Чи можуть книжки врятувати нас від того, що з нашим мозком робить діджиталізація?
Свербіж у мозку — так Гью МакГвайєр описав відчуття, що постійно відволікає його від читання. Постійне чи то бажання, чи потреба, перевірити пошту, оновити стрічку новин, глянути в месенджер не дає зосередитися на роботі, спілкуванні з дітьми, книгах. Невловиме задоволення від нових повідомлень виснажує і викликає залежність. Отож Гью дослідив, як з цим боротися та чому книжки досі важливі.
Минулого року я прочитав чотири книги.
Гадаю, з тих самих причин, з яких ви читали менше книжок, ніж, на вашу думку, повинні були прочитати. Мені все складніше концентруватися на словах, реченнях, абзацах. Не кажучи вже про глави: це цілі сторінки абзаців, а це — величезна кількість слів, на яких треба зосередитися, відкидаючи всі інші заняття. А як тільки ви закінчили один розділ, потрібно пройти через інший. І, як правило, ще через цілу низку, перш ніж ви дочитаєте та зможете взятися за наступну книгу. Наступна книга. Наступна, наступна, наступна.
Я намагався
Проте я оптиміст. Більшість вечорів минулого року я лягав у ліжко із книгою — паперовою або електронною — та починав. Читання. Чит. Ання. Одне слово за іншим. Речення. Два речення.
Можливо три.
А після них… Мені потрібно було ще дещо. Щось, щоб заспокоїти себе. Щось, щоб цей невеличкий свербіж у глибині моєї свідомості вщухнув. Просто кинути швидкий погляд на електронну пошту в телефоні; написати і стерти відповідь на забавний твіт Вільяма Гібсона; знайти і перейти за посиланням на хорошу, дійсно хорошу статтю в The New Yorker або, що ще краще, в New York Review of Books (більшу частину якої я міг би навіть прочитати, якщо вона справді добра).
Далі я би прочитав наступне — четверте — речення у книжці. Щоб читати книгу по чотири речення в день, потрібно багато часу. І це втомлює. Зазвичай я вже засинаю читаючи п’яте.
Я тільки недавно помітив у себе таку поведінку. Але це гнітить — більш за все тому, що моє професійне життя обертається навколо книг: я запустив LibriVox (безкоштовні аудіокниги у вільному доступі) і Pressbooks (онлайн-платформа для створення друкованих та електронних книг), також я редагував книгу про майбутнє книг.
Я так чи інакше присвятив своє життя книгам, я вірю в них, але я не здатен їх прочитати.
Я не самотній у цьому.
Нещодавно я почув подкаст The New Yorker, в якому ведучий розмовляв з письменником та фотографом Теджу Коулом.
Ведучий: «Один із культурних викликів сьогодення — це, скажімо, дослухати пісню до кінця. Ми всі постійно відволікаємося на щось. Чи ви все ще здатні заглиблюватися у культуру?».
Теджу Коул: «Так, однозначно».
Коли я це почув, мені захотілося обійняти ведучого. Він навіть не може дослухати пісню до кінця, перш ніж відволіктися на щось. Уявіть, що з ним робить купа книг поряд із ліжком. Мені також захотілося обійняти Теджу Коула. Саме такі люди дають нам надію, що залишиться хтось, хто навчить наших дітей читати книги.
Сигнали
Мої проблеми з читанням — це сигнал сирени про потребу нової цифрової інформації, який неможливо ігнорувати. Проблеми, насправді, були не тільки з читанням.
Моя дворічна донька виступала на концерті у рожевій сукеночці, з котячими вушками на голові, разом із п’ятьма іншими дворічними дітьми перед натовпом із батьків, бабусь та дідусів. Рівень чарівності зашкалював. Моя донька навіть не танцювала, вона просто бродила по сцені та дивилася на публіку широко розплющеними очима так, як дворічна дитина дивиться на незнайомців. Неважливо, що вона не танцювала, — я був такий гордий, робив фото і відео на свій телефон.
Та, про всяк випадок, я перевірив свою електронну пошту і твіттер. Ніколи ж не знаєш, що там. Я часто опиняюся в схожих ситуаціях, перевіряючи і-мейл, твіттер чи фейсбук. Та мені нічого отримати, окрім стресу через лист, пов‘язаний з роботою, на який я не можу відповісти зараз.
