Поради керівника англомовної служби «Радіо Ватикан».

Професор з комунікацій Шон Патрік Лаветт на цій посаді вже понад 40 років. Починав Шон як військовий кореспондент, був волонтером у Матері Терези, проводив медіа воркшопи для студентів по всьому світу. Він розповів, як впродовж стількох років йому вдається не втратити запал до журналістики, наскільки можна бути емоційно причетним і коли варто йти з професії.

Чим є журналістика

Перед тим, як розповісти, як я підтримую свою віру в журналістику, я повинен поставити питання: «У що я вірю, що є журналістикою для мене?».                                                                       

Якщо журналістика – лише спосіб заробітку грошей, тоді доки будеш отримувати гонорари, доти будеш вірити у неї. Якщо журналістика – це спосіб самореалізації, то будеш вірити в неї доти, доки добре почуваєшся у ній. Різні журналісти дадуть різні відповіді. 

Ідеї та погляди змінюються з віком і досвідом. Коли я був юним, мій погляд на світ був більш ідеалістичним. І журналістика означала дещо дуже особливе. Вона пропонувала багатьом людям послугу – забезпечувала їх глибшими знаннями та розумінням ситуації, до якої в них могло не бути доступу, переповідала історії, яких вони не знають, допомагала їх зрозуміти. Зараз журналістика вже не така. Зараз – це подача серії фактів та думок із максимальною швидкістю, для величезної аудиторії та на всіх можливих платформах. 

Мені важко вірити в таку журналістику, бо моя старомодна ідея журналістики в тому, що якість завжди переважає кількість. Зараз редактор не питає: «Яка якість твого матеріалу?», натомість каже: «Скільки статей ти написав?». Редактор не питає: «Скільки знань, глибини розуміння та завзяття ти вклав у свою статтю?», натомість скаже: «Скільки кліків отримала твоя стаття в соцмережах?». Швидкість, як відомо, ніколи не сприяє розумінню. Це те, що я бачу і як професіонал, і як споживач, бо не лише продукую інформацію, але й отримую та споживаю її, щоб знати, що відбувається. І для мене все важче розуміти, чому певні речі стаються. Ми настільки спішимо випустити статтю, відео чи радіозапис, настільки стараємося встигнути до дедлайну та відповісти очікуванням редактора, що закінчуємо тим, що подаємо звичайну інформацію – про те хто, що, де і коли, ігноруючи чи зневажаючи найбільш важливе питання – чому. А хто може пояснити – чому? Наприклад, я знаю, що певні речі стаються в Україні, що тут є проблеми, але хто пояснить мені чому? Чи не найцінніше, що робить журналістика – це надання контексту, який уможливлює розуміння. 

Мені все важче знайти контекст. Коли я був юним, сповненим ентузіазму та ідеалізму, то щиро вірив: те, що я роблю, є добре і корисне, бо воно єднає людей та допомагає усвідомити різні речі. Зараз більшість мого часу та енергії як журналіста присвячені конвертуванню, запереченню та уточненню феномену, який ми називаємо фейковими новинами – це брехня, перебільшення чи відволікання. Фокусники постійно таке використовують: «Дивись не туди, а сюди, і поки ти дивишся сюди, я можу зробити те, що потрібно». Журналістика може бути хорошим інструментом для відволікання уваги. Тож, чи я досі вірю в журналістику? Так. Бо всередині я досі юний ідеаліст, який вірить у розуміння, контекст та правду. Молоді журналісти – це те, що змушує мене продовжувати вірити. Їхнє захоплення, переконання та ідеалізм нагадують мені, яким я був. Я дивлюсь в їхні очі, бачу себе і знаю, що варто продовжувати. Саме тому я викладаю та запрошую студентів на стажування, бо вони надихають мене ніколи не переставати вірити. І я дуже вдячний їм за це постійне нагадування, що важливо залишатися сконцентрованим на ідеалах та правді. 

