Розмова з Олександром Михедом про нон-фікшн в Україні.

Олександр Михед ― автор подкасту «Станція 451», письменник, що працює і з художньою літературою, і з нон-фікшн. «Бачити, щоб бути побаченим: реаліті-шоу, реаліті-роман та революція онлайн» — книга, написана у 2016 ― це історія телебачення та реаліті-шоу, що врешті приводить нас до зображення революцій у прямому ефірі. А «Я змішаю твою кров із вугіллям. Зрозуміти український Схід» (2020) розповідає про шість міст Донеччини й Луганщини з різних перспектив.

Ми поговорили з Олександром про нон-фікшн, критику і якісне читання у рамках цьогорічного Місяця авторських читань у Львові

Рух індустрії

Я працюю з нон-фікшн, тобто зі спробою творення літератури на основі життя, зі спробою створення художнього погляду на дійсність. У цій ширшій системі, очевидно, свою нішу займає і репортаж. 

Олександр Михед. Фото: Саша Самусевич для The Village Україна

Наразі в Україні відбувається дуже цікавий процес широкої популярності нон-фікшн літератури. На це є кілька причин, але очевидним є запит читацької аудиторії, якій потрібне тверде знання, опертя на фактаж у цьому мерехтливому сучасному світі. Ми спостерігаємо розквіт ніш і видавництв, які частково або повністю працюють із нон-фікшн: «Лабораторія», «Віхола», Ist Publishing, «Човен», ArtHuss, «Портал», «Темпора» (серія художнього репортажу), і так далі. 

Величезний запит аудиторії призводить до формування ніш і логічним наступним кроком стає поява нових українських авторів. Норман Мейлер, один з авторів нового журналізму в 1960-х, створював свої нон-фікшн твори за принципом «історія як роман, роман як історія» (History as a novel. The novel as history). Тож не варто забувати про художню складову. Однак у рамках українського літпроцесу існує невелика кількість професійних письменників, які воліли б звертатися до такого нон-фікшн і могли б принести досвід розповідання правдивих історій, творення світів і характерів, помічання деталей та роботи з окремими формами.

Часто авторами стають блогери чи лідери думок і на перший план виходять саме унікальні знання та досвід авторів. А професійні журналісти у своїх книжках не наближаються до власне художнього репортажу, залишаючись у рамках журналістських розвідок. Імовірність того, що нон-фікшн буде творитися не письменниками, зростає. Це може призвести до «провисання» якості нон-фікшн саме з точки зору художніх параметрів.

Від загального читацького інтересу та потужних авторів залежить інституалізація. Вперше есеїстика як окрема категорія «Книги року BBC» з’явилася у 2018 році. Часто есеїстика в Україні є ближчою до колонок і публіцистики, тож місце для нон-фікшну є не завжди. У рамках премії «Літакцент» номінація, до якої відносять нон-фікшн, називається «Літературознавство, есеїстика та художній репортаж». Ці різні явища сусідують у вузьких рамках визначень. Такі спроби дефініцій і окреслення явищ дуже важливі, оскільки демонструють потребу якоїсь реакції на весь цей потік, спроби відрефлексувати його. 

Така категоризація свідчить про дивовижний спалах і розвиток українського книжкового ринку і літературного процесу, а спроба інституційної рефлексії ще наздоганяє ці процеси. 

Ріст і критика

З нішею художнього репортажу працюють конкурс «Самовидець», видавництва «Темпора», «Човен», є чудовий Telegram-канал Світлани Ославської «Репортерське пальто», видання Reporters виходить у друкований формат, є великі репортажі Liga.net і Zaborona. І цього вражаючого списку, як мінімум достатньо, щоб репортаж жив. 

Гадаю, художній репортаж, послуговуючись високим штилем, має бути серед інших форм сучасної літератури. І важливо аби ці книги потрапляли в огляди з романами та поезією на рівних умовах, а не за квотою художнього репортажу. 

Зараз питання в тому, щоб прекрасні зразки української репортажистики зустрілися з цільовою аудиторією. Особливість маленьких незалежних видавництв у тому, що вони знають свою аудиторію, але потребують налагодження внутрішніх механізмів і процесів. На прикладі видавництва ArtHuss можу сказати, що це забирає 3-4 роки. І зробити це можна тільки шляхом експериментів: наприклад, зрозуміти, як налагоджуються мікропроцеси, що ведуть до  онлайн-продажів книжок через власний онлайн-магазин. У маленьких видавництвах усім займається невеликий колектив, який змушений дбати і про дистрибуції, і про купівлю прав, і про переклад, і про верстку. Усе стає простіше, коли ці процеси налагоджені, і це може призвести до позитивних результатів.

