Хто і чому отримав премію Високі стандарти журналістики-2020.
«Шляхетний чарівник Гендальф є носієм небажаних правд. Він має велику силу, але самотужки не може врятувати світу. Часом Гендальфа ігнорують менш мудрі, висміюють його як носія поганих новин. У романі [Толкіна], як і у житті, люди воліють незнання, яке виправдовує їхню покору. Це також людське ― але вільними так не стають.[…] Правда вимагає роботи. […] Репортери ― герої нашого часу. Як і всіх героїв в усі часи, їх надто мало. […] Свобода слова набуває сенсу тоді, коли нам є про що говорити».
Без випадкових людей
Цитату, наведену вище, співзасновник видавництва «Човен» і керівник дослідницьких програм LMF Ігор Балинський зачитує на врученні премії Високі стандарти журналістики-2020, представляючи одну з переможиць. Слова з книги історика та публічного інтелектуала Тімоті Снайдера «Наша хвороба» починаються з казки, переходять до політики і врешті закінчуються питанням важливості журналістики, яка мусить прийти на зміну «новинній пустелі».
Один із факторів боротьби з цією «пустелею» ― підсвічування якісної журналістики. Це є однією з функцій премій та конкурсів, зокрема, і Високих стандартів.
«Ми намагаємося протиставити якісну журналістику, умовно кажучи, журналістиці хайпу, коловороту псевдоінформації в соцмережах, ― говорить Ігор Балинський. ― Формуючи довгі і короткі списки ми пропонуємо і самому медійному середовищу, й аудиторії якісну альтернативу ― у цьому є місія будь-якої премії та відзнаки. Мені видається, що це є добре, потрібно і важливо, особливо в теперішній час, коли вага і ціна слова профанується, розмиваються, і люди опиняються перед великою невизначеністю щодо важливих і гострих питань, які є в будь-якому суспільстві, зокрема й українському».
Ігор Балинський ― один із засновників премії та член експертної групи, яка складає довгі та короткі списки. Він каже, що нагорода також є одним зі способів реалізації амбіцій людей, які працюють у медіа, і на рівні з реакцією аудиторії та розміром контракту ― критерієм оцінки роботи. «Будь-яка премія ― це і формування здорової конкуренції в медійному середовищі, ― говорить він. ― Одна з проблем сучасного українського телебачення в тому, що немає конкуренції контенту і яскравих персон. Здебільшого конкурують за аудиторію і намагаються догодити, шукаючи маркетологічним шляхом цікаві їй теми. Людина, яка прагне думати, аналізувати, мислити, не може працювати на догоду аудиторії. Вона має бути з аудиторією чесною. Це не завжди зручно, не завжди дає дивіденди ― у нас люблять тих, хто догоджає. І в такій ситуації важлива підтримка ― це зокрема відзнаки і премії. Преміальне поле, яке є в Україні ― Премія імені Георгія Гонгадзе, Високі стандарти журналістики, премія імені Кривенка, конкурс “Честь професії” ― ознаковує для аудиторії, що в цій країні є люди, які працюють цікаво, професійно і відповідально. Будь-яка премія брендує переможців. І в тому є виклик для них ― вони повинні розуміти, що рівень вимогливості і їхня планка буде зростати».
Ігор Балинський наголошує, що, хоча в роботі журі завжди є ризик помилитися, наразі всі переможці та переможиці премії формують обличчя і тренди української журналістики: «У довгі і короткі списки не потрапляють випадкові журналісти і журналістки. Тут немає одноразової журналістики. Ризик роботи журі в тому, що ми відповідаємо за цю людину. Ті, хто перемагав за чотири роки існування премії, тримають стандарти і є прикладом чи в своїй ніші, чи в своєму медіа, чи в своїй темі».
Хто отримав премію-2020
Цьогоріч до експертної групи, яка формувала списки та визначала переможиць, увійшли: шеф-редакторка видання LB.ua Соня Кошкіна, Ігор Балинський, шеф-редакторка видання «Детектор медіа» Наталія Лигачова, журналістка і медіатренерка Діана Дуцик, медіадослілниця Зоя Красовська, журналіст і публіцист Павло Казарін, головний редактор видання «Історична правда» Вахтанг Кіпіані, виконавчий директор LMF Юрій Опока та телеведучий Валерій Калниш.
Премію вручали у трьох номінаціях.
