Або що робити репортажистам у світі нестабільних видань.
Останні декілька років я пишу репортажі. Хочу й далі працювати в цьому жанрі, а в Україні є медіа, які зацікавлені в довших і глибших текстах. Це добра новина.
За доброю має йти погана, і ось вона. Ці видання нестабільні. Візьму приклад трьох, з якими я співпрацювала протягом останнього року. Всі вони – якісні медіа, незалежні від олігархів, але залежні від грантового фінансування і підтримки читачів. Про цю нестабільність я замислилася після недавніх новин, що з Громадського телебачення пішли генеральна директорка, головна редакторка і її заступниця. Ще за півроку до того Заборона «стала на паузу» – тобто припинила роботу на декілька місяців, але тепер знову шукає людей у команду і має скоро поновити роботу. А Reporters, хоч офіційно не оголошували про свою паузу, в останні місяць-два теж припинили активну роботу.
Що загрозливого в цій нестабільності видань для мене як для авторки? З одного боку, я прямо не постраждала: тексти, які готувала для цих медіа, вийшли, я вчасно отримала гонорари, і хтось ці тексти прочитали. З іншого боку, великі тексти відрізняються від новини чи цієї колонки тим, що живуть довго: декілька місяців, років або й десятиліть. Тут пригадую легендарний репортаж «Френк Синатра застудився», який я захоплено прочитала за 53 роки після того, як його надрукували в американському Esquire. Ну гаразд, те, що написав Ґей Таліз – це вже література. Але навіть мої менш художні репортажі про ситуацію українців у Польщі чи про сирійців у Туреччині актуальні й досі, хоча вийшли рік чи півтора тому. В них ідеться про масштабні процеси, і навіть якщо сьогодні війна в Сирії припиниться чи Польща з Україною дійдуть порозуміння в історичній політиці, наслідки цих процесів ще триватимуть довго. А тому ці репортажі люди могли б читати за рік і два після їхньої публікації.
Щоби люди їх читали за рік чи два, ці тексти мали б якось потрапити їм на очі. Наприклад, видання публікують давніші тексти до свіжого інфоприводу (так вийшло, коли збили літак МАУ, – мій позаторішній текст про Іран знову читали). Коли ж видання «стоїть на паузі», нікому його актуалізувати, нікому дати цей текст у соцмережі, нікому підверстати його до гарячої новини чи свіжого тексту на суміжну тему. І репортаж лежить десь на дні сайту.
На навчаннях для медійників часто говорять про те, як будувати лояльну авдиторію. Стабільність, постійність видання – це ті речі, що таку довіру формують. Видання елементарно має існувати впродовж багатьох років, щоби про нього знали, читали, довіряли. Я добре розумію редакції, які призупиняють роботу: «авторські» медіапроєкти дійсно залежать від психологічного, емоційного стану людей, які їх роблять, і від грантів теж. Але коли я віддавала свої матеріали в ці видання, не розраховувала, що вони підуть у сплячку.
Стосунки будуємо не тільки з авдиторією, а і з редакцією. Коли я тільки починала писати, то раділа, що моя стаття виходила десь, що її просто публікували. Раз в одному виданні, другий раз – в іншому, третій раз у більш популярному, четвертий – у ніші ніш тощо. Але з часом відчула, що будування стосунків з редакторами також потребує ресурсу, і краще працювати з кількома виданнями, а не розпорошуватися на десяток. Але щойно медіа «засинає», прокидається знайома гарячка – і починаєш шукати нові редакції, будувати нові стосунки.
Все це викликає фрустрацію. Але не тільки це.
Вище я писала про ситуацію, коли редакції готові публікувати ваші глибокі тексти. І справді, можу назвати десяток пристойних українських видань, які візьмуть хороший репортаж. Але водночас багато редакторів переконані, що довгі тексти не варті зусиль: все одно не принесуть сто тисяч переглядів, якщо їх не поширить міністр. Вони мають рацію: не принесуть. Але тут я маю старомодне запитання: в яку рубрику – контекстної реклами чи корисних текстів – потрапляє наше бажання пізнавати світ? Ясно, що мають існувати сервісні медіа, які відповідають на наші конкретні запитання, в якій кав’ярні зручно попрацювати з ноутбуком чи куди віддати на переробку пластик. Але мені особисто здається важливим, коли видання пропонують читачам не тільки, те, що задовольняє їхні сьогоденні потреби, а й післязавтрашні теж – і це роль більших текстів.
У ситуації, коли медіа то засинають, то прокидаються, коли редактори не бачать сенсу в тому, щоби пропонувати читачам речі, до яких ті не готові або не потребують їх просто зараз, і коли автори хочуть розповісти складніші історії, останнім лишається писати книжки.
До цієї думки я прийшла тоді, коли видала книжку репортажів з Туреччини, дві третини текстів у якій виходили раніше в різних медіа. А ще тоді, коли зрозуміла, що репортажі, які пишу не для ЗМІ, виходять кращими – бо не відчуваю медійних обмежень і рамок, навіть якщо я їх сама собі поставила. В цій думці я утверджуюся, коли дивлюся на сусідню Польщу, де існує щонайменше п’ять видавництв, що регулярно видають документальну літературу, і наклади репортажних книжок бувають у десять разів більші за українські – але я вірю, що ми до цього йдемо.
Може, книговидавці заперечать, але видавництва здаються трохи стабільнішими за медіа. Вони не стають на паузу, а продовжують триматися, щось видавати, щось продавати (а якщо все буде погано у видавництв, можна спробувати видати книжку за допомогою краудфандингу).
Перевага книжки – байдуже, паперової чи електронної – в тому, що це повільний жанр. Тут ніхто не питатиме, де «вже-в-цю-хвилинна» корисність вашого тексту. Книжка – це той продукт, із яким людина готова побути довше за статтю. Її не відкриваєш тільки в режимі швидкого перегляду в месенджері.
Щоправда, цифри прочитань книжки не можуть змагатися з репортажами в онлайні. В Україні сьогодні книжка в документальному жанрі виходить накладом тисячу, дві, три тисячі примірників – у будь-якому разі це менше, ніж могло би бути читачів у вашого репортажу на сайті. Але якщо видавництво піде на електронну версію, то шанси вирівняються. Та й будьмо щирі, буває, що і в хороших медіа хороші довгі тексти мають менше переглядів, ніж тиражі книжок.
Photo by Zoltan Tasi on Unsplash