Залучати аудиторію можна по-різному. Наприклад, є прекрасний проєкт Світлани Ославської й Анни Ільченко «Old khata project». Як на мене, це історія успіху: блискуча ідея, блискуче втілення. На їхню кампанію на «Спільнокошті» будуть орієнтуватися. Спільнота читачів сформована ще до безпосереднього старту проєкту у цій конкретній експедиції, і вже потенційно готова підтримати й книгу.  

Нам бракує, щоб читали лідери думок із величезним охопленням аудиторії. Так, є політики, що виставляють свої книжкові огляди й діляться прочитаним (Борислав Береза, Сергій Притула, Віталій Чепинога), є ті, хто фотографуються з книгами, придбаними на Книжковому Арсеналі. Але, наприклад, більшість телезірок цього не робить. Зірка, за рівнем впливу хоча б 0,0001% від Опри Вінфрі, на українському ринку і в українських медіаобставинах могла б змінити правила гри. Але в більшості випадків ми бачимо, що медіадіячам цікавіше самим гратися в літературу і писати книжки, аніж спробувати зрозуміти, що ж таке український літературний процес. Хоча вони могли б допомогти, просто написавши у соцмережах про те чи інше видання. Це спричинено відсутністю культури читання, відокремленим існуванням шоу-бізнесу від української культури та книговидання. І це також проблема медіаменеджерів та піарників видавництв, які не завжди можуть знайти доступ до телевізійних «ікон». 

Мандрівка автора, мандрівка читача

Кожен із читачів під нон-фікшн має на увазі щось своє. Як рано прокидатися або зробити свою оселю щасливою ― це одна категорія. Вона веде до візуалізацій Pinterest зі щасливою оселею і безпосереднього втілення магічних порад щодо налагодження свого життя. 

Якщо ж ми говоримо про серйозніший нон-фікшн, репортажистику, то є кілька інструментів для якіснішого читання. По-перше, згадані у текстах локації, події чи предмети культури, які легко знайти ― важливо мати перед очима картинку того, про що читаєш. По-друге, більшість авторів вказують джерела, якими вони користувались.

Тож якщо один зі згаданих персонажів чи окрема тема особливо вас зацікавили, ви знайдете у примітках або наприкінці книжки підказки щодо того, де можна знайти ще більше інформації. Це дозволяє рухатися далі. Нон-фікшн ― це нескінченна мандрівка: і для автора, у якого стежки й цитування постійно розгалужуються, і для читача. По-третє, якщо ви читаєте англійською, іспанською, французькою, німецькою, то почитайте у світовій пресі про ці книжки. Ви можете натрапити на прекрасний профайл автора на New Yorker або ж розгорнену рецензію на The Guardian. Крім того, деякі відомі західні журналісти створюють до книжок супровідні документальні фільми ― скажімо, Наомі Кляйн або Андрі Снайр Маґнасон. 

Мені здається, що головне в писанні нон-фікшн ― наявність історії, про яку ви готові дізнаватися кілька років і ще кілька років про неї писати. Для мене завдання такої історії і в художній літературі, і в нон-фікшн ― побороти тимчасовість. Чи ця історія відлунюватиме не тільки вам? І чи робить вона це зараз? Чи досягає центральна історія рівня архетипу? 

Далі починаються речі зовсім іншого порядку ― робота з джерельною базою: що вже було сказано до вас на ту тему, якою ви зацікавились тепер. Робота з джерелами вимагає цікавої подачі, а не перетворення її на розділ в дисертації. Про роботу в полі (як, приміром, готуватися і проводити інтерв’ю з героями) багато пише Світлана Ославська у телеграм-каналі «Репортерському пальті».

Спробуйте приділити увагу деталям. Чим більше речей ви зможете помацати, тим краще. Йдеться про власний досвід перебування в описаних обставинах і про те, щоб реально взяти речі до рук ― first hand experience. Це дозволить апелювати до якомога більшої кількості чуттів читача. Скажімо, у роботі над книжкою «Я змішаю твою кров із вугіллям» я брав до рук записник мого героя Марка Залізняка, що лишився ще з часів Першої світової війни.  І в записнику співіснують поруч записи  про втрати під час боїв  і про захист дерев від кроликів. Тримаючи такий записник у руках, гортаючи сторінки, бачиш нашарування різноманітних чорнил, якими користувався Марко Залізняк за довгі роки життя. У цьому записнику сумні, трагічні речі, іноді абсурдні — всі поруч. Це все сусідство життя. 

Разом це все може дати цікавий результат. А може й не дати. Поради ― річ, яка працює за збігу обставин і вдалого використання.

Цей матеріал створено у співпраці з Місяцем авторських читань у Львові.

Більше матеріалів про нон-фікшн:

Дізнатися ім’я собаки
Репортаж на карантині
Репортаж і крапка
Наші двадцяті. З чого починався український репортаж
«Життя простих людей — це те, про завжди цікаво читати»
Усе, чого ви не знали про художній репортаж

Головне зображення: Ihor Malytskyi

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.