Кореспондентка «Новой газеты» Олена Костюченко про болісний процес писання, неетичність журналістської професії та безпідставність відчуття переваги над читачем. 

«Мені не подобається, коли про людей говорять, уживаючи словосполучення «маргінальні категорії», – каже Олена Костюченко, журналістка російського незалежного видання «Новая газета». – Не думаю, що моє життя цінніше за чиєсь. Мені просто цікаво, чим живуть люди, що в них відбувається. Цікаво знаходити серед людей тих, хто прихований від усіх. Маргіналізація – це двосторонній процес: цих людей відштовхує суспільство, й мені важливо, чому це відбувається. Суспільству теж повинно бути важливо». 

Саме Олена Костюченко наважилась зробити й опублікувати інтерв’ю з Доржи Батомункуєвим, російським військовим, який був поранений під час війни на Донбасі, і чиї свідчення фактично доводять присутність армії Російської Федерації в Україні. Вона працює в «Новой газете» одинадцять років, і за цей час її робота часто балансувала на межі журналістики і правозахисту. Хоча Олена наполягає: журналіст – це суспільна функція, що доносить до аудиторії інформацію. А журналістові не слід сподіватись на те, що він змінить світ.


Про екстремальну журналістику

Під час роботи над репортажем бувають різні ситуації, небезпечні у тому числі. Однак потрібно розуміти, що ти перебуваєш серед людей, і з більшістю з них можна домовитись, якось заговорити. Найнебезпечніше, коли люди перетворюються на натовп. У ньому дуже швидко починається ефект доміно. Ти не можеш говорити відразу з усіма. З однією людиною в тебе є зоровий контакт, і в силу певних соціальних табу ця людина не може просто так підняти руку й розбити тобі голову. В натовпі ти намагаєшся одночасно говорити з кількома, хтось тебе не чує, починає підходити ближче, штовхатися, впирається в тебе ліктем. Це може закінчитись для тебе затриманням, побиттям або смертю. Події в такій ситуації розвиваються дуже швидко. За таких обставин уперше затримали Павла Канигіна на Донбасі.

В мене така ситуація була на революції в Каїрі. Серед активістів завжди виникає шпигуноманія. Я сиділа на площі з ноутбуком, писала репортаж. Наді мною стояв хлопець і щось говорив. Я попросила не заважати. Підійшов іще один, і ще… В якийсь момент я підняла голову й побачила, що наді мною стоять три десятки людей. Мені просто пощастило: підійшов хлопець, який перебував там довше, ніж я. Досить рішучим тоном повідомив, що він із комендатури й сам зі мною розбереться. Коли всі пішли, він сказав мені, що не варто приносити ноутбук на площу і провокувати людей.

Якщо ти опинився в небезпечній ситуації, треба намагатись поводитись спокійно, не дозволяти собі агресії, різких рухів, не підвищувати голос. У натовпі слід намагатись виділити головного, спілкуватись із ним і пропонувати вирішення проблеми.

Про репортаж

Коли я їду на локацію, в мене немає чіткого плану. Я читаю те, що вже написано на цю тему, аналізую. Тут теж потрібно бути обережним – не замилити погляд. Коли читаєш багато матеріалів із певної теми, починає здаватися, що ти вже все про це знаєш. Читаю статтю на Вікіпедії про місце, куди я їду, й обов’язково дивлюся, яка там середня зарплата. Бо можна потрапити в дурну ситуацію: наприклад, запросити людину на інтерв’ю до кафе з середнім чеком 500 рублів, коли середня зарплата в місті становить сім тисяч. Також я думаю, з ким хочу поговорити, де знайти цих людей і які питання їм поставити. Якщо їду під прикриттям, готуюся значно довше.

Що менше місто, то простіше знайти людей. Особливо коли точно знаєш, кого шукаєш і чого тобі від них потрібно. В незнайомих містах я стараюся заходити до церкви, на ринок і на пошту, а поки вік дозволяє – на дискотеки. Це місця, де можна почути громадську думку.

