Чому мережа незалежних медій із популярним брендом виявилась нежиттєздатною.
П’ять років тому здавалося, що своє «Громадське» буде в кожному великому місті. Львів і Харків, Луцьк і Одеса, Запоріжжя і Вінниця, Кременчук і Чернігів — усюди виникали медіаактивістські ініціативи, які прагнули використовувати цей бренд. Розвиток мережі «Громадське Network» був одним із пріоритетів hromadske.ua. 2016 року, за тогочасною оцінкою керівниці «Громадського» Наталі Гуменюк, в Україні було зо два десятки проектів, які називали себе «громадськими», із них третина — офіційні партнери, які отримували фінансування з Києва та постачали йому контент. Утім на початку 2019-го hromadske.ua почало шукати кореспондентів у регіонах для формування нової мережі. MediaLab вирішив з’ясувати, чому концепція співдружності «громадських» не спрацювала і що сталося з осередками, які досі живі.
Утрачені «громадські» краще шукати в ютубі. Сайти зникають, коли власники перестають платити за хостинг, а ютуб-канали залишаються.
Запоріжжя. Останнє відео — п’ять місяців тому. Харків. Три місяці тому. Черкаси. Два місяці. Одеса. Рік. Маріуполь. Рік. Львів. Два роки. Закарпаття. Два роки. Івано-Франківськ. Три роки. Бровари. Три роки. Несподівано живі Умань, Бахмут і «Громадське телебачення Доманівки», але це вже не з тих «громадських»…
Більшість тих «громадських» змовкли невдовзі після того, як закінчилось фінансування проекту «Громадське Network» від Європейського Союзу — 2017 року. Деякі з їхніх творців не змогли перетворитись із медіаактивістів на професійних журналістів. Деякі змогли, але обрали в журналістиці більш дохідну царину. Є кілька проектів, які знайшли життєздатну модель і живуть.
Черкаси
— Ми не знайшли спільної мови з «Громадським», а вони так і не сформулювали, ким бачать регіональні осередки, — говорить керівник проекту «Громадське. Черкаси» Олексій Хуторний. — У 2016-17 роках співпрацювали активніше, зараз — зрідка. Щось знімаємо для них, вони — для нас. Ми — не їхня філія, а окрема громадська організація. Позиціонуємо себе як незалежне видання з креативним підходом до висвітлення тем.
На черкаському «Громадському» працює п’ятеро людей. Окрім Олексія, двоє людей займаються сайтом, двоє — авторськими відеопроектами. Це тут головний формат. Раніше виробляли гумористичний проект про життя Черкас, історії активістів, які змінюють життя в регіоні, проект про людей з інвалідністю. Зараз роблять дві програми: «На районі» — програму студента-історика Олексія Шандри про історію Черкас, та Ecohooligano — проект журналістки Інни Ємець про довкілля.
— Новин і репортажів у нас і раніше було небагато, — говорить Олексій. — Зараз плануємо розвивати сайт, збільшити кількість матеріалів. Влітку запустимо ефірну студію, куди будемо запрошувати гостей для спілкування наживо.
Дотепер «Громадське. Черкаси» жило на ґранти та невеликі суми пожертв від глядачів.
— Але ґрантове фінансування нестабільне, й рано чи пізно донори підуть з України. Тому ми хочемо почати заробляти самі. Створимо комерційний відділ, відеопродакшн, будемо робити нативну рекламу, — розповідає Олексій Хуторний.
Дніпро
— Ми не прагнемо конкурувати з місцевими олігархічними медіахолдингами, — каже керівник «Громадського. Дніпро» Ігор Петровський. Проект виник ще під час Майдану й працює дотепер. — Наша мета — розвинути незалежне і якісне медіа. Принципово не працюємо з рекламодавцями, адже це теж своєрідна залежність. Можливо, в майбутньому будемо просити про фінансову підтримку наших глядачів. Але поки що працюємо лише з ґрантами.
Журналістка Юлія Трофімова прийшла на «Громадське. Дніпро» 2017 року, коли проект уже не мав нічого спільного з hromadske.ua. Контакти Дніпра з Києвом припинились після звільнення Романа Скрипіна на початку 2016-го.
Зараз у команді четверо: Ігор, Юлія, журналістка Вікторія Будзінська й редактор соцмереж. «У нас нема головреда і взагалі жодних редакторів, — розповідає Юлія. — Ми з Вікою, коли працюємо “у полі”, самі собі редакторки, операторки й монтажерки. Кожна з нас може піти на подію сама, зняти її і змонтувати повноцінний матеріал». Відеоконтент «Громадське. Дніпро» публікує на ютубі й фейсбуку. За словами Юлії, головний канал поширення — фейсбук. Переважно роблять відеосюжети без закадрового тексту, але бувають винятки:
— Наприклад, ми робили іронічну програму «Хвилинка-веселинка». Там ми були присутні і в кадрі, і в стендапах. Також періодично пробуємо робити короткі кепшн-відео.