Це змушує мене відчувати себе трохи брудним — читаю щось на телефоні, поки моя донька робить щось прекрасне поряд. Ніби я крадькома палю цигарку. Чи люльку з креком.
Одного разу я читав з телефону, коли моя старша донька, чотирирічна, намагалася поговорити зі мною. Я не зовсім чув, що вона казала, та в будь-якому разі я читав статтю про Північну Корею. Вона схопила мене за обличчя двома руками і притягнула до себе. «Подивися на мене, — сказала вона, — коли я з тобою розмовляю».
Вона має рацію.
Коли я проводжу час з друзями або сім‘єю, то часто відчуваю несамовите биття у своїй кишені, що виходить від цієї ідеально спроектованої пластини з нержавіючої сталі, скла і рідкоземельних металів. Вона наче каже: «Доторкнися до мене. Поглянь на мене. Ти ж можеш пропустити щось дивовижне».
На роботі моя концентрація постійно порушується: я закінчую писати статтю (насправді, цю), відповідаю на запити клієнта, рецензую та коментую нові проєкти.
Всі ці, критично важливі для мого життя задачі, я перериваю значно частіше, ніж потрібно, бо хочу швиденько краєчком ока глянути у твіттер, фейсбук чи у статтю про набори Мандельброта (яку я читаю в цю хвилину).
Електронна пошта, звісно, є найгіршою, тому що це місце, де відбувається робота. Вона може сповістити вам про якесь приємніше завдання, ніж те, яке ви зараз маєте виконувати. І ви візьметеся за нього — це ж теж робота. Але суть в тому, що ви знову ж таки відволічетеся.
Дофамін та діджитал
Виявляється, що цифрові пристрої та програмне забезпечення налаштовані так, щоб навчити нас звертати на них увагу, чим би ми не займалися. Механізм, підтверджений нещодавніми дослідженнями в області неврології, виглядає приблизно так:
- Нова інформація викликає викид дофаміну у мозок — це нейромедіатор, що примушує вас почувати себе добре.
- Очікування нової інформації примушує ваш мозок прагнути дофаміну.
Функціональна МРТ показує, що центри задоволення мозку загоряються від активності, коли приходять нові електронні листи.
Таким чином, кожен новий і-мейл сприяє викиду дофаміну. Мозок запам’ятовує, до чого призводить перевірка пошти і готовий шукати інші речі, які дадуть нову інформацію і трохи дофаміну. Крім того, ці поведінкові патерни починають створювати нервові шляхи, які перетворюються на несвідомі звички: робота над чимось важливим, свербіж у мозку, перевірка електронної пошти, дофамін, оновлення, дофамін, перевірка твіттеру, дофамін, повернення до роботи. Знову і знову, і з кожним разом звичка закріплюється.
Як книги можуть конкурувати з цим?
Тішити себе до смерті
Є відоме дослідження з пацюками, яким приєднали електроди до мозку. Коли тваринка натискала на важіль, у мозку вивільнювався невеликий заряд, що стимулював виділення дофаміну.
Пацюки мали вибір між їжею та дофаміном і обирали дофамін, доводили себе аж до виснаження та голоду. У деяких дослідженнях пацюки натискали на важіль 700 разів за годину.
Ми робимо те ж саме з нашою електронною поштою. Оновлюємо, оновлюємо, оновлюємо.
Чому книги такі важливі
Коли я згадую своє життя, можу визначити набір книг, що мене сформували — інтелектуально, емоційно, духовно. Книжки були і втечею з реального світу, і повчальним досвідом, і спасінням. Але окрім цього, деякі з часом стали свого роду клеєм, який скріплює моє розуміння світу. Я вважаю їх вузлами знань та емоцій, вузлами, які зв’язують воєдино мою особистість. На книгах тримається моє «я».
Книги примушують нас мандрувати думками один одного. Ми впускаємо письменника у свій внутрішній світ. Книги відтворюють чиїсь думки у наших власних головах, дозволяють комусь іншому наповнити нашу свідомість своїми думками.
