Як виїхати на ентузіазмі.
Четверо журналістів розповіли про свої успіхи та провали у спробах влаштуватися у редакції: хтось закінчив профільний університет, а хтось потрапив у медіа із зовсім інших спеціальностей. Їхні історії переконають вас, що головне — мати сміливість та бути готовим вчитися того, що написали у резюме.
Олександр Демченко, продюсер Радіо «Донбас Реалії»
Освіта у мене не журналістська. Колись, коли планував свою майбутню кар’єру, серед варіантів, які розглядав, журфаку навіть не було ні в другу-третю, ні в останню чергу.
Я працював у одній кредитній установі у Донецьку. Займався судовим супроводом справ щодо кредитних боргів. А одного разу на донецькій літературній тусовці познайомився з Оленою Поваляєвою, що запросила мене спробувати себе в роботі на місцевому інтернет-порталі, що першим та єдиним подавав донецькі новини та матеріали українською мовою.
Спочатку я не знав нічого. Ні про структуру новини, тексту, репортажу. Не знав про всю медійну інфраструктуру: акредитації, пресанонси, брифінги. Все це було важкувато. Завдяки підтримці невеличкої команди, у якій мені довелося працювати, я отримав основи розуміння цього всього.
А вперше відчув себе журналістом, коли одного разу роздратував донецького міського голову Олександра Лук’янченка своїм питанням. Було це на одній з регулярних прес-конференцій мера, де обговорювали плани підготовки до Євро-2012. Говорили саме про схему побудови донецького метрополітену, який зрештою так і не збудували. Лук’янченко демонстрував схему гілок донецького метро, яка розроблялася ще з радянських часів, але тепер кінцеву зупинку потягів у північному напрямку перенесли з району Шахти «Октябрської» до нового Донецького Аеропорту, що тоді тільки почали будувати.
Я тоді досить жорстко поставив питання про те, що нераціонально відрізати від метро цілий мікрорайон, який вже давно відчував проблему з громадським транспортом. Тоді більшість присутніх місцевих журналістів мене підтримали, а сам Лук’янченко заявив, що це лише попередній проект і можуть бути зміни.
Олена Граждан, журналістка UATV
Я навчалася в Інституті філології КНУ Шевченка, хоча хотіла поступати на журналістику. Мене переконували, що факультет філології для журналістки — навіть краще, але це була невдала порада. Наприклад, медіалінгвісти (філологи, які вивчають мову медіа) можуть не розглядати того, як формуються жанри журналістики.
Зрозумівши це, я почала шукати додаткові можливості вчитися: вела блоги, набиралася досвіду в SMM. Це дозволило мені влітку на канікулах займатися комунікаціями. Проте, до журналістики я прийшла аж після університету. Пропозиції шукала через сайти вакансій: Work.ua, Rabota.ua, Headhunter Happy Monday, Lobby X.
Хотіла бути саме журналісткою, але моє резюме показувало, що я SMMниця. Мені часто пропонували роботу в соцмережах. Я могла б отримати журналістський досвід на стажуваннях у редакціях, але за це ж не платять.
Перша робота у мене з’явилася завдяки нетворкінгу. Знайомі шукали людину для редагування сюжетів журналістів, форматування їх для поширення на платформах медіа агентств (BRNA та Brightcove). Я погодилася. Ця робота дала мені досвід, бо я могла спостерігати за ньюзрумом. Мені вдалося побороти невпевненість і сміливіше говорити із редакторами.
Я працювала на каналі іномовлення UATV. Шукаючи оплачувану роботу, я натрапила на дуже хороших професіоналів. До того ж, ця робота дозволила мені піти на курс журналістики в школу комунікацій. Після курсу я дуже просунула свої знання про ринок медіа.
А нещодавно, після перезапуску UATV, я отримала посаду кореспондентки.
Ілона Буц-Мироненко, журналістка медіацентру «Магістраль»
Я із Канева, Черкаської області. Хотіла стати журналісткою ще у восьмому класі, але батьки були проти і відправили у педагогічне училище. Потім я поступила заочно на факультет журналістики у Черкасах. Викладачі казали: «Якщо не найдете роботу до третього курсу, то ви вже нікому непотрібні».
Я розуміла, що нормальної роботи у Каневі немає, але у мене не було досвіду, щоб їхати кудись далі. У той час у місті випускали три газети: одна районка, а дві інші люди видавали у себе вдома.
Я почала приходити до редакції районної газети «Дніпрова зірка» ледь не кожен день зі словами: «Хочу працювати». Через рік головний редактор сказав, що візьме мене і буде платити тисячу гривень. Це було у 2012 році, я працювала у школі, мала три тисячі і погодилася на ще таку роботу. Моя посада називалася «оператор комп’ютерного набору».
У редакції нас було четверо: головний редактор, бухгалтер, він же верстальник, і два журналісти. Ми двоє приймали і набирали оголошення, писали статті, самі їх вичитували, розвозили газету і готували обіди. Після тієї роботи я не боялася вже нічого.
Через рік мене оформили як журналістку. Редактор тоді платив мало, але багато мене навчив. Зокрема, що писати треба просто, а всілякої «калини-малини» уникати.
Після двох років у районці я вирішила їхати до Києва. Це було влітку після Революції гідності і всі казали, що в такий час у столиці складно знайти роботу. Та досвід роботи і журналістська освіта додавали мені впевненості, я вирішила спробувати.
