Інтерв’ю зі шведським фотографом Полом Гансеном, який фотографує біженців і королів.

Пол Гансен працює фотокореспондентом шведської газети Dagens Nyheter. Його вісім разів обирали найкращим фотографом Швеції. У 2013 він переміг у конкурсі World Press Photo, у 2016 посів друге місце.  Пол фотографував війну в Боснії та Іраку, в Афганістані і на Донбасі, робив портрети політикам і королям. Він був гостем на IV Львівському медіафорумі, де MediaLab поспілкувався з ним про майстерність фотографа, емоційне виснаження, вміння радіти і не втрачати людяність, дивлячись на світ крізь об’єктив.  

Яка ваша фотографія є для вас найважливішою?
Таких є дві. Перша — знімок моєї доньки, де вона, зовсім маленька, лежить і позіхає.
Друга — професійна. Не можу сказати, що це моя найкраща, але улюблена.
Коли ви народились? В 1993-му? Саме тоді тривала війна в Боснії.
Багато людей з Югославії стали біженцями, як зараз у ситуації з Сирією. Один хлопець приїхав звідти до Швеції у 1979 році, ще до війни. Біженцем він не був. Працював менеджером відділу зі збирання автівок на заводі. Він закохався у свою підлеглу, і згодом у них народилося троє дітей. Жінка схотіла побудувати будинок в Сараєво, тому що клімат там був значно кращий, ніж у Швеції. Так що вони жили на дві країни.

Коли почалися бойові дії, жінка застрягла у будинку з двома молодшими дітьми. Вони не змогли виїхати, бо місто оточили військові. Її чоловік зі старшим сином залишилися у Швеції і намагались потрапити в Сараєво, але їм не вдалося. Одного дня, ніхто не знає, чому, вона відчинила холодильник. Що стається, коли ви відчиняєте холодильник? Всередині вмикається світло, тож жінка підсвітила себе і стала мішенню. Її застрелив у голову снайпер. У цій зоні було дуже небезпечно. Їхній родині не пощастило побудувати будинок на лінії фронту.

За один тиждень у вересні 1992 року 5600 гранат потрапили у цю зону. 40% людей, які перебували там, загинули. Це набагато страшніше, ніж у Донецьку чи у Пісках.
Ту жінку застрелили в голову, а молодший син і дочка сиділи в цей час у підвалі. Вони побігли нагору, коли почули постріли. Побачивши, що сталося, діти огорнули голову матері рушником. Дванадцятирічний син побіг по допомогу до дядька, брата їхнього батька, який жив у 50-80 метрах від них. Той взагалі не міг зрозуміти, як діти вижили, адже стріляли постійно. Він забрав дітей до себе.

Дядько з племінниками намагалися поховати жінку протягом трьох днів — перевезти з будинку до цвинтаря, який був у 6-7 кілометрах. Це, до речі, було не зовсім кладовище, а поле за стадіоном, яке перетворлося на цвинтар. Через сильні обстріли їм так і не вдалося дістатися туди. Довелося ховати матір на задньому подвірї.

Після великої кількості проблем дітей змогли нелегально вивезти з країни через гори. Це був дуже небезпечний шлях, де загинуло багато людей. Єдиний спосіб — вночі йти схилом гори. Обабіч цього шляху на невеликій відстані, військові встановили кулемети так, що розстріляти втікачів було нескладно. На щастя, той шлях діти подолали, і батько їх зміг забрати.

Утім старший син жадав помсти і хотів вступити до лав боснійської армії. Батько відмовляв його три місяці, але зрештою хлопець пішов воювати. Його також убили. У 1995 році в Боснії підписали угоду про припинення вогню — заморожений конфлікт, як зараз на Донбасі. Це передбачає мир, але люди продовжують гинути. Ми командою, разом із батьком тієї сімї поїхали до Боснії, щоб зробити продовження історії. Там були снайпери, тривали обстріли з мінометів, тож нам дозволили зайти до будинку лише у супроводі військових. Чоловік, син і дружина якого померли, був тоді з нами. Він купив квіти — штучні, з пластику. Хотів покласти їх на могилу дружини на задньому дворі, але та зона прострілювалася. Ми не змогли підійти, тому чоловікові довелося обійти дім, залізти у траншею, просто кинути квіти і повернутися назад. Про це і є моя улюблена фотографія. У ті дні в нас не було цифрових фотоапаратів, я знімав на плівку. Я не знав точно, чи мені вдався знімок, поки не приїхав додому. Таки вдався, і це було несамовито. Це як граната, але квіти. Квітуча ракета.

