Уникнути шароварності в проєкті про українське село.
Рік тому я зауважила, що серед моїх фото в Instagram чи не кожне п’яте – це якась сільська хата. І кожне п’яте – це тільки тому, що стримувалася. Я багато їжджу селами і містечками України, і куди б не їхала, скрізь зауважую цю сільську архітектуру – в кожному регіоні інакшу.
Підпечари, Любешів, Яловацьк, Коломия. Я публікувала знімки з цих та інших місць і в певний момент зрозуміла, що вже маю невелику колекцію. Вона простягалася, умовно, від Тщенця на Галичині до Лисичанська на Донбасі. Було ясно: досить мучити підписників моєї особистої сторінки цим етноконтентом – варто його виносити в окрему сторінку. Про всяк випадок перепитала, чи варто це робити. Троє людей прокоментували: так.
До мене приєдналася фотографка Анна Ільченко, і так ми почали. Назвали сторінку old_khata_project – назва мала бути англійською, як і мова сторінки, щоб залучати не тільки українську, а й закордонну авдиторію. Крім того, хотілося уникнути ностальгійних конотацій: здрастуй рідне село, як побачу рідну хату, лелеки і хрущі, мальви й вишні. Нічого не маю проти мальв – вони ідеальні для фото, але українською мовою навіть фраза «стара хата» вже тягне цей сум, а з ним і всю шароварщину-калинівщину. Я точно знала, що таких інтонацій не хочу.
Слово «хата» вирішили не перекладати, а транслітерувати – це ж унікальне явище, як ескімоське іглу, скажімо. І воно заслуговує жити в оригінальній вимові. До транслітерації філологів можуть мати питання – з радістю про це поговоримо, пишіть на @old_khata_project.
Почали ми в спокійному темпі, і такий тримаємо. Від початку це було хобі і досі ним лишається, сторінку ми не монетизуємо, а підписники приходять органічно. Зараз маємо біля двох з половиною тисяч охоплення найпопулярніших дописів. Ми ще не досягли всіх українців, зацікавлених темою, не кажучи вже про зацікавлених Україною іноземців, але справа просувається.
На сторінці є фото хат з Галичини і Карпат, з Поділля і Закарпаття, Донбасу і Слобожанщини, з Полісся і Півдня України. 
Село Велика Кам’янка, Івано-Франківська область
Які наші плани? На основі цього інстаґрам-проєкту хочемо зробити фотокнигу. В ній мають бути не тільки фотографії будинків, а й людей, які в них живуть і які роблять ці хати неповторними. В книжці будуть короткі історії про людей, їхні розповіді про життя, житло, інтер’єри.
Зрозуміло, щоб зробити фотокнигу, не досить кілька разів на місяць бувати в селах і робити фото кількох будинків. Цього літа ми планували велику експедицію, або декілька експедицій, в різні регіони України, щоб фотографувати хати і записувати історії людей. Шукати саме ті, найцікавіші. Навіть записали кілька розмов у селі на Покутті, але на третьому інтерв’ю згадали про пандемію… Карантин трохи нам попсував плани. Тепер ми перенесли цей задум кудись уперед. Пишу «кудись», бо планувати зараз складно.
Коли ми це нарешті зробимо, що це буде книжка не тільки про хати, а про людей і світ, який вони створюють і в якому живуть.
Великий Березний,Чернівецька область
Село Олешня, Чернігівська область
Концепція проєкту формується в процесі. Все почалося, як я писала, з чистого інтересу, захоплення естетикою традиційного житла.
Якщо ж раціоналізувати це захоплення, то варто сказати, що кожен регіон України особливий, і навіть у межах одного умовного історико-культурного регіону є мікрорегіони зі своїми особливостями. Наприклад Карпати – мабуть, найбагатша на цікаву сільську архітектуру місцевість, і дуже різноманітна. В селі Тростянець біля Косова ми побачимо шальовані дошками й фарбовані в блакитний колір хати, а в Бабині – з іншого боку того ж Косова – будуть покриті сірою бляхою з орнаментами на ній.