Книги — не просто носії знань та емоцій, але й особливий інструмент, який дозволяє приміряти чужі ідеї та почуття.
Це робота з собою, як медитація. Книги завжди були важливі для мене і я подумав, що навчитися читати знову — це спосіб відучити свій розум від цього просякнутого дофаміном цифрового сміття. Тобто я знову читатиму та поверну свою свідомість.
Проблему визначено
Нейробіологія підтверджує багато речей, про які ми здогадуємося. Наприклад, про те, що успішна багатозадачність — міф. Вона погана через багато причин — ми стаємо не такими ефективними у роботі, виконуємо менше завдань, маємо менше часу на інші справи.
Постійне перестрибування від однієї справи до іншої втомлює. Раніше я вважав, що моє виснаження було причиною нестачі уваги, але виявилося, що все навпаки.
«Для того, щоб перемкнути увагу із задачі на задачу потрібно багато енергії. Для того ж, щоб сконцентруватися потрібно менше енергії. Це означає, що люди, які зосереджуються на одному завданні не тільки будуть робити більше, але й будуть менш втомленими та виснаженими в результаті».
«Організована свідомість», Даніель Дж. Левітін
Отже, проблема більш-менш окреслена:
- Я не можу читати книги, тому що мій мозок навчений постійному прийому дофаміну від оновлення стрічки/пошти.
- Ця цифрова залежність від дофаміну означає, що мені складно сконцентруватися: на книгах, роботі, сім’ї та друзях.
Проблема визначена, але є ще дещо.
Ми живемо в золоту епоху телешоу, без сумнівів. Продукт зараз дуже якісний і його дуже багато.
За останні декілька років моя вечірня рутина відбувалася приблизно так. Повернутися додому з роботи втомленим. Впевнитися, що доньки поїли. Переконатися, що я поїв. Вкласти дітей спати. Відчути себе виснаженим. Включити комп’ютер, щоб подивитися трохи шоу (якісних). Возитися з робочими електронними листами під час того, як 57% моєї уваги поглинає цей телевізор нової епохи. Погано дивитися шоу та погано готувати листи. Піти у ліжко. Спробувати почитати. Перевірити пошту. Знову спробувати читати. Заснути.
«Ті, хто читають, володіють світом, а ті, хто дивляться телебачення, втрачають його».
Вернер Херцог
Я не знаю, чи має рацію Вернер Херцог, але впевнений, що ніколи не скажу про телешоу — навіть про чудові продукти, яких багато — того, що я скажу про книги. Немає таких телешоу, що ніби вузли тримають моє розуміння світу. Мої відносини з ними просто не такі, як із книгами.
Наважитися на зміни
І ось в січні я почав їх впроваджувати. Ключові ці:
- Ніякого твіттеру, фейсбуку або читання статей під час робочого дня (важко).
- Ніякого читання випадкових новин (важко).
- Ніяких смартфонів чи комп’ютерів у спальні (легко).
- Ніяких телешоу після вечері (виявляється, легко).
- Замість цього йти одразу до ліжка і починати читати книгу — зазвичай на електронному носії (виявляється, легко).
Шокувало те, як швидко моя свідомість адаптувалася до читання книжок. Я готувався до боротьби за концентрацію, але мені не довелося боротися. Зменшивши кількість цифрової інформації, без спокусливого гаджета під рукою, я отримав і час, і місце, щоб поринути у книгу.
Яке чудове відчуття це було!
Зараз я читаю більше, ніж за останні роки. У мене більше енергії, чого не було роками. Хоча я ще не повністю подолав залежність від дофаміну, але вже наблизився до цього. Думаю, що читання книг допомагає мені знову навчити мою свідомість концентруватися.
І книги, виявилося, все такі ж чудові, якими були й раніше. Я знову можу їх прочитати.
P.S. Електронна пошта під час робочого дня, втім, залишається проблемою. Якщо у вас є якісь пропозиції, як можна це вирішити, будь ласка, повідомте мені.
Оригінальний матеріал Why can’t we read anymore?
Адаптувала Галина Салдан
Photo by @plqml // felipe pelaquim on Unsplash
