Як журналіст Богдан Гдаль став дизайнером шрифтів. 

Богдан Гдаль був газетним і телевізійним журналістом, а також видавцем онлайн-проєкту «Домівка.net» — одного з перших українських осередків спілкування в мережі. Згодом творення сайтів стало для Богдана головним джерелом доходу, й він попрощався з журналістикою заради веб-дизайну. Вже кілька років одне з головних його захоплень — дизайн шрифтів. На прохання MediaLab прокоментувати ситуацію зі шрифтами в українських виданнях Богдан розвів руками: мовляв, панують стандартні підходи, а оригінальних і вдалих прикладів обмаль. Однак його розповідь змушує, читаючи текст, уважніше вдивлятись у кожну літеру. 

Я з дитинства цікавився суспільним життям і політикою, тому пішов навчатись на політологію, а згодом зайнявся журналістикою. Але також із дитинства я відчував, наскільки важливим є для мене візуальне сприйняття, як воно поступово починає домінувати. Працюючи журналістом, я навчився робити сайти, і згодом це стало моєю роботою. Я став фрилансером, від веб-дизайну перейшов до графічного дизайну, а потім обрав вужчу спеціалізацію — зайнявся шрифтами. 

Ще одна моя любов із дитинства — українська традиційна культура та міфологія. Я люблю видобувати щось із минулого, переосмислювати та актуалізувати. Саме це я став робити зі шрифтами. Торкаючись певного історичного періоду та передаючи його формою літер, ти створюєш своєрідні вібрації, які люди сприймають на підсвідомому рівні. Я розглядаю форму і стиль літер як спосіб передати те, що відрізняє українців від решти народів. Тому зробити вдалий дизайн літер — це не просто намалювати щось гарне і стильне: ти мусиш передати ідею. 

Створення шрифту може тривати роки. Деякі свої шрифти я почав розробляти п’ять-сім років тому й досі не завершив. Починаєш роботу, отримавши імпульс натхнення, але потім інші справи та повсякденні потреби відвертають увагу, й процес затягується. Я не з тих, хто сідає й не встає з-за столу, поки не зробить роботу: мені буває важко довести справу до кінця. Але навіть посидющий шрифтовик робитиме шрифт не менше двох-трьох тижнів. Чимало часу йде на розробку спеціальних символів та різних товщин літер — шрифтового сімейства. 

Шрифти поширюються за так званою неексклюзивною ліцензією. Це означає, що власник залишає за собою всі права, але надає іншим людям право користуватись шрифтом індивідуально. Зазвичай шрифт коштує від 10 до 50 доларів за одну товщину. Але шрифтові дизайнери та компанії, що займаються розробкою шрифтів, часто влаштовують акції й роздають свої роботи за безцінь — до 90% знижки. Якщо продукт популярний і його багато купують, це все одно вигідно. Якщо ж компанія замовляє ексклюзивний шрифт, робота може коштувати від кількох тисяч доларів. Свої шрифти я продаю на кількох майданчиках. Один із них — MyFonts, найбільший у світі супермаркет шрифтів. Спершу мене туди не пустили — сказали, що роботи не досить якісні, — але згодом перепросили й сказали, що це була помилка. 

Я вважаю шрифти однією зі складових національної айдентики разом із гербом, прапором та іншими візуальними образами, які представляють Україну у світі. Написи на обкладинках книжок, вивісках, рекламні плакати можуть поступово призвичаїти українців до нового, суто українського вигляду кириличних літер. Типові шрифти — наприклад, ті, що пропонує Windows, — розроблялись без урахування місцевих, зокрема й українських, особливостей. Це частина процесу глобалізації, який ми навряд чи можемо зупинити. Але створення власного обличчя, яке дозволяє ідентифікувати себе у світі, не суперечить глобалізації. Саме тому національні шрифти запитані в торгівельних марок, які просувають свої продукти як унікальні, суто місцеві. Люди, які варять пиво в маленькому містечку, через дизайн літер хочуть показати, що такого пива ви більше ніде не скуштуєте. 