Звісно, будинки відрізняються і в одному селі, але в межах одного населеного пункту можна побачити спільні риси. Наприклад, у Яловацьку на Волинському Поліссі будуть три основні типи будинків. Найстаріші житла – це малі хати, часто на одну кімнату, з побіленого зрубу, із синіми віконцями та господарською прибудовою, так само зі зрубу, але небіленою – «хлівчиком». Такі будували до Другої світової війни чи одразу після. Є інший тип: так само зі зрубу, але більші, на кілька кімнат, і не білені. А є чимало будинків, шальованих дошками різної форми і таких кольорів, на які лиш вистачає фантазії господарів чи фарби в магазині. Поширене поєднання – це синій, жовтий і зелений. Або бордовий із зеленим. Коричневий із блакитним.
Село Олешня, Чернігівська область
Непросто говорити з мешканцями про їхнє житло. Людям часто важко обернути в слова те, що вони робили руками чи те, що вони просто знають від своїх батьків. Наприклад, у Коломийському районі ґанок має бути різьблений саме так, і фарбований саме в темно-коричневий. Із синіми стінами – ідеальна гармонія кольору, на мій смак. Але чому колір саме цей, як формується ця традиція? Як сказала одна жителька села Люб’язь на Поліссі, просто свого часу в магазині була темно-бордова фарба, от і брали її – і сьогодні бачимо там бордові будинки.
Схоже говорили у поліських Сваловичах про зелений колір стін усередині хати: в магазині продавали таку зелену фарбу, її розводили вапном і білили хату. А в сусідньому районі вже не буде зелених інтер’єрів, тільки блакитні. Може, в їхній магазин товарів повсякденного попиту завозили тільки синю.
Один чоловік розповідав про хати в селищі Красноріченське Луганської області. Будинки там цегляні, і десь у 1980-ті їх пробували утеплювати в цікавий спосіб. Стіна складалася з двох шарів цегли, і у простір між ними задували за допомогою вентилятора лушпиння соняшника. В селищі працював олійний завод, і відходів соняшника було просто тони. Хтось придумав, що можна так утеплювати хату. Правда, лушпиння не тримало тепло і утеплення не виправдало себе. Якби спрацювало – з роками могла б з’явитися традиція. Тепер утеплюють пінопластом, як і скрізь. 
Свірж, Львівська область
В сучасному сільському житлі буває так: вогко й цвіль. Через алергію я завжди зауважую такі речі й мені тяжко ночувати в такій хаті. Такого не трапляється в традиційному житлі, форма і структура якого продумані століттями: наприклад, прямо від входу – кімната з піччю, обабіч житлові кімнати, і ця піч обігріває їх обидві. У матеріалах, формах, орієнтації хати – в цьому всьому знання глибші, ніж на перший погляд здається.
Хоч суму за старовиною та ностальгійності хочеться уникнути, нікуди не дінешся від того, що ці сільські хати зникають. Дерев’яні вікна замінюють пластиковими, дахи криють бляхою і шифером, бо дерев’яна гонта чи керамічна черепиця – дорого. Неможливо силою втримати традицію, вона мусить бути і практичною, мусить працювати. Якщо простіше поставити пластикові вікна – їх ставитимуть, скільки б етнографи чи фотографи не звертали увагу на чудові різьблені віконниці. Тому є сенс фіксувати теперішній вигляд сільського житла, поки ще можливо.
Матеріал підготовано у межах проєкту Львівського медіафоруму — «Комунікативні стратегії малих міст», який реалізовується за підтримки Українського культурного фонду. Його зміст є виключною відповідальністю організаторів і не відображає позицію Українського культурного фонду.
На головному зображенні хата з села Олешня, Чернігівська область
Фотографії Анни Ільченко