Я почала працювати випусковою редакторкою у видавництві «Шкільний світ», цьому посприяла моя педагогічна освіта. А згодом я стала головною редакторкою журналу про дитячий садок. Зараз працюю у медіацентрі «Магістраль» — це об’єднання усіх медіа «Укрзалізниці».
Оксана Расулова, журналістка
Бути журналісткою мені хотілося все свідоме життя, але так трапилося, що навчатися пішла в КНУ імені Тараса Шевченка на біологічний факультет. Так-сяк писала огляди на фільми й книги для студентського сайту, що зовсім скоро закрився, а оскільки добре знала мову — працювала коректоркою і літредакторкою у видавництві.
Писала вірші, тому іноді перетиналася з деякими журналістами й журналістками на літературних тусовках.
На третьому курсі разом з одногрупницями й кількома студентами з інших факультетів абсолютно ненароком створила організацію захисту прав студентів. Спочатку ми розбирали внутрішні документи університету, працювали з МОН, намагалися контролювати якість навчального процесу, але цього виявилося достатньо, щоб адміністрація університету відрахувала кількох із нас.
Ми були певні: якщо про це хтось дізнається, це допоможе уникнути відрахування — такий собі медійний захист. Тож почали писати знайомим зі ЗМІ. Тут і «вистрілили» знайомства з літтусовки — я так часто писала про це одній журналістці, що врешті вона погодилася на зустріч.
Ми з Танею зустрілися в київському МакДональдсі на площі Льва Толстого пізно ввечері. Довго говорили про те, що відбувається в університеті, про корупцію і тиск на студентів. Але мені все не давало спокою одне питання. Таня тоді працювала редакторкою київського лайфстайл-медіа. Я на той момент не надто добре розумілася на тому, що таке журналістика, а що — ні, тож страшенно хотілося потрапити в те видання.
Коли вже Таня йшла до метро, я мало не в спину кинула:
— А вам треба фрілансери?
— А ти пишеш? Про ресторани зможеш? — запитала Таня.
— Так, — відповіла я, м’яко кажучи, прикрасивши дійсність.
Досвіду роботи, а тим більше написання текстів про ресторани, у мене не було, але мені страшенно хотілося показати, яка я класна і смілива.
Отримала тестове — написати про відкриття нового закладу. Разом зі мною було ще кілька претенденток на те ж тестове завдання, запізнилася на зустріч тільки я.
Поки власник розповідав про заклад, я записувала питання — дуже хотілося поставити їх якнайбільше, щоб написати цікавий текст. І коли він завершив спіч, я втрутилася зі своїм: «А скажіть, будь ласка…». Поки я озвучувала запитання, інші журналістки якось дивно на мене поглядали, а власник ресторану відповідав дуже знічено. Коли наша зустріч завершилася, одна зі стажерок підійшла до мене і пояснила: він з Ізраїлю й українську розуміє через слово — попередив про це саме в перші хвилини зустрічі, коли я запізнювалася. Тому подумки я поховала можливість писати для того медіа, але все ж здала текст. За кілька днів мене запросили в редакцію — цей відбір я пройшла.
Згодом виявилося, що писати треба переважно нативку для спецпроектів, але Таня дозволяла мені експериментувати: написати про білоруську студентку-активістку, інклюзію в Києві, історію київського безхатька. За це я їй дуже вдячна.
Разом з тим я почала писати для інших видань те, що дійсно більше нагадувало журналістику. Зараз мені дивно згадувати, як я потрапляла до цих видань: просто знаходила головного редактора чи редакторку у фейсбуці та писала, що хочу в них працювати як фрілансерка. Завжди мала сталу схему такого повідомлення: написати, що я вмію, чим можу бути корисною для видання, чим видання може бути корисним для мене і чого я хотіла би навчитися в процесі роботи. Додавала лінки на нечисленні тексти, кілька тем, які могла б запропонувати вже зараз. І, зненацька, це спрацьовувало.
Навіть якщо ви нічого поки що не вмієте і не маєте досвіду, виїхати на самому тільки ентузіазмі цілком реально. Я прикрашала реальність — казала, що вмію писати на певні теми, читаю певні видання й журналістів, знаю, як ставити запитання й редагувати власний текст, хоча насправді цього не вміла. Та це не була якась нахабна брехня, як на мене, бо в той же день я сідала вчитися всім цим речам і перечитувати матеріали на певну тему.
Мені настільки сильно хотілося з біології в журналістику, що я, будучи абсолютно несміливою й сором’язливою, наважувалася писати незнайомим людям і запитувати про роботу там, де не було вакансій. Насправді, це щоразу було надзвичайно страшно, аж серце вистрибувало. І я не впевнена, що зараз, усвідомлюючи, як це все складно і як мало я насправді знаю, наважилася б таке робити. Але я рада, що тоді знала настільки мало, щоб не знати, де можна обпектися і налажати — здається, саме це незнання було основою, хоч і кумедної, та все ж сміливості.
Плюсів мені додавала перша екзотична спеціальність. Коли на співбесіді кажеш, що вивчаєш нейробіологію, це створює доволі прикольний образ і додає бонусів. Така різносторонність, що здавалася мені вироком бакалавріату, насправді, великий плюс у журналістиці.
У першій частині матеріалу читайте про можливості та стажування для журналістів.
Фотографії дали герої
Головне зображення Simone Viani