Зараз проект має ґрант на висвітлення децентралізації в регіоні, тому журналістки багато їздять селами. Крім традиційних репортажів вони роблять пояснювальні відео про реформу: що таке опорна школа, хто такий староста села, що таке взагалі децентралізація.
Також зосереджуються на гострих соціальних темах: реабілітації ветеранів війни, волонтерстві, правах жінок та ЛГБТ тощо. «Ми робимо й довгі відео — до п’ятнадцяти хвилин. Наприклад, нещодавно зробили матеріал про історію книгарень Дніпра, розвиток української літератури в нашому місті. Вийшов цілий невеличкий фільм», — розповідає Юлія Трофімова. Завдання випустити новий сюжет щодня команда собі не ставить. Зазвичай щотижня виходить один великий ексклюзив та кілька сюжетів про важливі події в Дніпрі.
Волинь
— Ситуація в нас не дуже, — каже Марія Доманська, співзасновниця проекту «Громадське. Волинь». Разом із іншим співзасновником, Дмитром Безвербним, Марія — вимушена спонсорка цього медіа. Покинути проект, на який витратили п’ять років життя, вони не можуть, а з ґрантовим фінансуванням не складається.
Поки що контентом виручають колеги — центр журналістських розслідувань «Сила правди», який не має власного сайту. Журналістки-волонтерки Юлія Карманська та Марина Балдич записують для «Громадського. Волинь» інтерв’ю з «людьми, які мають нові, сучасні цінності, відрізняються від загалу філософією життя». На сайті виходять матеріали про важливі події регіону, але не щодня і не в новинному форматі.
— Плануємо й далі писати проекти, щоб робити глибші, ширші, вдумливіші матеріали. Адже розуміємо, що конкурувати зі стрічками новин не маємо змоги й не бачимо сенсу, — каже Марія. Перевагою «Громадського. Волинь» вона називає незалежність та відсутність цензури. Тут, за її словами, виходили матеріали на теми, яких не хотіло торкатися жодне волинське видання.
Співпраця з Києвом у Волині від початку не складалась. «То люди мінялись, то правила роботи, а потім скандал із Скрипіним їх відволік, — згадує Марія Доманська. — А потім вони з нами майже не спілкувалися. Була пара запитів на зйомку в регіоні, а далі вже їхні журналісти самі приїжджали знімати, й нам ніхто нічого не казав». Втім, за словами співзасновниці, «Громадське. Волинь» і далі дотримується стандартів мережі і вважає hromadske.ua партнером.
На сайті проекту є заклик робити пожертви, однак, за словами Марії, це «мало працює»: «Люди не готові платити за незалежні медіа. Вони, як на мене, поки що не розуміють, що можливість чути правду — це теж чиясь праця».
Запоріжжя
Торік MediaLab розповідав про «Громадське. Запоріжжя» як про живий і динамічний проект. Саме тут почали виробляти відомі на всю Україну «Новини з пальця».
Тепер керівник Тарас Білка погоджується говорити про «Громадське» неохоче — каже, що в цьому нема сенсу. Мовляв, воно виконало свою функцію: журналісти, які його творили, професійно зросли і знайшли себе в інших медіях.
Запорізьке «Громадське» було одним із перших, що відкололись від мережі. «На базовому рівні була розбіжність у цінностях і відсутність порозуміння», — пояснює Тарас Білка.
Редакції «Громадського. Запоріжжя» більше не існує, власного контенту вона не виробляє. Але лишилась громадська організація. Вона допомагає радіостанції RadioNecessity. «Це молода команда, яка розвиває свій проект на базі “Громадського. Запоріжжя”, — розповідає Білка. — На радіо працюють четверо людей, які проводять ранкові ефіри та записують подкасти».
Сам Тарас і його дружина, колишня режисерка «Громадського. Запоріжжя» Катерина Маркова, розвивають сімейний продакшн та ведуть відеоблоги, які намагаються монетизувати — «маленький сімейний бізнес». Втім попереду в них явно щось серйозніше.
— Є нові форми й нові проекти, — каже Тарас Білка. — Про них говорити рано, але у вересні почуєте. Від ґрантів ми відмовляємось, але розглядаємо пропозиції, які нас цікавлять навіть не фінансово, а проектно. Розвиток продуктів і медіа в планах точно є. Хочу перекопати город локальних сегментів для реклами.
«Громадске. Запоріжжя» — або те, що залишилось на його місці, — за словами Білки, сприймається як «флагман незашквареного медіапроекту, де через їбанутість персоналій неможливо домовитись про джинсу і платні матеріали… Хоч тут і нема чим пишатися».
Полтава
«Громадське. Полтава» вже два роки не громадське, а приватне. Тепер це товариство з обмеженою відповідальністю «Полтавське телебачення». Його власник — підприємець Богдан Звягольський.
