звичайно, я не прокидався щоранку протягом цих шести років із думкою, що мені потрібно сфотографувати ветерана. Паралельно я знімав інші проекти. Були й перерви, коли я збирав гроші на спільнокошті.

Мені сподобалось бачити свої фото у книзі. Я впевнений, що людям завжди хотітиметься доторкнутись до надрукованих на папері фотографій — це невмирущий формат.

Я люблю теми, які можна досліджувати довго, розвиваючи свої сприйняття. Зупинятися треба лише тоді, коли відчуваєш, що з цієї теми тобі більше нема чого фотографувати. Довгострокові проекти, на відміну від знімків для портфоліо і злободенних репортажів, не піднімають комерційну вартість фотографа. Проте роблять його впізнаванішим і задають шлях його кар’єрі. Це можливість робити зі своїми фото все, що хочеш. Довготривалий проект і цікавим буде довго, можливо, багато років. Це значить, що ми маємо правдиво й чесно передавати в ньому дух часу, а  потім дозволити йому жити своїм життям. Я ніколи не розраховую на довготривалий успіх, але, якщо вкласти у проект час, емоції та гроші, він має шанс прожити довше за свого автора. Хоча бувають проекти невчасні, до яких іще не готові видання. Знімаєш і кладеш на поличку — нехай лежить і чекає на свій час.

Я не знаю ідеальної формули для історії. Якщо ти пишеш роман, то, можливо, тобі потрібен план розвитку дії. У фотоісторії ж планувати — хибний підхід. Потрібно провести багато часу з людьми, яких хочеш зняти, і зрозуміти, як розповісти про них якнайкраще.

Мені часом бракує часу на це. Наприклад, у роботі з зірками тобі зазвичай дають п’ять хвилин на кілька кадрів. Розклав світло, сфотографував і пішов.

Два роки тому до Києва приїхав Дейвід Лінч. Попит на нього був просто шалений. І ось прийшов мій час робити фотосет. Атмосфера була дуже напруженою, за моєю спиною чекав натовп фотографів. У таких випадках потрібно вміти працювати швидко і робити серйозне обличчя, вдаючи, що все йде так, як заплановано. Якщо ж я маю змогу, то довго вибудовую ідеальний кадр.

Одного разу в Америці я фотографував композитора Анджело Бадаламенті, автора саундтреку до серіалу Twin Peaks. Я провів із ним цілий день. Він грав мені на фортепіано, а я ловив ракурси. Якщо можеш, завжди варто робити багато фото й відбирати кращі якнайшвидше. А взагалі вся пам’ять, яка є в мене на картках, зазвичай зайнята.

Буває, що люди, яких я фотографую, мені неприємні. Наприклад, якісь американські гангстери. Зазвичай такі зйомки залишають у душі неприємний осад. Та водночас я насолоджуюсь тим, що на своїх фотографіях відтворюю їх такими, якими бачу сам, негативними героями. А їм подобається.

Я люблю бути з людьми, експериментувати й дивитись, що працює, а що ні. Якось я знімав модель, яка була не в гуморі. Вся знімальна команда теж мала поганий настрій. І тут раптом у мене порвалися штани. Весело було всім. Я не став зупиняти зйомку й бігти до крамниці по нові штани, бо зрозумів: це саме те, що треба, аби покращити робочу атмосферу.

Мене легше сприймають, коли я говорю, що роблю художнє фото, й частіше відмовляються, коли я пропоную зняти історію. Але я переконую до останнього. Мені цікавіше працювати з фотожурналістикою, ніж із постановочними фотографіями. Чимало видань надають перевагу натуральним фото — наприклад, забороняють використовувати програми для обробки зображень, бо це суперечить етичним принципам. Життя слід показувати без прикрас.

Я маю серію фото про аматорський бокс у Нью-Йорку. Ці фото не постановочні: я намагався передати історію людини, яка опинилась на рингу. Взявшись за цей проект, я відчув, що всі фото мають бути чорно-білими.

Зараз я знімаю портрети регулювальників «Укрзалізниці». Вони з дитинства мене чарували. До того ж, хотілося зробити щось легке, приємне і саме про Україну. Поки що маю лише загальне уявлення про те, яким буде проект. Знімав у Київській, Львівській та Івано-Франківській областях. Сподіваюся, це знов буде книжка.

Я часто отримую відгуки від аудиторії. Негативні — зазвичай від українців. Одного разу на мене накинулись за те, що я сфотографував українського ветерана у злиденних умовах. Мовляв, таким чином я його принизив. Одна пані на виставці підійшла до мене і сказала: «shame on you!» Але хіба реальність, яку фотограф передав — це його провина? 

Головне фото Саша Маслов