У середньому на локації треба бути близько тижня. Можна й за чотири дні все зробити, можна і за два. Звісно, буде інша якість опрацювання матеріалу, але це можливо. Є люди, які пишуть репортаж за один день. Приїжджають, описують усе, що бачать, і їдуть. Мені здається, що це не досить ретельна робота. Але я розумію, що не кожна редакція може відправити репортера кудись на тиждень.

Часто ти приїжджаєш на місце, й усе виявляється не так, як ти очікувала. Багато журналістів розцінюють це як невдачу, мені ж здається навпаки. Саме тому ти туди і їдеш – побачити й розібратися. Важливо бути готовою до непередбачених обставин і не будувати заздалегідь ніяких концепцій. Світ взагалі неможливо пояснити і зрозуміти, а концепції заважають розглядати деталі. Тому їх потрібно руйнувати – тоді будеш отримувати більше інформації від світу.

Текст простіше писати з місця подій: тоді в тебе не виникає зайвих сумнівів. По поверненні писати важко, бо багато забувається. З іншого боку, це ефективніше, й тексти виходять потужніші, адже ти маєш час продумати деталі й структуру. Можна змонтувати різні шматки так, щоб було більш емоційно. Але для мене писання – болісний процес.

Найважче, коли повертаєшся з відрядження, а матеріал ще не написаний. Тоді я приходжу до кав’ярні, замовляю багато десертів і кави й дивлюся канал 1VG ( «Перший відеоглянець»). Там транслюють покази мод, дорогі машини, картини. Я їм солодке й дивлюся цей канал – не тому, що я це люблю. Просто ця атмосфера сильно контрастує з тим, що я бачила напередодні, й мій мозок справді вірить, що все закінчилось. Для відпочинку від роботи також необхідний спорт. Я, наприклад, бігаю. Ще потрібні стосунки і хобі – все це допомагає відволіктися.

Про героя і автора 

Я не бачу необхідності вводити себе в матеріал. У більшості випадків журналіст починає писати про себе тому, що погано володіє мовою. Він не може описати реальність так, аби читач усе відчув сам. Своїм «я» також намагаються компенсувати брак інформації. Я вводжу себе у матеріал у рідкісних випадках – коли розумію, що без цього буде складно пояснити щось читачеві. В репортажі про закинуту лікарню я описала, як ми йшли й побачили падіння хлопця в шахту ліфта. Інакше не було би зрозуміло, що я бачила це на власні очі. Далі в репортажі, коли хлопчик ходить по краю даху, я пишу, що мене почало нудити. Я роблю таке нечасто, але тоді мені здалося доречним написати саме так.

Ще один випадок, коли можна вводити себе – якщо ти сам стаєш дійовою особою. Коли ми шукали тіла загиблих на Донбасі росіян, я описала в тексті себе. Адже я теж шукала, і через мене тіла не віддавали два дні. Це важливо, це не можна приховувати. Але зазвичай писати про себе нецікаво – точка зору автора в репортажі нікому не потрібна.

Буває, що тобі герой не подобається. Це потрібно чітко визначити для себе і прописати в матеріалі, аби читач розумів, що перед ним текст упередженої людини. В мене таке було, коли я робила репортаж із суду над Pussy Riot. Там були люди, які стверджували, що постраждали від їхніх дій: вівтарники, свічниця. Вони сильно переживали, це було видно – деякі плакали, коли розповідали про танці дівчат у церкві. Але я розуміла, що не можу їм співчувати. В цій самій залі була клітка, де сиділи троє дівчат, розлучені зі своїми дітьми вже понад півроку. Вони чекали на реальний термін. Тому моральні муки свічниці мене не зачіпали. Спершу я написала репортаж без свого ставлення до ситуації, але мій редактор Нуґзар Мікеладзе прочитав і сказав, що в тексті відчувається негативне ставлення до героїв і краще прямо про це написати, щоб не обманювати читача. Після цього я описала все з чітко вираженою власною позицією.

Я приділяю велику увагу мові героя. Мені важливо, щоб кожна людина була почута саме так, як вона говорить. Мова пояснює, як людина живе, багато про неї розповідає. З цього приводу в мене були невеликі конфлікти з коректорами, які намагалися все виправляти.