Чи не важко вам емоційно після цих фотографій? Ви не відчуваєте себе виснаженим?

Ви бачите лише верхівку айсберга. Це зайняло у нас два тижні: ми намагались отримати дозвіл, продумати поїздку, дістатися туди. Я знав чоловіка з цієї історії непогано, і від цього ще складніше.

Після того, як ми зробили фотографію, сталося непередбачуване. На зворотному шляху ми звернули не туди і потрапили в полон до сербських військових — тих самих солдатів, які вбили його жінку. Я не припиняв думати: «Дідько! Як пояснити його дітям, що я звернув не туди і вони втратили ще й батька?» Я був дуже травмований цією ситуацією.

За тиждень до того ЄС призначив спецпредставника щодо Югославії і Верховного представника щодо Боснії і Герцеговини, колишнього прем’єр-міністра Швеції Карла Більдта. Нам пощастило бути шведами, бо якби нас убили, був би шалений розголос.

Фотограф на війні повинен бути лише спостерігачем чи має допомагати і співпереживати?

Мене дуже дратує це питання, адже я чую його постійно. Уявімо собі, що повз вас проходить дівчина і раптово падає від пострілу. Ви продовжите робити замітки чи допоможете їй? Сподіваюсь, почнете допомагати. Я так само. Чому я маю робити інакше? Тільки тому, що в мене камера? Це нісенітниця.

Ви маєте бути передусім людиною. Уявіть, що ми з вами сидимо в таборі для біженців чи будь-де. І ви розповідаєте жарт, але я не сміюсь. Потім щось сумне — я не реагую. Хто я тоді? Робот? Не хочу бути таким.

Іноді я проводжу роки з людьми, знімаючи їхню історію. Якщо вони не сприйматимуть мене як живу людину, це буде якась неповага один до одного.

Але має бути певна шкала, градація. Якщо хтось поранився або психічно травмувався, чи завжди я зможу допомогти? Іноді я бачу як люди отримують травми, і ми з іншими фотографами робимо знімки. Чи варто нам так чинити? Це дуже делікатне питання. Доводиться приймати рішення.

Як ви обираєте теми? 

У нас в редакції є завдання, тому я обираю серед запропонованих. Але можу пропонувати і власні. Зараз, наприклад, я роблю одночасно чотири історії, наприклад. Одна з них — про Донбас.

Пам’ятаєте список журналістів, акредитованих на Донбасі? Я є в тому листі. Мені не страшно, але люди, з якими я працював, хвилюються. Ми, журналісти — мішень. Складна чи проста, але мішень. Проста, коли перебуваємо у зоні бойових дій і хочемо кудись проїхати, проте солдати відмовляють. Кажуть: «ні». Вони можуть сказати «ні» жорсткіше, і тоді ми — складна мішень. Нас можуть зупиняти на блокпостах, не давати акредитацію, викрадати або стріляти по нас.

Ми, журналісти, не є частиною збройного протистояння безпосередньо на місці подій. Проте ми частина інформаційної війни, зокрема з російськими дезінформаторами. В цій ситуації ми не можемо відповідати брехнею на брехню, як і бути суб’єктивними. Якщо десять людей померли, значить, десять, а не сто. Маємо тримати цю журналістську лінію оборони, не беручи до рук зброю. Журналіст, якй це робить, більше не журналіст.

