Не всі, хто зветься політологами, ними насправді є.
Якщо спробуєте полічити людей, яких українські медіа (особливо інформаційні телеканали) титрують «політологами», можна згубити лік. Невже в Україні справді так багато знавців політичної науки? Чому їх більшає перед виборами? Чи кожен охочий поговорити про політику може так називатися? MediaLab попросив Галину Герасим, яка вивчала політологію в Могилянці та Сан-Дієґо, а також медіакомунікації в Українському католицькому університеті, допомогти розібратися, хто політолог, а хто — не дуже, й що робити журналістам, аби не наразитись на псевдоексперта.
Перед виборами в медіях традиційно з’являється маса псевдоекспертів. І кожен другий зве себе політологом. Вони множать сумнівні прогнози, підміняють факти судженнями, обслуговують інтереси політичних партій і, що найгірше, підривають довіру до соціальних наук. Як знайти справжнього політолога й відрізнити його від легіону псевдоекспертів?
Домовмось, що шукаємо людину, яка зможе фахово прокоментувати ситуацію, а не професійного словоблуда, який, до того ж, представляє інтереси когось із політичних гравців. Вміти складати букви в слова і мати добру пам’ять на те, до якої партії належав політик у 90-х, для фахового коментаря мало. «Експертам», які спекулюють особистими якостями політиків, скажіть «ні» відразу. Ці якості погано пояснюють те, що відбувається з країною і світом. Аби розібратися в темі, слід розуміти, якими структурними умовами ці політики оточені. Такі умови й вивчає політологія.
Політолог, політтехнолог, політексперт
Політологом в українських ЗМІ називають кожну людину, спроможну вставити в речення слово «Тимошенко» на місце підмета. Насправді ж політологами є люди з відповідною освітою, які афілійовані до університетів, НУО, соціологічних агенцій чи аналітичних центрів і займаються дослідженнями й викладанням.
Політтехнологами є люди, які працюють на політичні штаби, партії та окремих кандидатів. Що таке «політичний експерт», з’ясувати складно, наука такого поняття не знає. Та за цим словосполученням рідко маскується щось пристойне, наділене знаннями і логікою.
Межа між політологом і політтехнологом може бути розмитою. Ніщо не заважає людині, яка працює в університеті, співпрацювати з політичною силою. Іноді буває і навпаки, причому навіть із найреспектабельнішими навчальними закладами. Наприклад, на кафедрі політології в Могилянці викладає кандидат у президенти Анатолій Гриценко, чия передвиборча програма може змусити посивіти кожного, хто знайомий з основами конституційного права.
Єдине, що може прокоментувати політтехнолог, — це якість політичних кампаній. Чекати від такої людини неупереджених коментарів не просто не варто, а й не можна.
Та й від політологів із кришталево чистою репутацією, суттєвим досвідом і бездоганним вмінням проводити дослідження у своїй сфері, яких неможливо запідозрити у співпраці з будь-якою політичною силою, не варто чекати порад і підказок щодо того, за кого голосувати. Максимум, якого можна очікувати, — це алгоритми, за якими можна робити вибір.
Самоосвіта, самоосвіта і ще раз самоосвіта
Якщо ви пишете про політику, найголовніша заповідь ще до пошуку експертів — самоосвіта, самоосвіта і ще раз самоосвіта. Базовими знаннями повинен володіти кожен громадянин і кожна громадянка, які мають право голосу, а надто політичні журналісти. Які бувають виборчі системи і які переваги і недоліки кожної з них? Чим відрізняється республіка від монархії? Якими є загрози президентських систем? Чому політичний режим і політична ідеологія — це дуже різні речі? Якою методологією послуговуються організації, які вимірюють показники на кшталт рівня свобод, нерівності чи сприйняття корупції? Що таке федерація і чи гарантує така форма державного устрою децентралізацію (спойлер: ні)?
Володіння хоча би базовою термінологією і поняттями — запорука, що ви впіймаєте псевдоексперта до того, як його коментарі пролізуть у матеріал. Якщо ви не впевнені, що без гугла можете відповісти на перелічені запитання, натякну: просто зараз на Курсері є непоганий курс із порівняльної політології від російської Вищої Школи Економіки, де можна ці відповіді знайти. Якщо володієте англійською, шукайте схожі курси з comparative politics або comparative constitutional law на тій же Курсері, сайті МІТ та інших ресурсах.
Знайти голку в копиці сіна
Перша річ, яка дозволить вберегтися від псевдоексперта, — усвідомлення, що політологія — таки соціальна наука (як соціологія, економіка, антропологія тощо). Тому до добору експертів для ефіру чи тексту про політику варто підходити приблизно з тими самими критеріями, з якими ви підходите до добору експертів на будь-яку іншу тему, від щеплень і до запуску ракети Falcon Heavy. Мені хотілося б написати «жодна притомна людина ж не запросить філософа розмовляти про ракету», та я знайшла ефір, де про ракету просторікує Сергій Дацюк. Із політикою все подекуди заплутаніше, ніж із Ілоном Маском, але є хитрощі, які допоможуть вам уникнути в ефірах такого трешу (я не можу оцінити глибину думки Дацюка щодо ракет, але про політику він несе повний треш).
Отже, по-друге, аби дати вам фаховий коментар, потенційний експерт повинен як мінімум стежити за дослідженнями у сфері, про яку йдеться, а бажано ще й проводити власні. Мовою політичних наук (як і будь-яких інших наук) зараз є англійська. Без знання цієї мови ваш потенційний експерт не може знати, що відбувається у сфері його зацікавлень, і розуміти, якими є пояснення різноманітних суспільно-політичних явищ. Ці пояснення часто вимагають тестування, а не просто апеляції до найлогічніших припущень. Скажімо, відповідно до результатів дослідження, вплив фейкових новин сильно перебільшений.
