Проговорювати минуле, концентруватись на сучасності.

Польський журналіст Павел Боболович вже сім років висвітлює події в Україні для медіакомпанії «Wnet». Веде радіопередачу «Program Wschódni» та пише статті для газети «Kurier Wneta». Минулого року він також став співавтором мультимедійного проєкту «1920 — пам’ять у часи пандемії», який відкриває незнані сторінки спільної боротьби армії УНР та Війська польського проти  більшовиків. Іван Кислощук дізнався, як Павел розпочав свою журналістську кар’єру, чим Україна цікава польській аудиторії та чому важливо говорити про минуле, яке нас об’єднує.

Початок кар’єри та Революція гідності

За освітою Павел політолог. У журналістику він прийшов у 36 років, до цього працював у громадському секторі, а також займався бізнесом та політикою. Змінити сферу діяльності його спонукала російсько-грузинська війна 2008-го року. На думку Павла, у Польщі бракувало ретельного аналізу цього конфлікту, адже більшість тамтешніх медіа показували Росію миротворцем, а не державою-агресором. Він вирішив це виправити і полетів до Грузії, аби робити репортажі для локальної станції «Радіо Люблін». Павел згадує: «На той момент я навіть не вмів користуватись радійним диктофоном чи монтувати звук. Проте мав гарні стосунки з головним редактором. Він не лише погодився зробити мене  закордонним кореспондентом, але й організував дводенний інтенсивний курс з радіожурналістики та надав необхідну техніку. Щоправда, подорож довелось оплатити з власної кишені».

Павел Боболович. Автор фото Конрад Томашевський/Radio.Wnet

Після повернення з Грузії Павел зрозумів: журналістика — його покликання. Він почав вести власну радіопередачу. Дописував до різних видань. Був співзасновником першого в Польщі регіонального інтернет-телебачення. Часто робив матеріали про Східну Європу, зокрема про Україну. Під час одного зі своїх відряджень Павел познайомився зі своєю коханою, киянкою Іриною. Саме вона заохотила журналіста у 2013 році переїхати в Київ, де він планував робити цикл передач про те, як наша країна змінюється на шляху до євроінтеграції. Однак невдовзі стало відомо, що Янукович не підписав асоціацію з ЄС і в країні розпочалися протести. Павел був на них майже від самого початку.

«Згідно з попередніми домовленостями з редактором, щотижня я мав  записувати сюжет для радіо, а щомісяця писати статтю для газети. Побачивши Євромайдан на власні очі, я подзвонив йому і сказав, що цього буде замало. Редактор відповів: “Не перебільшуй. Ці протести не будуть аж настільки масштабними”. Наступні кілька місяців я надсилав кількадесят кореспонденцій з Києва щодня», — розповідає журналіст.

Усю Революцію гідності він провів на Майдані. Павел прагнув якомога глибше зануритися в атмосферу цих подій, аби точно передавати їхній сенс польській аудиторії. Він не приховував, що повністю підтримує протестуючих.

«Я не вірю в журналістську об’єктивність. Кожна людина має свою систему цінностей, через призму якої вона оцінює події. Журналіст, який прагне бути чесним із аудиторією, мусить одразу їй повідомляти про свої переконання, які роблять його упередженим. Звичайно, під час Майдану я спілкувався як з активістами, так і з беркутівцями. Однак я не можу сприймати людей, які борються за власну свободу, та поліцейських, які їх б’ють, як дві рівнозначні сторони конфлікту», — стверджує репортер.

Декому його погляди можуть здатись контроверсійними, але саме за висвітлення подій на Майдані Павел Боболович отримав відзнаку Польської асоціації журналістів.

Що цікавить поляків?

Після закінчення Євромайдану та гарячої фази війни на Сході, інтерес польських ЗМІ до України зменшився. Багато редакцій відкликали своїх кореспондентів з України. Проте радіо «Wnet» не лише дало Павлу можливість залишитись в Києві, але й транслює його програму в прайм-тайм. Ба більше, пізніше в Україні почав працювати ще один їхній кореспондент, який веде ефіри зі Львова.

«Радіо “Wnet” прагне показувати поляком світ у всьому його різноманітті. Ми маємо власних кореспондентів у Лондоні, Лос-Анджелесі, Дубліні, Вільнюсі та Бейруті. Україна — стратегічний партнер Польщі. Наші народи пов’язує спільна історія. Крім того, протягом кількох останніх років в Польщі почало мешкати два мільйони українці. Отож, ми не могли оминути увагою такий важливий регіон», — пояснює журналіст.