Мені дуже не подобається заборона матюків. Ми з редактором сварилися щодо цього – він нарікав, що в мене забагато їх у текстах. Наприклад, я описую повій із траси. Чому ми не соромимось писати про купівлю-продаж людей людьми, але соромимось слів «х…» і «п…»? Це ж смішно!

Про соціальну журналістику

Коли журналіст пише про людей, він має розуміти, що навряд чи допоможе їм своїм матеріалом. Ба більше, не повинен ставити собі такого завдання. В багатьох випадках ми радше шкодимо героям своїми текстами. Просто слід намагатись не заподіяти зайвого зла, якщо так можна сказати.

Мене не влаштовує, як пишуть про проституцію, наркоманію та на інші схожі теми. Часто з цього приводу висловлюються якісь незрозумілі люди – наприклад, про аборти пишуть здебільшого чоловіки. 2012 року, коли ухвалювали закон про продаж кодеіномістких препаратів лише за рецептом, говорили з усіма, крім наркоманів. Ми поїхали до них, бо хотіли дати їм висловитись. У висвітленні таких тем я намагаюся змістити фокус із експертів на героїв.

Приблизно половину тем мені дає редакція. В інших випадках я просто сідаю й починаю думати, що мені було б цікаво. Адже я теж людина. Я шукаю те, в чому мені хотілося б розібратись, що мені хотілося б побачити, і часто виявляється, що поки що на цю тему не писали. Тоді доводиться писати самій.

Я часто кажу, що журналістика – неетична, некоректна професія. Кілька років я викладала предмет «Журналістська етика» в одному з московських університетів, але моя думка щодо цього предмету розходиться з офіційною позицією міністерства освіти. Мені не здається, що етика в журналістиці взагалі є. Журналіст не може бути носієм моральності: ми просто сервіс для постачання людям інформації.

Про те, що можуть і на що неспроможні журналісти 

Бувають випадки, коли журналісти все ж допомагають, але це радше збіг обставин. У нас в принципі не найефективніша професія для того, щоб змінювати світ. У мене був текст про хлопчика – вихованця дитбудинку, якого засудили за вбивство. Коли я його написала, всі інстанції суду пройшли і хлопчика вже відвезли до в’язниці відбувати покарання. Але так вийшло, що текст прочитав суддя Верховного Суду. Він попросив справу для перегляду і скасував вирок: хлопця звільнили. Але на це я витратила півтора року. Це не та ефективність, із якою можна змінювати світ.

Мене в редакції називали ефективним журналістом: на мої публікації часто приходять відповіді. Я вирішила порахувати і з’ясувала, що тільки на кожну тридцять п’яту публікацію приходить відповідь від влади або протилежної сторони конфлікту. І тільки після кожної п’ятдесятої публікації щось змінюється на краще. Я пишу на місяць близько чотирьох матеріалів. Отже, за рік може бути один випадок, коли щось зміниться, а може й не бути. Тому сподіватися, що твої тексти будуть змінювати світ – це обманювати себе.

Я не розумію, звідки в журналіста апріорне відчуття переваги над читачем. З чого ми вирішили, що можем когось учити жити? І ще гірше – засуджувати героїв? Це виглядає дуже дешево і ганебно. Потрібно залишити це право читачеві: якщо він сам не може зробити висновки, то автор погано описав ситуацію.

Потрібно чітко розуміти, що читачі розумніші за нас: вони хоча б живуть реальним життя. Ми ж ковзаємо по поверхні. Приїжджаємо в якесь місце дні на чотири, максимум на тиждень-два. Живемо, як правило, в готелі – хоча з цим треба боротись, і я стараюся жити в героїв. У нас зазвичай у гаманці достатня сума грошей, нам платять за тексти, в нас улюблена робота. Ми більш соціально захищені, ніж значна кількість людей. Особливо це стосується столичних журналістів. Я, наприклад, працюю в хорошому районі. Приїжджаю, снідаю в кафе, йду до офісу, сиджу в кабінеті з кондиціонером. Пишу тексти, п’ю чай. Мені здається, це життя, далеке від реальності.


*Матеріал підготовлено за підтримки проекту USAID «У-Медіа», що виконує міжнародна організація «Інтерньюз»

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.