Яка тема ваша улюблена?
Я народився у дуже бідній родині, тому шукаю і розповідаю історії про слабких і незахищених людей. Намагаюся подивитись на їхній досвід під новим кутом. Хоча усі ці історії самі по собі дуже різні. І мені це подобається. Розповідаючи про біженців, іммігрантів, зазвичай описують їхні слабкі місця — труднощі із пошуком роботи, наприклад. Я ж намагаюсь показати добрі приклади — силу людей.

Що для вас важливіше — показати емоцію чи ситуацію загалом?

Залежить від ситуації. Варто робити і те, й інше. Емоції треба давати в контексті, аби було зрозуміло, що відбувається. Це важливо, але складно. Потрібно відчути момент, що хвилює, і показати його в комплексі. Я люблю складні зображення. Вони надихають.

IMG_7959

Фото Романа Скрипника

Що ще вас надихає?
Буквально все. Візуальна журналістика стосується не лише фотографії, а й всього того, що відбувається з нами. Коли хтось розповідає історію, у мене в голові з’являються зображення. Я зачаровуюсь музикою і літературою. Мені подобаються класичні митці, а також дуже специфічні шведські художники.

Щоб надихатись, треба дивитись на речі очима дитини. Це займає багато часу — бути натхненим. Варто залишатись допитливим. Уявляти, що вам три роки, і все навколо для вас нове.
Коли моя донька була маленькою, я водив її до садочка. Треба було йти приблизно кілометр, десять-п’ятнадцать хвилин. Коли ми йшли, літаки з місцевого аеропорту пролітали над нашими головами. Кожні пять хвилин, коли котрийсь літак знижувався, вона вигукувала: «О! Дивись, тату! Літак!» А я відповідав: «Так! І через кілька хвилин пролетить ще один. Годі вже!» Але це не спрацьовувало. Згодом я зрозумів, що вона мала рацію: це був не той самий літак, а щоразу інший. Один мав жовті крила, інший був маленький і білий, і так далі. А я перестав це помічати.

Як ви спілкуєтеся з людьми, фотографуючи? Чи питаєте дозволу перед тим, як зробити знімок?

Якщо я роблю інтерв’ю, то люди і без того готові до фото. У документальній фотографії або ж для сторітелінгу я намагаюсь провести з людиною якомога більше часу — піти кудись разом, подивитись на її побут. Це має бути історія конкретної людини, а не лише моє сприйняття. Саме тому працюю над історіями дуже довго.

Якщо це табір для біженців, я зазвичай заходжу привітатися, познайомитись і розмовляю з ними, поки роблю фото. Але якщо мене просять не знімати — припиняю. Комунікація з тими, кого фотографуєш, — це дуже важливо. Не лише з етичної точки зору — люди мають знати хто я, щоби розслабитися врешті-решт. Важливо спілкуватися ще й тому, що в них можуть виникнути проблеми, якщо я викладу їхні фото в інтернет, не порадившись.

Тобто ви не просите, наприклад, людину з табору для біженців позувати для фото?

Це вже не журналістика. Це називається «робити фото», а не «займатися журналістикою».

Коли я починав, 25 років тому, іноді просив героїв позувати. Згодом зрозумів, що коли людина умисно дивиться в кадр, виходить щось хибне. Постановочні кари руйнують атмосферу, а документальна цінність фото зникає. Проте це найменша проблема. Найбільша — у тому, що я насправді не розумію, навіщо роблю саме таку постановку і який саме кадр хочу отримати.  Практика показує, що люди зазвичай роблять щось цікаве без втручання фотографа.

Колись я знімав історію про родину з шістьма дітьми. Я всюди ходив за ними. Національне телебачення Швеції також їх знімало, тому ми працювали паралельно. Я намагався приходити до них тоді, коли телебачення ще або вже немає, бо дві камери — це занадто. Проте тоді, коли ми з телевізійниками все ж перетинались, фотограф Національного телебачення просив членів родини повторювати ті чи інші рухи знову й знову. Я попросив це припинити, бо розумів, що люди звикнуть отримувати вказівки і не зможуть поводитися природньо, коли їх зніматиму я і не командуватиму, як стати чи сісти.

Ви намагаєтесь бути непомітним?