Про співпричетність

Коли я був військовим кореспондентом, то переживав певні ситуації і з’ясовував, якою є реальність. Згодом я читав, як люди ззовні інтерпретують цю реальність. Це наштовхнуло мене на думку, що журналістам необхідно бути на місці події. Зараз журналістика прив’язана до швидкості та грошей, журналісти готують матеріали в редакціях, використовуючи гугл та спираючись на чужий досвід. Так не має бути – бо втрачається правдивість. Потрібно встати і вийти назовні. Навіть коли холодно, спекотно, напружено, боляче, і зустрічати людей, бути на місцях подій, щоб розуміти, що відбувається. Саме тому я й хотів бути військовим кореспондентом – щоб відчувати біль та страждання людей у зоні військових конфліктів. 

Якось я був у величезному таборі для біженців на північному заході Уганди. Про нього не писали і не розповідали. Час від часу туди привозили речі першої необхідності, але здебільшого ці люди мали турбуватися про себе самі. Одного разу я всівся поруч з підлітками біля одного з вцілілих в пожежі дерев. В них була книга – збірка англійських ідіом і вони попросили пояснити їм значення деяких фраз. Однією з них була «Happy as a clam» (щасливий як молюск, що означає «світитися від щастя»). Я зрозумів, що не можу пояснити – ніхто з цих підлітків не бачив моря. Перед тим як пояснити, що таке молюсок, потрібно було пояснити, що таке море. Я запитав, навіщо їм англійська. Вони відповіли, що англійська буде потрібна, коли вони покинуть табір. І моє серце розривалося, бо я не знав, чи їм це коли-небудь вдасться. Під час прощання вони сказали: «Говори про нас, зроби нас менш невидимими для світу». 

Відтоді пам’ятаю чому я журналіст: моя робота – робити невидиме видимим. Це також зачіпає одну з давніх дилем журналістики – наскільки можна бути співпричетним. До прикладу, журналістів вчать, що не варто підтримувати жодну політичну партію – але наскільки це можливо? Я не можу відокремитися від свого досвіду. Ніхто з нас не може бути зовсім нейтральним, але ми не маємо дозволяти своїм особистим переконанням домінувати над тим, що робимо. 

В 1982 році я був на громадянській війні в Лівані. Одного дня сирійці почали обстрілювати місце, в якому були ми з оператором та звукорежисером. Неподалік вибухнув снаряд. Зачепило звукорежисера, він лежав на землі, кричав і з його пораненої руки текла кров. В той час оператор вже щось знімав, тож він просто повернув камеру і продовжив зйомку руки звукорежисера. Коли ми повернулися до редакційної кімнати і побачили ці кадри, то були шоковані, бо в них не було жодної емоційної реакції, вони не показувати жодної причетності. Він відповів: «Я лише робив свою роботу». Ось і етичне питання – чи мав він зупинити зйомку і допомогти звукорежисеру, чи бути вірним своїй професії і записувати той момент? Це кожен має вирішити для себе і прислухатися до своєї совісті. У всіх є внутрішній голос, який підказує, що правильно. І це рішення не піддається осуду. Особисто я би відклав камеру. Та оператор вірив, що своєю зйомкою передає правду. Він робив свою роботу. Ми складаємось з свідомості, тіла, духу, емоцій. І коли ми намагаємось розділити цілісність – того, ким ми є, від того, що ми думаємо, відчуваємо та в що віримо, тоді з’являються проблеми. Натомість варто шукати гармонію між тим, що робиш і у що віриш. Тільки так можна знайти щастя.

Баланс між «мушу» і «хочу»

У всьому світі ведуться дискусії про суть журналістики. Все більше веб-сайтів кажуть, що мають так званих вуличних журналістів – перехожих з телефоном, які можуть знімати та фотографувати те, що відбувається навколо. Не обов’язково закінчувати школу журналістики, головне бути в правильний час у потрібному місці. Також є блогери, кожен з яких є експертом в усьому; інфлюєнсери, які заробляють величезні гроші, кажучи нам не лише у що одягатися, що їсти та купувати, але й у що вірити. Так і виникає питання – а що тоді є журналістикою? Що означає бути журналістом? Це означає пояснювати щось. 