«Сталий якісний медійний проєкт і продукт» є номінацією, у якій обирають журналістів і журналісток, які впродовж тривалого часу працюють якісно і відповідально, створюють важливий і актуальний контент.
У короткому списку опинилися Мирослава Барчук (Суспільне), Роман Романюк (Українська правда) і Наталка Гуменюк (Суспільне).
Оголошував результат Павло Казарін: «Вахтанг Кіпіані вірно підмітив, що ми бачимо ті самі прізвища щороку. Може, це історія про те, як цех перетворюється на журналістський клуб. Але краще бути в меншості, аніж в ситуативній більшості», ― і назвав ім’я Мирослави Барчук.
«Нас мало, ― каже вона. ― І для мене честь належати чи думати, що я можу належати до цієї групи людей. Я це розцінюю не як особисту, а як нагороду команди ― часто тіньова робота визначає якість нашого продукту. Про цю команду я хочу сказати кілька слів. Ми намагаємося осмислювати класичні стандарти. Намагаємося не балансувати між правдою і брехнею. намагаємося не вдавати, що брехня є альтернативою точкою зору. Не надаємо майданчики тим, хто працює над деконструкцією країни.Чітко розрізняємо неупередженість і моральний нейтралітет ― перше є добрим, а друге ні. Для мене важливо, що в нашому цеху помічають такі речі».
Ігор Балинський пояснює вибір журі тим, що Мирослава як телевізійна політична журналістка працює якісно і відповідально. Хоч до сучасної української тележурналістики є претензії щодо заангажованості, тенденційності і надміру розважальності чи хайповості, проте професійна робота Мирослави показує, що корисна і відповідальна політична журналістика на українському телебаченні може існувати.
У номінації «Швидкий і якісний розвиток у професії» ― молоді журналісти та журналістки, які проявили себе в останні кілька років і потенційно є надією української журналістики. Це важливо, адже часто вони лишаються у тіні авторитетних і впливових досвідчених колег і колежанок.
У короткому списку ― Ірина Андрейців (Liga.net), Дарія Гірна (Суспільне) та Олександр Демченко (LB.ua).
Представляючи вибір журі, Ігор Балинський зацитував саме той перший фрагмент про героїв і «новинну пустелю». «Ця номінація для мене є дуже важливою, ― додав він, ― бо маючи великий досвід викладацької роботи, я спостерігаю за злетами і падіннями своїх випускників і випускниць. Це складний процес ― і я хотів би більше спостерігати за злетами».
«Я вже декілька разів думала про те, щоб піти з професії: платять мало, критикують багато, у соцмережах проклинають. і почуваєшся дятлом, який довбає не дерево, а залізобетон, ― говорить Ірина Андрейців, переможиця в цій номінації. ― Вигорівши минулого року я спробувала піти з професії в піар ― витримала місяць. Повернулася, бо мене злить брехня, обурює несправедливість. Я переконана, що якісними журналістами можуть бути тільки небайдужі люди, яким болить. Мало тих, які мають цінності і гідність, але вони є. І я щаслива бути частиною цією спільноти зараз».
Ігор Балинський каже, що у перемозі Ірини Андрейців важливо, що останнім часом вона вирізнилася глибокою принциповою професійною позицію у двох складних темах ― медицина і освіта: «Ірина стала за декілька років не лише носієм професійності, а й носієм експертності. Сьогодні медицина ― це не просто охорона здоров’я, це значно ширше ― це політика, це економіка, це цінності, прозорість і демократичність. Власне Ірина приємно дивує і мені видається, що її теперішня посада на Liga.net свідчить, що її не лише зауважили, а їй довіряють як професіоналці».
Третя номінація ― «Якісний регіональний чи нішевий медійний проєкт» ― дозволяє помітити, що відбувається у регіонах і не загальноукраїнських медіа. У короткому списку: Крим.Реалії, Reporters, Platforma.
Переможця представляла Зоя Красовська: «Мені важко знайти коментарі подяки під відео Крим.Реалії на YouTube. Але дякую за те, що ви розповідаєте правду. За те, що ризикуєте життям стрінгерів. Дякую за те, що є голосом людей, які бояться написати ці коментарі вдячності. І дякую, що ви є рукою, яка відкриває шафу зі скелетом, з яким, можливо, багато українців не хочуть знайомитися, і дозволяєте нам не втрачати зв’язок із реальністю в Криму».