Я часто жартую про це: «Привіт, мені звати Пол. Я намагатимусь знімати про вас історію. Буду ходити за вами наступні дві години, тому з цього моменту стаю непомітним, добре?». Насправді ж фотограф не можете бути непомітним. Проте з часом про нього забувають. Особливо, якщо він знімає групу людей. А надто дітей. Треба стати нудним (а це не так просто, як здається), бо забагато взаємодіяти з героями відволікає. Коли я довго працюю з людьми, ми можемо сидіти, балакати, пити разом каву. Доводиться попереджати, що на середині речення я можу дістати камеру і почати знімати. Згодом я починаю відчувати себе аж занадто комфортно. Якось навіть забув камеру в машині. Люди, про яких я розповідаю, стають моїми друзями. Ми підтримуємо зв’язок.

Яка у вас техніка?
Коли їду знімати на війну, мені треба брати з собою додаткове обладнання — там немає технічної підтримки у разі чого. Я подорожую з чотирма камерами, а працюю зазвичай з двома. Якщо одна ламається, а ти у 50 милях від готелю, все одно маєш продовжувати працювати. Тож я маю з собою три камери Canon 5D MARK з різними об’єктивами, багато додаткових акумуляторів, два зарядних пристрої, два лептопи, два мобільні телефони. У мене майже всього по два, але камер чотири. Остання — маленька кишенькова камера на випадок, якщо втрачу інше обладнання. Батарей, хоча вони і дуже довго тримають, я маю десять. Ще я завжди беру з собою диктофон, щоб записати, як хтось співає, наприклад, або щоб взяти інтерв’ю.

Що ви думаєте про мобільну журналістику? Чи є в мобільної фотографії шанс порівняно із професійною?

Коли з’явилася можливість фотографувати, художникам-портретистам сказали, що вони в минулому. Коли прийшло телебачення, а це було в 50-х роках минулого століття, фотографам сказали те саме. Я вважаю, що всі ці речі можуть бути паралельними, просто змінюється інструмент передачі інформації. Із мобільною журналістикою, якщо ми говоримо про фото чи відео, зняте на айфон, та сама ситуація.

Все, що я розповідаю про фотографію, можна застосовувати до текстів, аудіо- і відеоматеріалів. Це така ж робота, різниця лише в тому, яким чином ви збираєте інформацію.

Коли ви вмієте писати музику, то неважливо, які інструменти грають — у вас вийде, так чи інакше. Якщо не вмієте — мелодія не буде хорошою за будь-яких умов.

У редакції ми використовуємо мобільну журналістику, коли треба швидко щось зняти і запостити. Проте у нас є й великі документальні відео. Тому варто використовувати і те, й інше. Мобільна журналістика — чудова. Це промінь світла у темний день. Як у Сирії, пам’ятаєте? Якщо б люди не знімали на свої айфони, ми б не знали, що там взагалі коїться.

Ба більше, в айфонів зараз дійсно хороша камера. Якість зображення, зробленого на камеру телефона, набагато вища від знятих на камеру засновника фотожурналістики Роберта Копа в 1940-1950-х роках.

Що ви радите молодим журналістам і фотографам?
Опанувати всі можливі рівні і способи журналістики. Знімайте, пишіть, фотографуйте, робіть щось своє, можливо, навіть мультимедійне. Купіть ліцензію на Adobe Premiere Pro, робіть стрими. Йдіть в школу журналістики, врешті. А коли здобудете вміння, насолоджуйтеся ними. Це як футбол — настане час гри, у яку ви давно хотіли грати.

Я штатний працівник і маю виконувати свою роботу. Але крім цього, намагаюся шукати історії. Гадаю, в цьому ключ до успіху. Знайдіть свою тему, те, що вам подобається, і робіть це. Тоді ви станете хорошим журналістом. Головне — це контент і його якість. І загалом неважливо, як ви запакуєте історію. Головне, аби вона була якісною.

Головне зображення Catherine Perez Vega

Матеріал підготовлено за підтримки проекту USAID «У-Медіа», що виконує міжнародна організація «Інтерньюз»

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.