Тиск на журналіста потужний – випускати більше матеріалів за короткий час і низьку оплату. Тож постає питання – чи я служу якісь меті, чи лише викидаю все більше інформації в уже й так насичене інформаційне поле? Натомість споживачі задумуються: «Чому я маю читати цю статтю, слухати цю історію чи дивитися це відео? Чим це буде мені корисним, чи допоможе зрозуміти себе, світ чи стосунки?» Схоже, багато труднощів у самій системі. Якщо ви молодий журналіст, то це повідомлення для вас: ви повні ентузіазму та ідеалізму зараз, але ви будете працювати з редакторами, які працюють згідно з бізнес-моделлю і не мають вашого ентузіазму та ідеалізму. А бізнес-модель диктує: ти маєш продукувати певну кількість слів щодня за певну ціну. Ви будете відчувати цей тиск, але я закликаю вас знайти баланс: робити те, що маєте, але знайти простір для того, що хочеться. 

У мене є робота зі своїми зобов’язаннями, але я також роблю те, що хочу. Одним з таких речей є спілкування з молоддю. Завдяки своїм дітям я зберігаю критичність. І я маю на увазі не лише своїх біологічних нащадків, але й «прийомних» – моїх студентів з усього світу. Якщо б я прийшов ввечері додому і один з моїх синів спитав би: «Я бачив по телебаченню твій сюжет, як ти міг це сказати, невже ти справді у це віриш?». І що б я відповів? «Ти маєш розуміти, що тато на роботі має говорити певні речі, щоб зберігати роботу, а вдома може говорити щось інше?» 

Так діти постійно спонукають мене думати. Тому я ніколи не позиціоную себе професором, який диктує усім, що робити. Я не хочу критикувати інших людей свого віку, але я б скоріше поснідав у компанії молоді, ніж з кимось із однолітків. Бо розмова з ними була б про гроші, здоров’я, владу та проблеми. З молоддю я можу поговорити про рішення, різні бачення, мрії. Старші люди зазвичай дивляться назад, для них важливе минуле, бо теперішнє пов’язане з труднощами, а майбутнього вони бояться. 

Одна з ключових особистостей у моєму житті – Мати Тереза. Коли вона приїхала у Рим, то прийшла у мою студію на Радіо Ватикані. Це були 70-ті. Ніхто її ще не знав – не було жодних книг чи фільмів – вона просто була дуже хорошою людиною, що працювала з бідними. Ми вели розмови на різні теми: дружба, молитва, любов, правда, справедливість, довіра, чесність. І після одного з таких інтерв’ю вона сказала: «Цього досить. Я приходила до тебе багато разів, тепер ти маєш прийти до мене». Мені було ледь за 20, я думав, що знаю багато, вважав себе хорошим журналістом. Тож я поїхав до неї з усім необхідним для зйомок обладнанням. Коли вона побачила мене з камерою, диктофоном, блокнотом та олівцем за вухом, то сказала: «Зніми це, воно тобі не потрібне».

 – Але ж я журналіст!

– Я знаю. Усе що тобі дійсно треба, це твої очі, вуха та долоні. 

Це був поворотний момент у моєму житті. Урок був такий: технології – це лише інструмент, а все починається з тебе, з твоїх очей, вух та долонь. Варто повертатися до того, ким ти є, щоб мати змогу вірити своїм відчуттям. І оскільки ми змінюємось, то впродовж життя потрібно постійно продовжувати питати себе, чого ти хочеш, що і чому ти робиш.

Коли кидати журналістику

Якщо відкинути зовнішні причини, як-от переїзд, шлюб та діти, то залишається дві внутрішні. Перша – коли журналіст перестає бути допитливим та дивуватися, коли задоволений тією інформацією, яку вже має. У «Фаусті» Ґьоте Мефістофель якось сказав Фаусту: «Коли ти перестанеш ставити питання, тоді я матиму твою душу». Як журналіст ти втратиш свою душу, коли перестанеш ставити питання. Є дві великі небезпеки – недосвідченість та зарозумілість.

Друга причина – коли більше немає історій, які хочеться розповісти. Бо бути журналістом – означає розповідати історії. Та журналісту може стати нудно, може вичерпатися натхнення, він може втомитися чи постаріти. Тоді час зупинитися.

Фотографія на обкладинці Jens Johnsson з Unsplash

Фотографії в тексті Ірини Громоцької

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.