Як в Україні вперше винесли вирок за погрози в соцмережі.
Дарина Синицька працює в онлайн-виданні «Полтавщина». Три роки тому вона написала в поліцію заяву про погрози у фейсбуку зі сторони Андрія Князєва. Справу двічі закривали і поновлювали. Врешті Князєв визнав вину наприкінці липня цього року. Цей вирок став чи не першим в Україні у подібній справі. Дарина розповідає, чому почалися погрози, як їй вдалося довести справу до кінця і чому не варто мовчати, навіть коли це «просто пост у фейсбуку».
«Ще не здогадуєшся, куди влізла»
У квітні 2017 року на вулиці Соборності, що в центрі Полтави, вирішили забудувати арку одного з будинків. Аркою як проходом або проїздом користуються місцеві, машини пожежної та «швидкої». Міська влада дозволила звести всередині неї кафе. Проте з мешканцями і мешканками не порадилися, тож вони влаштували мітинг. Натомість забудовник викликав охоронну фірму аж з Кременчуга — полтавські відмовлялися допомагати. Під час мітингу ці охоронці влаштували сутички, кілька людей постраждали, одного поранили ножем, у натовп летіли петарди.
Згодом у відкритому реєстрі судових рішень опублікували кілька ухвал щодо тих подій. Серед документів були особисті дані людей, нібито причетних до бійки — імена (не для всіх) і повні номери телефонів.
«Ми почали телефонувати і запитувати, чи люди знають, де фігурують їхні дані, — розповідає Дарина. — Виявилося, що в списку були й незадіяні перехожі. Тобто поліція мала спеціальний прилад для фіксації sim-карток, хоча офіційно вони закупили його пізніше. Це було незаконно. Тому ми вирішили опублікувати ці дані, щоб пояснити ситуацію».
У травні статтю опублікували. Зокрема, серед випадкових перехожих, мешканців Кременчугу, правоохоронців і місцевих був номер Андрія Князєва, полтавського «активіста» й учасника російсько-української війни на Донбасі. Через 20 днів він написав пост, у якому звинуватив Дарину в шпигунстві. Мовляв, донеччанка приїхала на Полтавщину, що дала їй прихисток, але зливає інформацію сепаратистам. Під постом коментатори закликали зґвалтувати Дарину й прогнозували, що скоро її знайдуть «у пакетах, за гаражами». В особистих повідомленнях Андрій Князєв з іншої сторінки написав Дарині: «Ще не здогадуєшся, куди влізла! Передавай привіт бузині!». Певно, він мав на увазі Олеся Бузину — журналіста, якого вбили біля власного дому.
«Я не бачила той пост, поки колега не розповів про нього. Я вже не перший рік була в журналістиці і зазвичай ігнорувала такі дописи й коментарі — агресивні коментарі є завжди, коли не про квіточки пишеш, а робиш розслідування, — пригадує Дарина. — Але цей допис репостнули більше сотні разів, було багато коментарів. Навіть мої знайомі підтримували Князєва. А кожному ж окремо не поясниш, у чому справа. Я попросила друзів поскаржитися на допис, написала заяву в поліції і Facebook видалив пост».
Тиждень Дарина не виходила з дому без супроводу, бо боялася, що коментатори спробують втілити погрози. Та нічого підозрілого не трапилося, погроз більше не було.
З третьої спроби
Дарина написала заяву в поліцію через пост Андрія Князєва і коментарі з погрозами зґвалтування. Тож у заяві фігурували сам автор посту і 2-3 коментатори. Проте слідчі акцентували саме на Князєву — можливо, через те, що інші чоловіки заперечували свою вину і казали, що «це ж просто жарти».
Через рік справу закрили через відсутність складу злочину. «Я дізналася про це, коли сама пішла до поліції, — пригадує Дарина. — З’ясувалося, слідчі кілька разів змінювалися, а я про це навіть не знала».
Обурена, журналістка написала пост про те, що розслідування нікому не потрібно. Виявилося, його прочитало обласне керівництво поліції, і розслідування поновили за наказом. Для цього Дарині навіть не довелося писати заяву.
Провели лінгвістичну експертизу, яка постановила, що Дарина дійсно могла сприймати написане як погрозу. Ще через рік провели психологічну, щоб визначити, наскільки сильно журналістка постраждала — слідство провело її через два роки після погроз.
Справу закрили ще раз. І знову Дарина випадково про це дізналася: власниця квартири, яку вона орендувала під час перебігу справи, знайшла повідомлення про це у поштовій скриньці. Дарина знову написала пост у фейсбуку про це — і справу вдруге поновили. Восени 2019 року справу нарешті передали до суду.