Павла українське політичне життя здається дуже насиченим та цікавим. Найбільше його дивують телевізійні ток-шоу. Репортеру тяжко уявити, щоб в Польщі депутати з різних партій збирались у одній студії й багато годин дискутували про внутрішні питання.

Розібратись в український політиці непросто, але ще складніше розповісти про неї аудиторії, яка не стежить за тутешнім суспільним життям. Щоб зацікавити слухачів, журналіст намагається висвітлювати передусім події, які мають вплив на Польщу. На жаль, це не завжди спрацьовує. Одна з тем, яка попри очікування Павла не отримала належної уваги, стосувалась Віктора Медведчука. У 2017 році стало відомо, що Україна відновила постачання дизельного палива з Росії через фірму, яка номінально належала куму Путіна. Пізніше Міністерство оборони почало закуповувати у неї пальне низької якості та за завищеною ціною. Від збільшення частки Росії на українському енергоринку сильно постраждав польський концерн «Orlen». Підготовка матеріалу про корупційний скандал вимагала від Павла провести багато інтерв’ю та ретельного дослідити джерела. Проте тема не спричинила резонансу.

«Найбільше  поляків цікавлять конфліктні теми, такі як політика історичної пам’яті, марші на честь УПА, надання вулицям імен Бандери чи Шухевича. При цьому існує безліч прикладів економічної, енергетичної чи військової співпраці між нашими державами. Проте медіа часто про них не згадують, адже негативні новини викликають більш сильні емоції, ніж позитивні. Навіть останньому візиту Анджея Дуди до України більшість ЗМІ присвятило менше ефірного часу, ніж, скажімо, його візиту до США», — зізнається кореспондент і відразу додає, що не зважаючи на це, про Україну поляки знають більше, ніж про своїх західних сусідів: Чехію, Словаччину чи навіть Німеччину.

Пам’ять, яка єднає

Павел походить із родини волинських поляків. Частину його сім’ї вбили українські націоналісти під час Другої світової. Можливо,саме тому він у своїх матеріалах приділяє багато уваги історичним взаєминам між нашими народами. Однак він не концентрується лише на темних сторінках спільного минулого, а навпаки показує епізоди, які об’єднують.

Одним з його останніх проєктів стала акція «1920 — пам’ять у часи пандемії», яка розповідає про участь солдатів Української Народної Республіки у польсько-радянської війні. Протягом кількох місяців Павел Боболович разом з українським краєзнавцем та журналістом Дмитром Антонюком відвідували місця поховань солдатів, загиблих на війні з більшовиками. На кожному з них репортери запалювали лампадки та читали молитви. Вони також провели інтерв’ю з місцевими мешканцями, істориками та представниками духовенства. Розмови дозволили журналістам дізнатись більше про перебіг боїв та сучасне сприйняття цих історичних подій у окремих громадах. Свою подорож Павел та Дмитро висвітлювали на хвилях радіо «Wnet» та на сторінках газет польської меншини в Україні «Kurier Galicyjski»  та «Słowo Polskie». Крім того, журналісти створили фейсбук-сторінку під назвою «1920», де регулярно проводили двомовні трансляції.

Як зазначає Павел, акція народилась спонтанно. Вона була відповіддю на те, що більшість офіційних заходів із вшанування сторіччя Варшавського договору скасували через пандемію. На початку журналісти хотіли відвідати лише кілька найважливіших меморіалів. Завершитись акція мала спільною прогулянкою Дмитра та Павла Хрещатиком у одностроях армії УНР та Війська польського. Фінал запланували на 9 травня, адже саме в цей день у 1920 році українську столицю визволили від Червоної армії. Проте журналісти вирішили продовжити проєкт.

 «Під час мандрівки як герої наших матеріалів, так і читачі повідомляли нам про малознані місця поховань, а також розповідали про недосліджені битви 1920 року. Додатково, нашу акцію вирішив підтримати Польський інститут у Києві. Отож, ми знову вирушити в дорогу».

Загалом Павел Боболович та Дмитро Антонюк подолали близько 7 тисяч кілометрів, відвідавши понад 100 пам’ятних місць. Підсумком проєкту стане книга, де будуть зібрані фотографії та репортажі журналістів.

Павло Боболович й надалі хоче працювати з історичною тематикою. Цьогоріч він планує створити серію матеріалів про тюрми НКВД у Західній України, в’язнями яких були як поляки, так і українці.

 

Автор портрету Конрад Томашевський/Radio.Wnet

Головне зображення Katerina Pavlyuchkova

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.