Як я впізнала свою героїню у книжці Войцеха Яґельського.
У видавництві «Човен» вийшов український переклад книжки польського репортажиста Войцеха Яґельського «Усі війни Лари». Це історія кістинки та двох її синів. «Лара втекла разом зі синами, Шамілем та Рашидом, зі зруйнованого Грозного до Панкіської долини. Намагаючись уберегти дітей від жахіття війни, яка охопила частину Кавказу, вона відпровадила синів до їхнього батька у Швейцарію, сподіваючись, що там вони матимуть краще майбутнє. Однак сталося щось незбагненне: зі Швейцарії Шаміль та Рашид поїхали до Алеппо, де стали солдатами Ісламської держави. І тоді Лара вирушила до Сирії з надією врятувати від війни та загибелі бодай одного із синів», — йдеться в анотації. Книжку презентують на Lviv Media Forum 2019. Уривок можна прочитати тут.
Яґельський каже, що змінив імена дійових осіб з міркувань безпеки. Проте впізнати їх не складно. В червні 2016 року я готувала репортаж із Панкіської ущелини у Грузії. Однією з героїнь цього тексту стала кістинка Лейла, у якої я випадково зупинилася на нічліг.
Нашої зустрічі з Лейлою не мало статися, якби не низка випадковостей. Я приїхала у Панкісі заради розмови з місцевим дідусем-грузином Темуром Батірашвілі, батьком трьох синів, двоє з яких поїхали воювати у Сирію, і молодшого Тархана увесь світ назавжди запам’ятав під ім’ям Абу Умар аш-Шишані, він же «військовий міністр» і третя людина в ієрархії терористичного угрупування «Ісламська держава».
І сам старий, і його нехитрий побут, здавалося, просякли самотністю й скорботою: голі стіни, давнішній сервант із посудом, припорошеним товстим шаром пилу, кілька недолажних табуретів. У Темура не залишилося навіть фото сина на згадку: Тархан спалив усе перед від’їздом, бо знімки живих істот — це харам. Втомлений від життя, згорьований дід неохоче говорив про синів, подовгу мовчав, прикурював цигарку від цигарки, все підливав вино у чашки.
Я теж сиділа поруч мовчки, бо що ж тут скажеш? Пустку між нами заповнював радісний щебет ластівок, які звили гніздо у нього на кухні. Вільно пурхали кімнатою, вилітали у відкрите навстіж вікно й поверталися з їжею для п’ятьох дрібних пташенят. Темур називав їх своїми друзями, хоча, здається, то були його внуки. «Часом дивлюся на ці стіни й гірко мені. У Тархана від першої дружини донька, від другої — син. У Тамаза — три сини і четверте дитя на підході. Бозна де ці малюки, — говорив сам із собою. — Проте що ж тут поробиш? Анічогісінько. Що судилося — від того не втечеш». Ми довго сиділи на кухні, опісля Темур повів у садок, розповідав про службу в армії поблизу Львова, пригощав черешнями, зламав кілька гілочок бузку, щоб пам’ятала про старого, хоча б допоки не зав’януть.
Лейла
Повертатися до Тбілісі було пізно, довелося шукати нічліг. Мій провідник розповів, що у сусідньому селі одна жінка приймає туристів у своєму домі, облаштувала для цього кілька затишних кімнат. Ще він додав, що життя її давно й назавжди пов’язане з Тарханом Батірашвілі, проте свою історію вона більше не розповідає.
Та склалося по-іншому. Коли усі розійшлися після вечері, Лейла заварила чаю і сама обережно завела розмову про Темура, опісля — про Тархана, а зрештою — і про своїх синів. Двох розумних, красивих чоловіків з великим серцем, які не зуміли знайти собі місця у світі живих. Ми сиділи на тій же веранді, посеред того ж квітучого запашного саду, дивилися на ті ж гірські вершини, що і її хлопці, спочатку коли росли у долині, а згодом уже дорослими прилітали з Європи на гостину. Я слухала цю красиву жінку, ніжну ніби шовкова хустина, і намагалася уявити, як вона проживає своє життя.
Лейла з юності марила великою сценою, вийшла заміж за хорошого чоловіка, який перевіз її у велике багате місто, народила двох синів, записалася у відому на весь Кавказ театральну школу. І саме тоді, коли, здавалося, отримала все, чого хотіла, і навіть більше, життя почало нанизувати втрати як намистини. Спочатку мусила тікати з Грозного всупереч волі чоловіка, аби врятувати дітей від війни (розпрощалася із сімейним життям і мрією про театр — та й нехай, аби тільки хлопці були поряд живі-здорові). Після двох чеченських воєн, коли Панкісі заполонили бойовики Руслана Ґелаєва, відправила їх до батька в Австрію (розлука крає серце, та це нічого, зате не стануть партизанами, не загинуть в горах, як її менші брати, а виростуть в цивілізації, у Європі). Коли старший Хамзат поїхав воювати в Сирію, то помчала за ним у саме пекло (була готова на все, аби лише повернувся неушкодженим, а відсидить у в’язниці – то, може, й на краще, охолоне трохи). Востаннє Лейлі не вдалося сторгуватися з долею. Обидва її хлопці загинули далеко від дому на чужій війні, яка в якийсь момент — вона упустила, коли саме, не застерегла, не зупинила – стала для них «священним обов’язком».
Ця історія про невідворотність, але не смирення, про абсолютну незглибиму любов, яка втім нікого не рятує, про пошук себе, що зрештою підсумовується цілковитим крахом і втратами. І про те, як віднайти сенс у житті, носячи мертву пустку усередині. «Я не знаю, чому почалася та проклята війна. Там я втратила свою душу, своє життя. Тіло у мене залишилось, а всередині — порожнеча».
Войцех Яґельський — польський письменник та репортажист, журналіст тижневика Tygodnik Powszechny. До 2012 року працював журналістом Gazety Wyborczej, був кореспондентом ВВС і Le Monde. Творчий доробок автора — книги репортажів про Кавказ («Хороше місце, щоб померти»), Афганістан («Молитва про дощ»), Чечню («Вежі з каменю») та Африку («Нічні подорожні», «Трубач з Тембіси», «Дорога до Мандели»).
«Усі війни Лари» — перший переклад Войцеха Яґельського українською мовою. У 2015 році книга була номінована на премію імені Ришарда Капусцінського — найпрестижнішу польську нагороду для репортажистів. «Усі війни Лари» опубліковано за сприяння Польського інституту в Києві та Інституту книги в Польщі. Авторка українського перекладу — Олена Шеремет; літературна редакторка — Анна-Марія Волосацька.
Головне зображення bunbunlandia.wordpress.com