Тому якщо ваш потенційний експерт не може ні слова сказати англійською, скористайтесь порадою Ґандальфа Сірого fly you, fools і не кажіть експерту, що це означає. Це, до речі, стосується й випадків, коли політолог коментує події та тенденції на пострадянському просторі.
По-третє, від політологів і політологинь чекають коментарів із приводу того, чому Ляшко назвав Савченко козою, детального аналізу зовнішньої політики Кот д’Івуару, вміння переказати «Левіфана» Томаса Гоббса у віршах і точки зору щодо томосу, демосу, охлосу, космосу і еросу. Якщо ви бачите, як та сама людина з набундюченим виглядом коментує зовнішню політику США, просторікує про Мао Цзедуна, розпинається про релігійні настрої в Колумбії, і це все з інтервалом у два дні, ймовірно, настав час скористатись порадою Ґандальфа Сірого вдруге. Є вкрай висока ймовірність, що перед вами не дивовижний ерудит, а особа з украй поверховими знаннями. Так само, як ви не питатимете у гінеколога, як лікувати зуби, немає сенсу ставити спеціалісту з суспільно-політичних рухів запитання про конфлікт Ляшка і Супрун. Якщо пощастить, і вам трапиться чесний спеціаліст, він просто скаже вам, що в цьому не експерт.
Як визначити сферу експертизи потенційних експерта чи експертки? Ось тут і вигулькує наше по-четверте. В ідеалі експерт повинен щось досліджувати, послуговуючись відповідною методологією. «Читання новин» і «компіляція» — це, до речі, не методологія. Перевірте, на чому спеціалізується ваш експерт чи експертка, які дослідження і матеріали створює. Добре, якщо ви знайдете статті в міжнародних наукових журналах або хоча б у виданнях на кшталт Foreign Policy чи OpenDemocracy, звіти досліджень тощо.
У європейських і американських університетах програми з політології зазвичай мають ухил в одну з таких спеціалізацій: міжнародні відносини, порівняльна політологія, політична теорія, регіоналістика, держава політика та державне управління. Якщо ваш політолог чи політологиня мають західну освіту і закінчили програму з ухилом у міжнародні відносини, вони зможуть дати коментар на тему, яка стосується міжнародних відносин, але про шатдаун у Штатах — навряд.
Якщо ваш потенційний експерт — власник кандидатського чи докторського звання, непогана ідея пошукати його дисертації і поглянути на теми. І навіть перевірити їх на плагіат, якщо дисертації захищали в Україні чи в інших країнах, де на плагіат заплющують очі. У будь-якому разі, по-п’яте, людина, яка краде чужі інтелектуальні здобутки, вам на місці експерта не потрібна.
Політологи — не кришталеві кулі і не астрологи
Завдання політичного науковця чи науковиці не в тому, щоб давати прогнози. Хоча й існує інструментарій для того, щоб робити так званий political forecasting, але це методологічно складна і тривала процедура, яка вимагає багатьох даних, навичок і досвіду. Тобто не «роки досвіду», «в мене є товариш в партії» і «я поглянув на передвиборчі рейтинги, які ще не дозріли» (реальні цитати з українських ефірів). Прогнозування не дуже добре працює в країнах із нестійкою інституційною структурою (відгадайте, яка структура в Україні). Вже не кажучи про те, що прогнозування навіть із дотриманням усіх процедур — це не зовсім наука. Його можна порівняти з прогнозом погоди: воно теж враховує купу змінних і базується на математичних моделях, але точність прогнозу погоди обмежується тижнем. Про соціальне життя, яке набагато менш передбачуване, ніж погода з кліматом, і говорити нічого.
Людині, яка впевнено розповідає, хто стане президентом чи президенткою, коли трапиться наступний Майдан і скільки відсотків набере ВО «Свобода» на виборах через двадцять років, місце на «Битві екстрасенсів». Звісно, обережні припущення можливі. Але вони повинні базуватись на чомусь суттєвішому, ніж «я кинув оком на рейтинги сьогодні вранці» і «мені розповів депутат від БПП».
Отже, по-сьоме, соціальний науковець, який цінує свою репутацію, скаже вам, де взяв засновки для свого аналізу. Політологиня курця розповість вам про те, що в українській ментальності закладена недовіра до поліції, а політологиня здорової людини пояснить, що взяла інформацію про низьку довіру до поліції з опитування центру Разумкова. Зможе пояснити, як це дослідження проводилось, як вимірюють ефективність поліції і які недоліки та переваги такого методу вимірювання. Політолог чи політологиня, які себе поважають, будуть обережними з термінологією. Геноцид, відповідно до норм міжнародного права, не має нічого спільного з підвищенням тарифів, а тероризм — вкрай мало спільного з тим, чим займається Дмитрій Кисельов.
Якщо ж ви зрозуміли, що пристойних політологів і політологинь у радіусі п’ятиста кілометрів знайти не зможете (особливо якщо йдеться про специфічну тему на кшталт впливів французького колоніалізму на зовнішню політику Кот д’Івуару), не соромтесь звертатись по коментарі до організацій на кшталт Freedom House, до дослідників і дослідниць, які працюють в європейських і американських університетах. Ці науковці зазвичай дуже відкриті до преси. Їхні електронні адреси, як правило, є на сайтах організацій чи відповідних кафедр. У найгіршому випадку вам просто не дадуть відповіді.
Головне зображення Michael Rogers
