Чого я навчилась на районному телебаченні.
На районне телебачення я прийшла після десятого класу. Мені було шістнадцять, я нічого не знала про реалії журналістської професії та мала велику мрію — бути кимось на кшталт супергероя з мікрофоном. Відстоювати справедливість і говорити про важливі речі. Та спершу мені довелося писати про засідання місцевих рад, досягнення чиновників і розповідати прогноз погоди на завтра. Так я опустилась із небес на землю.
Васильківка — це селище на сході Дніпропетровської області, центр району з тридцятитисячним населенням. Двадцять два роки тому головна бухгалтерка місцевого держпідприємства та її син, молодий чоловік із технічною освітою, створили в райцентрі телекомпанію. Вони отримали ліцензію на мовлення в ефірі одного з загальнонаціональних телеканалів — дві-три години вранці і ввечері.
Спершу виробляли лише музичні привітання — з Днем народження, весіллям чи хрестинами. Мешканцям району подобалось, що можна замовити привітальні вірші чи улюблену пісню та почути своє ім’я по телевізору. Дітям у подарунок замовляли мультфільми. Щодня в ефірі вітали зо два десятки людей. Зароблених на цьому грошей вистачало, щоб телекомпанія жила і розвивалась.
Потім в ефірі з’явились оголошення та реклама: продаж кіз і поросят, оренда будинків, вакансії, відкриття магазину ритуальних послуг або салону краси, знижки на доставку води чи добрива. Ці оголошення користуються попитом дотепер: від 50 гривень за тиждень — оголошення, від 100 гривень — реклама. А ось музичні привітання вже не в моді — їх замовляють один-два рази на місяць. Натомість телекомпанія стала виготовляти новинні сюжети, за які платить місцева влада. Новини й були моєю першою роботою.
Керівниця телекомпанії познайомилась із телебаченням, коли їй було за п’ятдесят. Навчилась знімати відео, монтувати, начитувати і знімати тексти — і робить це дотепер. Вона говорила мені: «Після нашої студії ти зможеш працювати де завгодно». До нас кілька разів приходили стажери, але не затримувались довше, ніж на місяць-два: їх не влаштовувала зарплатня, а роботодавців — їхній професійний рівень.
Так було не завжди. Засновники телекомпанії розповідали, що спершу в колективі було з десяток людей — місцеві вчителі, школярки, студентки й фахові режисери монтажу. Але з часом усі знайшли іншу роботу або поїхали з селища. За словами керівництва, в телекомпанії зменшувалась аудиторія, разом із нею — обсяг роботи, а отже, й зарплатня. Зараз ставка в телекомпанії не більша за мінімальну зарплатню — 3200 гривень.
Коли я прийшла на районне телебачення, там була одна працівниця — дев’ятнадцятирічна Вікторія з Васильківки. Вона заочно навчалася на фармацевта. Вже вступивши, з’ясувала, що має алергію на ліки. Тому шукала іншу роботу й вирішила спробувати себе на телебаченні. На районній студії Вікторія писала тексти, начитувала їх, монтувала відео, приймала оголошення і привітання, формувала й запускала двогодинний ефір.
Моя посада називалась «диктор». Спершу мені доручали писати сюжети й начитувати текст. Пізніше я почала знімати опитування в центрі селища: запитувала людей, що вони думають про підвищення комунальних тарифів. Робила сюжети про бухгалтерів, продавців, кухарів і соціальних працівників. Це були ліричні п’ятихвилинні розповіді. Вже згодом я зрозуміла, що синхрони треба скорочувати, а підводки до них не можуть тривати дві хвилини. За місяць я сама почала вчитись монтувати відео. Перший сюжет, який я зробила власноруч, називався «Єдина країна». Це була перероблена шкільна робота про волонтерів і учасників війни, які живуть у моєму рідному селищі.
Ми постійно знімали спортивні змагання у дитячо-юнацькій школі, свята у будинку культури, зібрання клубу літніх жінок і ранки у дитсадках. Час від часу моніторили ціни на селищному базарі. Чимало сюжетів писали з календаря: професійні й релігійні свята, пам’ятні дати. В випусках новин, які виходили двічі на тиждень, часто можна було почути фразу «з нагоди цього свята…» Також ми регулярно звітували про колегії районної адміністрації, засідання робочих комісій, сесії районної і селищної рад. За такі сюжети платили.
А ще ми розповідали про талановитих людей: дітей, які тренуються у селищній школі та перемагають на міжнародних танцювальних змаганнях, літнього поета Миколу Мартиненка, який все життя боявся писати, а тепер планує видати власну збірку. Одного разу до нас звернувся дядько відомого політтехнолога Юрія Левенця, родина якого раніше жила у Васильківці. Після смерті племінника одну з селищних вулиць назвали на його честь. Ми розповіли історію цієї родини.
Також ми знімали ювілеї довгожителів. Я особливо запам’ятала самотню дев’яносторічну жінку, яка майже нічого не бачила, але зберігала запальний характер і почуття гумору. Зняти її попросили дочка та онука — хотіли мати «кіно» про бабусю.
Коли я говорила, що працюю на районній телекомпанії, часто чула у відповідь: «а вона що, досі працює?» Нас не можна було дивитись ні на супутнику, ні на кабельному телебаченні, ні в цифровому ефірі — лише в аналоговому. Тож аудиторія була малою: переважно ті, хто ще не встановив цифровий тюнер. Тепер, коли аналогове телебачення вимкнули, ефіру нема взагалі.
Втім, коли телекомпанія перейшла в інтернет, глядачів побільшало. 2015 року ми завантажили на ютуб перший сюжет — про священика Євгена Сурела, який учителює і працює психологом. Згодом почали публікувати сюжети на фейсбуку. Деякі набирали до п’яти тисяч переглядів.
Перший рік я працювала на васильківському телебаченні, довчаючись у школі. Потім здала ЗНО, вступила на заочне навчання до вишу і залишилась працювати ще на рік.
За цей час я навчилась того, чого не опанувала у школі: спілкуватись і домовлятися з людьми. Зрозуміла, що комунікабельність — це якість, яку журналістові необхідно розвивати, а не вроджений талант. Навчилась робити одночасно кілька справ: писати текст, монтувати відео, формувати ефір, скролити фейсбук і відповідати на телефонні дзвінки. Зіткнулась із необхідністю відповідати за свій текст. Червоніла й перепрошувала за помилки у прізвищах, назвах вулиць, переплутані листівки з привітанням. Зробила свої перші помилки й переконалась, що хочу працювати журналісткою.
Головне зображення CloudVisual