В Україні немає державної політики щодо створення унікального шрифтового обличчя. Усе, що робиться, — приватна ініціатива окремих людей. Наприклад, Геннадій Заречнюк і Віктор Харик відтворили розроблену понад півстоліття тому гарнітуру Василя Хоменка — «хоменківку». Вона сильно вплинула на шрифти радянських часів, що використовувались, наприклад, у вивісках. Це стиль, який відкладається у пам’яті як асоціація з чимось суто українським. 

Патріарх української каліграфії Василь Чебаник зараз радикально проштовхує ідею української абетки: оригінальних форм літер, що поєднуватимуть сучасну кирилицю із грецькою абеткою. Втім частина шрифтових дизайнерів побоюються, що такі радикально змінені шрифти ніхто не буде купувати. Тому переймають цю ідею обережно — модифікують у своїх шрифтах одну-дві літери. 

Робити шрифти я почав випадково. Кілька років тому мене запросили розробити стилістику для ресторану «Велес» на Черкащині. Результатом цієї роботи став мій перший самостійний шрифт — «Велес», у якому використані елементи козацького скоропису. Другим був «Котигорошко». Його порівнюють із Comic Sans — чи не найбільш критикованим, але популярним у світі шрифтом.

Я поширював свої перші шрифти безкоштовно — вірив, що речі, які віддаю задарма, колись до мене повернуться. Можливо, саме тому «Велес» і «Котигорошко» розійшлися найбільше. Тоді я робив усе мишкою на комп’ютері — без спеціальних програм і пристроїв.

У 2014 році я розробив ексклюзивний шрифт для проєкту про народне мистецтво «Рукотвори», який ми робимо разом із дружиною Катериною. Одного дня я побачив його на форумі з децентралізації за участі президента. Я не продавав цей шрифт і дозволив використати лише кільком друзям. Один із них, художник Андрій Єрмоленко, передав шрифт разом зі своїми графічними композиціями підрядникам, які організовують події для Адміністрації Президента. Я висловив протест; ця історія тягнулася довго, але за рік чи півтора вони оплатили ліцензію. Тепер я вдячний Андрієві за промоцію 🙂 Втім поки що я не хочу продавати цей шрифт — сподіваюся, що нам ще вдасться розгорнути проєкт «Рукотвори».

Зараз модні так звані гротески — спрощені шрифти без дрібних деталей. Як, наприклад, шрифт Ermilov, розроблений Кирилом Ткачовим для кампанії UkraineNow начебто під впливом творчості художника-конструктивіста Василя Єрмілова. Хоча, як на мене, спільного мало. 

Експериментальний, дещо наївний шрифт «Як курка лапою» я розробив нашвидкуруч для виступу на фестивалі в Луцьку. Але він зненацька багатьом сподобався, і я вже бачив його на обкладинках книжок. Він недороблений, тому я пропоную його безкоштовно, лише прошу зазначати авторство у вихідних даних, якщо це можливо. 

«Іван Гончар» — це реконструкція рукописного шрифту етнографа й засновника музею Івана Гончара. Він збирав по селах старожитності й підписував їх специфічним почерком, у якому намагався імітувати старовину. Цей шрифт можна використовувати для оформлення нових альбомів Гончара. У відеоролику можна побачити, як він робився:

Іноді трапляються невдачі. Два роки тому я опублікував шрифт «Вернигора», на який витратив кілька років творчих пошуків і кілька місяців інтенсивної роботи. У ньому я намагався передати естетику національного відродження, мотиви графіки Георгія Нарбута та Василя Кричевського. Але я не влучив у смаки аудиторії — попиту на останню версію немає. Натомість мене часто просять дати першу, сиру версію цього шрифту, створену тоді, коли я ще не перемудрив і не втратив ниточку настрою. 

Якось я гортав фотографії початку двадцятого століття. Мене зачепив стиль вивіски на харківській будівлі. З’явилося спонтанне відчуття, що з цього може вийти шрифт. Так народився «Старий Харків». Стиль літер у ньому дещо відрізняється, але вивіска стала поштовхом, підказала мені загальний настрій і напрямок пошуку.  

Я вже рік виношую намір створити повноцінний шрифт на основі козацького скоропису. За гетьманської доби деякі літери кардинально відрізнялись від теперішнього, звичного нам вигляду. Наприклад, ви не впізнаєте тогочасну «ж» чи «б». Тому шрифт-скоропис буде чудернацьким і непрактичним, але цікавим: людина набиратиме на сучасній клавіатурі незвичні літери. 