У грудні мусило відбутися перше засідання, але тоді Дарини не було в місті. Відтак засідання переносили ще кілька разів, тож розглянули справу лише в липні. 31 липня Андрій Князєв визнав свою вину й отримав умовний термін 2 роки — якщо за перший рік він більше не вчинить злочинів, до в’язниці не потрапить. Також він зобов’язаний повідомляти правоохоронні органи про переміщення і не може виїжджати за кордон.
«Суддя швидко прийняв рішення, бо Князєв визнав провину, вибачився і сказав, що шкодує про скоєне, — розповідає Дарина. — Натомість ще до суду я пообіцяла, що попрошу не карати його суворо. Хоч вирок доволі м’який, я принципово хотіла довести справу до кінця — спершу Князєв сказав, що звертався до редакції з проханням зняти статтю, а насправді цього не було. Це й стало однією з причин моєї наполегливості».
«Я не радію, що людина отримала покарання»
Дарина каже, що після публікації рішення суду знайшлися ті, хто казав, що покарання Князєв отримав ні за що: мовляв, пост у фейсбуку чи повідомлення — це несерйозно, а його біографію вирок заплямує.
Проте журналістка вважає, що в цій справі важливо не те, що конкретно Князєв отримав вирок, а те, що таке рішення суду нарешті відбулося і може подати приклад для вирішення схожих проблем. «Я не радію вироку, — пояснює Дарина. — Але я вважаю, такі історії треба доводити до кінця і говорити про це, щоб більше колег розуміли, що на погрози можна реагувати саме так. Хоча по-людськи я розумію слідчих: на фоні вбивств і корупції моя справа могла здаватися несерйозною».
Дарина наголошує, що справу можна було не доводити до вироку суду. Ще в перший рік процесу слідчий запропонував примирення. Умовою Дарини були публічні вибачення від Князєва, та після її згоди на це, справу просто закрили, а вибачень не було.
«Як журналістка я можу помилятися, — каже Дарина, — якщо публікація цих номерів була неетичною, я готова відповідати в правовому полі. Будь-хто міг написати мені чи в редакцію з особистим проханням чи навіть заявити в поліцію. Якби це дійсно було помилкою, я могла б вибачитися і написати спростування. Проте цього ніхто не зробив — натомість були погрози. Мені пишуть, що треба було попросити знайомих хлопців “поговорити” з тими, хто погрожував. Але чому я повинна вигадувати такі методи, якщо готова діяти в правовому полі?».
Справу вдалося довести до кінця завдяки підтримці громадськості і сприянню керівництва місцевої поліції. Та найважливішим, певно, було те, що Князєв сам визнав вину. Тож Дарині вдалося виграти в суді без участі адвоката.
Чого це може навчити?
Коли йдеться про погрози громадянам і громадянкам, діє стаття 129 ККУ. Для того, щоб її застосувати, треба мати факти, що свідчать про готовність здійснити намір — грубо кажучи, людина, що погрожує, повинна спробувати напасти. Натомість журналісти та журналістки в дещо іншій ситуації. За погрози можуть судити за статтею 345-1, і у цьому випадку достатньо самих тільки слів — якщо погрози були усними або ж письмовими, але спроб нападу не було, стаття все одно працює.
Юрист Ігор Городиський каже, що вирок у справі унікальний — до того ж, погрози публікували в соцмережах. Проте сама ситуація доволі типова: на жаль, журналісти і журналістки не часто переводять вирішення таких проблем у правову площину: «Не всі доходять до суду, але Дарина не побоялася захищати себе. Журналісти й журналістки можуть відповідати на погрози, але писати заяву в поліцію не звикли».
Оскільки звернень обмаль, то й практики в таких справах правоохоронці не мають. Ігор Городиський вважає, що це одна з причин, чому вироків за статтею 345-1 практично немає: «Правоохоронці в таких випадках озираються на рішення колег. А оскільки подібного досвіду ніхто не має, вони намагаються уникати прийняття рішень».
Раніше судді взагалі відмовлялися розглядати справи, пов’язані із соцмережами — мовляв, неможливо встановити зв’язок між сторінкою та реальною людиною. Ігор Городиський вважає, що у випадку справи Дарини проти Андрія Князєва важливим фактором було те, що обвинувачений визнав свою вину. Якби він відмовився визнавати провину і не покаявся б у суді, цілком міг би уникнути вироку. Але розгляд таких справ надалі не має залежати від визнання вини.
Юрист наголошує, що єдиний вихід з цього замкненого кола — подавати якнайбільше заяв у подібних випадках і робити процеси публічними. Власне, це і зробила Дарина.
Головне зображення Jon Tyson