— Співпрацю з «Громадським» треба розділяти на два етапи: до проекту «Громадське.Network» і після, — розповідає Богдан. — Свого часу ми самі попросилися взяти нас у родину «громадських». Спочатку працювали на волонтерських засадах й були цьому дуже раді. Потім Київ знайшов для нас фінансування в межах проекту «Громадське.Network», що дало змогу стрімко розвиватися й збільшувати штат. За що ми дуже вдячні. На момент, коли проект закінчився, в Полтаві вже було п’ятеро співробітників. Благодійної допомоги наших глядачів було недостатньо, а іншого ґранту, який би покривав всі витрати та дозволив би розвиватися, в нас на той момент не було. Було вирішено відкрити ТОВку й спробувати працювати далі як комерційна структура. Але це не означає, що наша співпраця з «Громадським» закінчилася. Зараз ми мовимо у полтавських кабельних мережах, де також ретранслюємо «Громадське». Інколи знімаємо для них сюжети чи інтерв’ю. Тож можна сказати, що для нас співпраця з «Громадським» не закінчилася, а просто перейшла у третій етап.
Крім новин, «Полтавське телебачення» виробляє огляд тижня в форматі студійного інтерв’ю, аналітичну програму «Наголос», проводить прямі ефіри-стріми з важливих подій. Є також кілька авторських програм, які виходять нерегулярно. Окрім ефіру, канал поширює контент у ютубі, фейсбуку, інших соцмережах і месенджерах.
Канал брав участь у конкурсі на цифрову частоту, але програв. На каналі вважають, що з політичних причин.
— Ми — відсторонене від влади телебачення, яке критично сприймає всі події та надає змогу висловитись усім сторонам за потребою, — характеризує «Полтавське телебачення» журналістка Анна Морозова.
Чому ні?
— У теорії горизонтальна взаємодія виглядає дуже привабливо, — говорить Олена Пашковська. Вона керувала проектом «Громадське. Network», а зараз координує створення нової мережі регіональних кореспондентів. — Але всі «громадські» були дуже різні за пріоритетами, інституційною спроможністю, фокусом і цінностями. Їхній контент дуже відрізнявся за якістю, швидкістю, збалансованістю тощо. Це був корисний досвід, але зараз ми будуємо мережу по-іншому.
Частина «громадських» — Дніпро, Запоріжжя і Одеса — відкололись від мережі під час конфлікту між керівництвом «Громадського» та Романом Скрипіним. Команди, що підтримали Скрипіна, мали намір створити альтернативну мережу «громадських». Вона мала використовувати домен hromadske.tv, що залишився у власності Скрипіна. Проте співпраця обмежилась проектом «Модернтокінг» у форматі телемосту, який у 2016-2017 роках виробляло «Громадське. Запоріжжя» коштом ґранту Freedom House. Зараз домен hromadske.tv не працює, а Роман Скрипін розвиває інші проекти. Зокрема нещодавно оголосив про створення горизонтальної мережі громадянських журналістів, у якій беруть участь люди з колишніх «громадських».
Життєздатність тих «громадських», що залишились у мережі, також залежала здебільшого від київської допомоги. «2016 року регіональні редакції отримували транш кожного місяця, — розповідає Олена Пашковська. — На ці гроші вони мали виробляти певну кількість матеріалів. Гроші не були дуже великі, але давали змогу більш-менш успішно співпрацювати. Коли цей ґрант закінчився, ми більше не могли підтримувати ці редакції».
«Громадське» розраховувало, що регіональні осередки або шукатимуть ґранти самі, залишаючись громадськими організаціями, або перетворяться на окремі комерційні проекти. Більшість «громадських» щонайменше спробували шукати ґранти самотужки. «Але інституційних ґрантів украй мало, а ті, що спрямовані на певні проекти, вимагають виробництва конкретного контенту, — каже Олена. — А отже, не залишається ресурсів і часу робити сюжети “для Києва”». Поодинокі «громадські» стали самодостатніми локальними медіями, наприклад, кременчуцьке. Але зберегти взаємовигідну співпрацю з київською редакцією не вдалось нікому.
На думку Олени, горизонтальна система обміну контентом, яку намагалось побудувати «Громадське» до 2017 року, нежиттєздатна, бо неспроможна швидко реагувати на виклики; її учасникам бракує відповідальності, а якість і стандарти, за якими виробляють контент, важко привести до спільного знаменника. Тому hromadske.ua, яке всі ці роки рухалося від медіаактивізму в бік професійного телебачення, вирішило побудувати централізовану мережу з єдиною редакційною політикою.
Локальні «громадські» творили медіаактивісти та незалежні журналісти. На хвилі Майдану вони опанували онлайн-стріми, ютуб-трансляції та інші загальнодоступні формати, які зробили бренд «Громадського» популярним. Але багатьом бракувало компетенцій, необхідних для того, щоб отримати ґрант, адмініструвати його, виконати всі умови та відзвітувати перед донорами. «Ґрантова підтримка з Києва дозволяла журналістам займатись журналістикою, — каже Олена Пашковська. — Але для того, щоб редакція робила свою роботу, потрібна інституційна спроможність і багато управлінської роботи. Потрібні менеджери, які братимуть на себе відповідальність, прийматимуть фінансові рішення, шукатимуть донорів і партнерів. У Києві це непросто, а в інших містах дуже складно».
Головне зображення The National