Обираючи шрифт, редакція медіа думає про те, щоб текст добре сприймався і легко читався. Але деякі проєкти йдуть далі — замість стандартних шрифтів шукають місцеві або нетипові, які дозволяють їм бути оригінальнішими. Мені подобається, наприклад, які шрифти підібрали для текстів і заголовків сайту Telegraph, який пише про дизайн. 

Кільканадцятеро людей в Україні активно займаються шрифтовим дизайном. Деякі з них створили багато класних речей. Наприклад, Андрій Шевченко з Бердянська дизайнує шрифти років п’ятнадцять. 2012 року для конкурсу, організованого «Мистецьким Арсеналом», він розробив шрифт Arsenal. Тепер цей шрифт масово поширюється безкоштовно й позиціонується як український діловий шрифт, покликаний замінити Times New Roman, Arial та інші стандартні зразки. Arsenal використовують і деякі видання — наприклад, «Голос України». Але здебільшого те, що роблять українські дизайнери, — не масові й не текстові шрифти. 

Із використанням платних шрифтів на сайтах є проблема. Технологія Font Face дозволяє вбудувати шрифт у сайт, але вона не захищає його від крадіжки. Будь-хто може стягнути шрифт і використати його як заманеться. Тому дизайнери не погоджуються на використання своїх робіт на сайтах. 

Коли мій шрифт використав без дозволу проєкт «Українці разом», мені довелося залучити юристів і боротись кілька років. Зрештою майже дійшло до суду, й засновник проєкту погодився підписати ліцензійну угоду та сплатити мінімальну компенсацію. Я міг би погодитись і на безкоштовне використання моєї роботи, якби, звернувшись до цих людей із зауваженням, не почув грубої відповіді. Це загалом демонструє рівень поваги до авторських прав в Україні. 

Кільканадцять років тому, коли я працював на телебаченні, там узагалі не зважали на авторські права. Дизайнери копіювали західні шрифти, так-сяк домальовуючи до них кирилицю. Останнім часом я бачу зміни на краще: для брендування телевізійних проєктів замовляють ексклюзивні шрифти або, принаймні, купують закордоном. Наприклад, свій шрифт має канал ICTV. Цікавий стиль для проєкту «Суспільного» «UA:Казки» розробила Віта Лопухіна. 

Люди, які живуть із шрифтового дизайну, в Україні є. Деякі орієнтуються на західний ринок (наприклад, Андрій Константинов); деякі беруть участь у масштабних проєктах і роблять своє ім’я розкрученим брендом. Але більшість зупиняється на рівні некомерційних, хоч і якісних, робіт. Мені, певно, бракує наполегливості, аби зробити шрифти своєю єдиною справою життя — весь час перемикаюсь на веб-дизайн та інші речі, які вмію робити. 

Мене цікавлять шрифти, які стають частиною бренду міста або села через написи в громадських місцях. Є кілька вдалих свіжих прикладів — робота Андрія Шевченка для бренду Маріуполя, його ж спільна робота з Кирилом Ткачовим для бренду Дніпра… Нещодавно я долучився до розробки нового напису на київській станції метро «Почайна». Зрештою мою пропозицію не прийняли, але сама дискусія вийшла цікавою. 

Шрифти на українських грошах — ще одна актуальна для мене зараз тема. На перших гривнях використовували шрифти у стилі Нарбута, а потім, коли Нацбанк очолив Сергій Тігіпко, замінили їх на розмаїті — й не завжди легальні. Гривня — це один із символів держави, і шрифти на купюрах — те, що бачать щодня мільйони людей, тому дуже важливо розважливо добирати шрифти. Я з’ясував, які художники займаються дизайном купюр, і знайшов дизайнера, який розробляв ексклюзивний шрифт для гривні. Можливо, мені вдасться запропонувати нову концепцію. 

Мало зробити шрифт: потрібно ще постійно доводити, що важливо використовувати легальні, оригінальні, якісні шрифти. В ідеалі це знання мало би поширюватись на рівні шкільної освіти. Дітям потрібно змалку пояснювати, чому не лише за шрифти, а за будь-який інтелектуальний продукт потрібно платити. 

Головне зображення Santosh Maharjan

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.