Як фотокореспондентка-інтровертка намагалася розповісти про світ, із яким не хотіла взаємодіяти.
Емма Солдатова працює журналісткою з 2013-го: спочатку писала новини, аналітику та репортажі для різних українських онлайн-видань. Потім зробила перерву в роботі і рік служила в армії стрілком. А з 2017-го і донедавна була фотокореспонденткою в онлайн-виданні Delo.ua. Емма порівнює фотокамеру із гвинтівкою, завдяки якій вдається бути максимально об’єктивною. МediaLab попросив її розповісти про ставлення до професії, людей і самої себе.
Напевне, найбільше в житті я люблю розповідати історії. У дитинстві розказувала дітям, які гуртувалися на лавочці біля пісочниці, що знайшла птеродактиля. Діти завмирали від моїх слів, а бабці, що сиділи поруч, хитали головами: «Ото бреше, що ж з неї виросте». А рідна бабуся, коли я приходила до неї додому, підігрувала мені, нібито й сама бачить тих летючих собак, про яких я розповідаю. Потім потайки казала батькам, що, «ну, чого ви, нехай фантазує».
Правда, пізніше захотілося розповідати справжні історії про справжніх людей. І тут у мені повстав інтроверт. Адже коли ти в дев’ятнадцять років не можеш вичавити з себе ні слова, щоб попросити водія маршрутки про зупинку, не так вже й легко знайти героя репортажу.
Коли стажувалася у «Репортері», змушувала себе телефонувати людям, щоб взяти коментар. От просто по двадцять хвилин ходила з телефоном у дворику навколо редакції і сильно раділа, коли на тому боці не відповідали. А більшу частину репортажів з Майдану написала, підслуховуючи випадкові репліки у натовпі. Мені завжди було легше потрапити всередину історії та прожити її шматок, аніж випитати у героїв подробиці. Напевне, тому встигла пожити з безхатьками, попрацювати у сфері медицини, поволонтерити і відслужити в армії.
А потім у моєму житті з’явилася картинка. Виявилося, що з її допомогою теж можна було розповідати історії. Якщо знати, як. І почалося. У мене в архіві лежать тисячі невмілих напівпрофесійних репортажних знімків з Майдану, Криму, Донбасу. Часто їх забирали невеличкі видання, іноді я ілюструвала ними власні тексти. Особливо раділа, коли туди, куди я їхала, посилати зі мною фотографа було дорого. Це означало, що до тексту точно візьмуть мої ж фото.
Після року в армії мені трохи відібрало мову. Людей, які говорили про ситуацію в країні, реформи чи проплачені мітинги негативно, було достатньо. Говорити про це щось хороше було якось незвично. Найбільшої об’єктивності допомагало досягти зображення. Тоді я влаштувалася фотокором у Delo.ua.
Люблю ходити з камерою. Камера для мене — як гвинтівка. Свого роду захист. Свого роду інструмент. Стріляючи, я ловлю моменти. Іноді так само маскуюся біля автівок чи під кущами. Іноді із задоволенням дивлюся людям в очі. Через посередника це робити набагато простіше, ніж прямо.
Якось мій редактор сказав, що я ще досі кулеметник у фотографії, тому що віддаю занадто багато знімків, а маю бути снайпером. Тоді я почала відбирати до матеріалів кадри, які найяскравіше розповідають історію. Так само це і з текстами: пишучи, нещадно викидаю зайві абзаци.
Іноді я не згодна з тим, яким чином журналісти відбирають фото для ілюстрації свого тексту. Іноді я не згодна з текстом, тому що мій фоторяд (очевидно ж!) говорить про інше. Але я завжди відстежую публікації всіх своїх репортажів, щоби ще раз зі сторони побачити, чи дійсно вони схожі на історію, яку я мала на увазі.
За весь час роботи фотокором не любила фотографувати хіба що якусь звітність про рекламу партнерів на івентах та дівчат із губами-качечками біля брендволів. Це найбільше НЕ репортаж, а також вимагає передати емоцію, якої часто немає ні в тебе, ні у твоїх персонажів. Саме в такі моменти не хочеться брати до рук камеру. «Відобразити легку, невимушену та веселу атмосферу на нашому івенті», — найпопулярніший запит у брифі до зйомок. Але часто «весела атмосфера» — це коли половина залу дрімає на стільцях чи скролить інстаграм. Або спікерка хоче бути стрункішою і не хоче худнути. Або «фотографуйте мене лише з робочої сторони».
Одного разу на шинному заводі у Білій Церкві було взагалі чудове: фотографувати можна було тільки у чітко визначених точках і чекати, поки всіх одягнуть жилети. І «посміхайся, Маша, а ви, фотограф, виставте фото тільки усміхнених людей, зрозуміло? І не займайтесь самодіяльністю».
У мене був найважчий кадр у житті. Потрібно було змусити себе знімати людину, якій відірвало руку на Майдані 18 лютого. Зробила тоді лише два кадри і більше не змогла.
Бувало, що погрожували. На Майдані якось тітушки збили з ніг і намагались вирвати камеру з рук. Зламали тільки спалах.
Врешті після півтора року роботи фотокором я зрозуміла, що ні тексти, ні фоторепортажі неможливо робити, не взаємодіючи з людьми. А ще що історії — це завжди люди, а вдалі картинки — це частинка історії.
Хочу, щоб мої кадри також стали частинкою мозаїки, за допомогою якої якісь наступні люди намагатимуться зрозуміти, чим ми жили та про що думали під час різноманітнх подій. Ну, і ще, так, я буду розповідати історії і надалі, всіма можливими для мене інструментами.
Головне зображення Rowan Heuvel