«Ми трактуємо це як відзнаку як для всіх кримських журналістів, які працюють на окупованій Росією території, ― говорить представниця Радіо Свобода Галина Терещук. ― Вони ставлять на терези життя не лише своє, а і своїх рідних. Це відзнака всім громадянським журналістам, які потрапляють у російські в’язниці. Всім тим журналістам, які були вимушені виїхати з Криму. І це шана для тих, хто кинули домівку і змушений був починати нове життя».
Грошову частину нагороди журналісти Крим.Реалії передадуть дітям у Криму, які страждають від російської окупації.
«Це один із небагатьох медійних майданчиків, які дозволяють нам розуміти, що відбувається в анексованому Криму, і допомагає комунікувати з українськими громадянами, ― пояснює Ігор Балинський. ― І не дає забути про крим в Україн. З іншого боку, він не дає можливість забути про те, у якому складному становищі перебувають ті кримчани, які залишаються юридично і неюридично українськими громадянами. Крим.Реалії надає допомогу кримським татарам, яких переслідують і саджають у в’язницю на великі терміни. Це більше, ніж проєкт чи медійний продукт ― це суміш якісної, відповідальної і місійної журналістики».
Що ж стосується всіх трьох номінацій, то Ігор Балинський зазначає, що вибір журі цьогоріч був одностайним. До коротких списків увійшли журналісти, журналістки і проєкти, орієнтовані на якісну інформацію, роботу зі смислами і правдивою інформацією, можливість для аудиторії чітко побачити картинку в певній сфері чи країні загалом. «Тенденції премії є очевидними, ― говорить Ігор Балинський. ― Є запит на якість, збалансованість і відповідальність. Це тренди, які уособлюють сьогодні ті журналісти та журналістки, які потрапили до коротких списків і перемогли».
Україна-2020: уроки Василя Стуса
Наостанок ― промова, з якої починалося вручення премії Високі стандарти журналістики.
Вахтанг Кіпіані є щорічним експертом премії. Цьогоріч його книга «Справа Василя Стуса» стала не просто продуктом сфери книговидавництва, а позначила нові виклики свободи слова в Україні ― а отже, і виклики для журналістики. Тож на відкритті церемонії нагородження він говорив саме про уроки від Василя Стуса, які стосуються сучасних журналістів і журналісток.
«Цей рік складний. Говорити таку фразу ― не банальність, ― каже він. ― Наша професія щодня втрачає сенс. Щодень тисячі і мільйони людей отримують інформацію без нашого посередництва. Як на мене, зараз це найбільша катастрофа».
Порада від Вахтанг Кіпіані ― йти проти всіх, щоб врятувати світ від спрощених форм. І це ― перший урок Стуса. «Часто йти проти всіх означає, що тільки ти і йдеш правильною дорогою. Іноді варто сказати те, що зараз ніхто не готовий почути ― і через багато років хтось побачить, що були люди, які в час загального божевілля хотіли показати, що відбувається. Іноді треба бути як кремінь».
Другий урок: пам’ятати, що держава ― проти нас. З одного боку, її будують люди, з іншого ― вона може в будь-який момент цих людей зламати. І зброєю в цьому разі може бути рішення говорити не тоді, коли держава дозволяє, а тоді, коли в цьому є потреба. «Незважаючи на те, що мільйони людей не будуть читати, дивитися і слухати наш контент сьогодні, ми все одно маємо його створювати. Ми маємо це робити і не опускати руки. І коли в нас як в журналістів забирають право на голос, ми мусимо в інший спосіб лишити свідчення про тих, хто про себе ніколи не скаже ― і цим дати їм ще одне життя».
Третій урок Василя Стуса ― це розуміти, ким ми є. Вахтанг Кіпіані каже: «Якщо такі люди в жахливому часі знайшли сили не відмовитися від цього, то зараз ми не повинні через брак принципів відмовлятися говорити українською, платити податки, піддаватися на тиск держави. Стус теж піддавався ― ми не знаємо мотивів, але ще до другого суду він визнав, що ніколи не буде націоналістом і є радянською людиною. Але важливо, що людина, яка оступається раз, має порятунок надалі. Можна оступитися, але треба це виправити».
«І врешті урок Стуса, який я не здатний осягнути, ― на завершення говорить Вахтанг Кіпіані, ― чому так важко бути в Україні українцем? Треба, щоб більше людей, яким є що сказати, приходили в професію. І крапка в нашій професії, у боротьбі за стандарти й українство ніколи не буде поставлена ― бо завжди буде три крапки, завжди буде далі».
Головне зображення Florian Krumm
