П’ятикласники легко опановують те, що (не) вчать на журфаках.
Повчившись на журфаку у Львові, Влад Яценко повернувся до рідного Солоного. Це селище в кількох десятках кілометрів від Дніпра. Ви могли чути про нього в новинах, коли йшлося про наміри збудувати новий аеропорт між Дніпром і Запоріжжям. Поки що в Солоному нема не те що аеропорту, а навіть залізничної станції. Зате є гурток юних журналістів. Ми попросили Влада розповісти, як і навіщо він його заснував.
Я зрозумів, що хочу бути журналістом, у четвертому класі. Іноді писав до районної газети, а коли в домі з’явився комп’ютер з інтернетом, почав вести блог, який читали мої вчителі й віртуальні друзі. Я мав велике бажання спробувати себе в медіа, навчитися писати, знімати, монтувати, поспілкуватись із справжніми журналістами. Якось я побачив у переліку місцевих гуртків «журналістику» й записався, проте жодного заняття так і не відбулося. Можливо, я був єдиним охочим.
На щастя, у нашій школі з’явився євроклуб — гурток, який знайомить дітей із Європою та її цінностями. Я писав про події, які там відбувались, робив фото для блогу, а керівниця гуртка знайомила мене з цікавими людьми з обласного центру. В одинадцятому класі я написав на «Громадське телебачення Дніпра»: «Чи можу я з вами якось співпрацювати? Але раптом що, то мені шістнадцять». Став їхнім волонтером, а у вісімнадцять почав працювати на «Радіо Свобода». Так мені вдалося здобути медійний досвід у віці, коли люди зазвичай тільки сідають на студентську лаву.
І ось я подумав: чому б не допомогти школярам і школяркам здобути такий досвід, але, можливо, ще раніше? Почати з азів і, можливо, дійти до деяких речей, які вивчають в університеті або засвоюють у редакції.
Завдяки децентралізації в Солоному з’явилась опорна школа з добрими умовами для навчання. Зокрема, в ній є центр позашкільної освіти. Я пішов до керівниці гуманітарного відділу Солонянської громади й запропонував заснувати гурток журналістики. Почав збирати документи, написав стратегічний план, представив свою ідею на освітньому форумі громади. Мою ідею підтримали.
Найбільше я боявся, що ніхто не прийде на першу зустріч. Схвильовано чекав у школі, а друзі надсилали повідомлення: «ну, як там? хтось прийшов?» Прийшли двадцять п’ять школярів із 5-9 класів.
Спершу я намагався оцінити їхній рівень медіаграмотності, довідатись, чи користуються вони соціальними мережами та за якими засобами масової інформації стежать. Найчастіше мені відповідали, що дивляться «1+1» та розважальні шоу на Новому каналі. Газет і журналів практично не читають. Улюблені журналістки — Ольга Фреймут та Катерина Осадча.
На першому занятті ми знімали ролик, у якому діти розповідали про те, навіщо записались на гурток із журналістики.
Я від початку розумів: я — не викладач і не головний редактор престижного медіа. Я не можу зробити з них журналістів, бо сам іще на початку кар’єри. Але можу допомогти здобути корисні навички та потихеньку руйнувати комплекси.
Наприклад, діти говорили, що їм лячно було б підходити до незнайомих людей із запитаннями. Тому я дав їм завдання йти на вулиці селища й записувати опитування — вчитись і знімати, і спілкуватися з людьми. Спершу траплялося, що на відео не було видно півголови спікера, а камера трусилась, як від буревію. Але вони це зробили, й тепер, коли я пропоную відзняти опитування чи взяти в когось коментар, вони не бачать у цьому проблеми.
На заняттях ми шукаємо першоджерела інформації, говоримо про те, як писати новину, які бувають типи інтерв’ю і так далі. Пробуємо писати тексти й начитувати їх на диктофон. Із подорожей я завжди привожу газети й журнали — дітям цікаво потримати в руках європейську пресу, а не лише солонянську районку. Кілька разів знімали фото, які, крім естетики, передають історію та несуть сенс.
На заняттях із чаюванням ми говорили про соціальні мережі, про нові професії, які з’явились із розвитком інтернету. Діти зробили профіль в інстаграмі з гарними фотографіями селища та сторінку в фейсбуку, де збирають свої роботи.
Одного разу у шкільній медіатеці ми зустрілись із солонянином, який об’їздив Європу автостопом, навчався в Америці, а зараз волонтерить в Австрії. Тоді я зрозумів, що такі зустрічі треба проводити періодично: зі священиком, із дитячою медсестрою, з волонтером з Америки, зі студентом дніпровського журфаку. Цікавим був похід до голови Солонянської громади. Діти підготували запитання й ставили їх у форматі прес-конференції.
Ще в нас було заняття з таємним завданням. Я не сказав, куди ми йдемо і що будемо робити. Лише коли ми дійшли до пожежної частини, розповів, що потрібно буде розпитати рятувальників про їхню роботу. Мені хочеться довести дітям, що по цікаві історії та героїв іноді не потрібно їхати кудись далеко.
Гуртківці у пожежній частині.
Я дуже хотів, щоб до нашої школи приїхали люди, які щодня практикують те, чого діти лише вчаться. Журналістка дніпровського 9 каналу Оля Василець провела для нас майстер-клас, де діти вперше потримали в руках справжній телевізійний мікрофон. Її багато питали про освіту, повсякденну роботу, про те, як не боятися ставити запитання чи підходити до людей на вулиці, навчитись поводитись у кадрі чи гарно писати. Потім ми поїхали на телебачення самі — читали новини з суфлера, подивились на пульти, з яких режисер керує ефіром або записом, і поспілкувались із телевізійниками. Діти були в захваті.
Проблема в тому, що заняття відбуваються ввечері. Діти приходять після шести-семи уроків, коли енергії для роботи залишається не так і багато. Доводиться допомагати їм печивом, чаєм і цікавими завданнями.
Багато хто сприймає гуртки як щось несерйозне: сьогодні пішов, а завтра ні, сьогодні хочу, а завтра покину. А мене дуже надихає, коли я йду до медіатеки на чергове заняття, минаючи залу для танців, заняття гуртка з флористики чи робототехніки, дітей, які обговорюють екологічні проекти чи репетирують нову сценку в актовому залі. Кілька років тому в селищі не було чим зайнятись, крім народних танців чи музичної школи.
І навіть якщо двоє чи троє моїх учнів працюватиме в медіа, це буде чудовий результат. Визначитись, чи потрібна тобі журналістика, краще у школі, ніж на третьому курсі журфаку. Якось одна учениця підійшла до мене і сказала: «мама не повірила, що в нас журналістику веде справжній журналіст!»
Тоді я зрозумів, що цей гурток таки був непоганою ідеєю.
Головне зображення Marian Kroell
