Двічі пулітцерівський лауреат Боб Маршалл вважає: те, що робить із журналістикою інтернет, уже було в 50-ті роки.
Боб Маршалл хотів бути спортивним журналістом. Та одного разу редактор відправив його готувати репортаж із показу мод, і Боб з цим впорався. Адже він не відмовлявся від жодного редакційного завдання – можливо, саме це допомогло йому здобути дві Пулітцерівські премії, нагороду Едварда Марроу від Асоціації радійних, телевізійних і мультимедійних новин; нагороду Генета за інноваційну вартову журналістику від Асоціації репортерів і редакторів розслідувальників та багато інших. Лекція Боба у Школі журналістики Українського католицького університету була присвячена головним речам, які він зрозумів на своєму професійному шляху.
Я починав свій кар’єрний шлях у сімдесятих роках минулого століття. Кожне американське містечко тоді мало одну газету та не більше кількох телекомпаній. Це була золота доба друкованих видань, найкращий час, аби працювати репортером. На підготовку історії журналістові давали не менше доби, а готувати кілька матеріалів паралельно доводилось дуже рідко.
Щодня я діяв за однаковим алгоритмом: зранку виходив «у поле», щоб зібрати матеріал, по обіді збирав історію докупи, ввечері віддавав готовий текст редактору. Наступного ранку я прокидався, розкривав свіжу газету й бачив у ній свою статтю. Було приємно.
Інтернет змінив цю систему. Тепер від журналістів вимагають швидкого подання матеріалу. Щось схоже відбувалося з американською пресою в сорокові та п’ятдесяті, коли в містах було кілька видань, що конкурували між собою.
Тоді найліпшим журналістом був той, хто діставав інформацію першим. Тож сучасна інформаційна гонитва не є чимось новим: журналістика просто повернулась на півстоліття назад.
Попри це, головна навичка, якої потребує журналіст, лишається тією самою, що п’ятдесят або навіть сто років тому. Редактори досі шукають людей, які вміють ставити правильні запитання та вчасно добувати потрібну інформацію.
Я починав як спортивний репортер. Потім писав про довкілля, науку, інженерію, політику, економіку. Брав інтерв’ю в нобелівських лауреатів, представників королівських сімей, астронавтів, відомих політиків. Мені доручали це не тому, що я найталановитіший журналіст у світі, а тому, що мої редактори знали: я можу добути цікаву й точну інформацію.
Один із найкращих компліментів за всю свою кар’єру я отримав за матеріали про ураган Катріна. Мені зателефонував викладач з університету Північної Кароліни, який готував книжку про цю катастрофу, й попросив дозволу використати в ній кілька абзаців із моєї статті. В ній я пояснював, чому дамби в Новому Орлеані не витримали та були зруйновані під час стихійного лиха. Він поцікавився, де я здобув інженерну освіту, а я відповів, що все, що знаю про інженерію, я вивчив у школі журналістики. Мені було приємно, що науковець, прочитавши мій матеріал, подумав, що я компетентний, бо отримав профільну освіту. Але я всього лише поставив багато питань багатьом інженерам, аби зрозуміти контекст. Я не є експертом у жодній сфері. Усі знання, які маю, я отримав від людей, у яких брав інтерв’ю.
Я пишу про науку, а тому виступаю перекладачем із наукової мови на людську. Одного разу ми з колегами інтерв’ювали кількох нобелівських лауреатів більше шести годин. Випили багато кави, розмалювали дошку поясненнями та схемами, але таки отримали зрозумілу й чітку інформацію для матеріалу.
Не треба боятися ставити запитання, навіть якщо вам здається, що вони дурні. Ліпше поставити масу некоректних запитань, але зрозуміти все, про що говорить ваш герой, ніж скопіювати інформацію з вікіпедії й налажати в матеріалі. До того ж, контакти людей, від яких ви будь-коли отримували інформацію, мають бути у вашому записнику на випадок, що вам потрібно буде щось уточнити або дізнатись більше подробиць.
Завжди треба намагатись отримати якомога більше інформації. Я вважаю кожне інтерв’ю розслідуванням, тому ставлю дуже багато запитань.
Одного разу мене відправили написати про подорож до національного парку в Аризоні. Тема була банальна, я навіть узяв із собою дружину. Але, коли приїхав туди й почав говорити з місцевими, з’ясував, що в цьому регіоні великі проблеми з нелегальною імміграцією та торгівлею наркотиками. Щороку триста тисяч мігрантів, частина з яких є контрабандистами наркотиків, потрапляють до США саме через цей парк. І кожного дня тамтешні рейнджери – охоронці парку – разом із прикордонниками контролюють кордон, тож щоночі там можна чути звуки перестрілки.
Це мав бути звичайний матеріал про невеличку подорож, а в результаті я написав про війну між наркоторгівцями та охоронцями національного парку. Стаття пішла на першу шпальту.
Єдиний спосіб стати кращим журналістом – багато працювати й не відмовлятись від жодних можливостей, які вам пропонують. Навіть якщо вам не цікава тема або завдання не відповідає вашій системі цінностей, не треба від неї відвертатись. Неможливо стати професіоналом без щоденної практики.
Коли висвітлюєш суперечливу тему, важливо показувати її з усіх боків. Але бути обережними, аби не створити хибний баланс. Це те, на що зараз нарікають екологічні журналісти в Америці: деякі люди очікують побачити в матеріалах про глобальне потепління думку людей, упевнених, що його не існує. В США ціле покоління виросло на однобокій інформації, тож тепер є дві паралельні реальності. Ми можемо представити цим людям факти, й вони будуть їх заперечувати. Скажеш їм, що 1 і 1 буде 2, а вони скажуть, що 11. Якщо 97% науковців планети погодились, що кліматичні зміни є реальною загрозою, чи справді думка трьох відсотків незгідних може вважатись еквівалентною фактам?
Зараз я працюю в некомерційній журналістській організації The Lense, що займається розслідуваннями. Після стихійних лих на півдні США я вирішив зосередитись на превентивній журналістиці. Ураган Катріна, який забрав багато життів людей із моєї околиці, показав, що ми як журналісти були відповідальними за крихкість безпеки регіону, його неготовність до стихійних лих. Тепер ми намагаємось попередити такі катастрофи. Думаю, місце для превентивної журналістики є в кожній країні: стан довкілля прямо впливає на рівень життя, а деколи від нього залежить, чи життя буде взагалі.
Більшість людей приходить у журналістику для того, щоб зробити світ кращим. Було б добре, якби сучасні журналісти культивували в собі це бажання. Але не йдеться про те, щоб спонукати людей рятувати світ: ми маємо надати людям факти, а вони вже нехай самі вирішують, чи сидіти склавши руки, чи діяти.
Фото Дмитра Пальчикова
