Автор книжки про «пост-фактове» суспільство у своїй статті для The New York Times розмірковує про крах сподівань на «ринок ідей», ефект ехо-камери та сізіфову працю фактчекерів.


Інтернет розмиває наше уявлення про правду. Соціологічні опитування свідчать, що багато з нас замкнулися в інформаційній ехо-камері. Наприклад, за опитуванням Pew Research Center,  81% опитаних американців бачать різницю не лише між передвиборними програмами Гіларі Клінтон та Дональда Трампа, а й між їхнім сприйняттям «ключових фактів».

Роками ентузіасти технологій та інші утопісти доводили, що поширення новин в інтернеті сприятиме демократії. Вони помилялись.

Я помітив це ще понад десять років тому, коли почав писати про взаємодію технологій і політики. В інтернеті було повно адептів конспірологічних теорій про причини трагедії 11 вересня, а також тих, хто, попри всі очевидні докази, вірив, що 2004 року Джордж Буш украв перемогу в Джона Керрі, чи що Барак Обама — мусульманин, народжений за кордоном. (Насправді Обама народився на Гаваях і є воцерковленим християнином).

Звісно, Америка й до появи інтернету була зачарована теоріями змови. Проте альтернативні теорії та вигадки в інтернеті виявились значно більш заразними, ніж їхні офлайнові попередники. Їх більше, вони живучіші. Під час президентської виборчої кампанії 2008 року кожна спроба Обами довести, що він народився в США, здається, лише підживлювала байку про народження в Кенії.

У книжці 2008 року, я писав, що інтернет провіщає настання «пост-фактової ери». Вісім років потому, коли президентські вибори виграє кандидат, що колись найзавзятіше поширював брехні про місце народження Обами, маємо ще більше приводів хвилюватись за долю правди.

Адже, дослідивши динаміку поширення інформації в інтернеті в наші дні, бачимо, що правда не має шансів.

Корінь зла — в тому, що видавалось нам такою хорошою штукою: асортимент медіа став набагато більшим.

Протягом останніх двадцяти років інтернет обіграв ранкові газети й вечірні випуски новин, запропонувавши аудиторії шведський стіл із джерел інформації, від респектабельних онлайн-журналістів і прискіпливих фактчекінгових сайтів до чуваків із вашого району, які розповідають у своїй фейсбук-групі, чому Гіларі Клінтон і Дональд Трамп насправді одна й та сама людина.

Таке розмаїття джерел новин мусило стати цитаделлю раціональної доби — «ринком ідей», як це називали ентузіасти.

Але це не спрацювало. Психологи й соціологи не раз доводили, що, стикаючись із необхідністю вибирати між кількома джерелами інформації, люди рідко діють свідомо й раціонально. Натомість, ми піддаємося своїм упередженням і зазвичай обираємо шлях найменшого спротиву — вдовольняємось інформацією, яка підтверджує наші уявлення, й ігноруємо ту, що їм суперечить.

Що більший вибір, то більшою є проблема вибору. Гортаючи стрічку фейсбука, ґуґла чи мобільного додатку The New York Times, ви завжди маєте змогу перескочити те, що вам не подобається, й зупинитись на чомусь приємнішому. А потім поділитися тим, що вас потішило, зі своїми однодумцями в соцмережі, роблячи інформаційне коло ще більш замкненим.

Результати емпіричних досліджень так званого ефекту ехо-камери різняться. Дослідники даних компанії Facebook перелопатили масу інформації та дійшли висновку, що проблема надумана. Навпаки, вони стверджують, що соціальна мережа урізноманітнює ваше інформаційне меню, даючи змогу взаємодіяти з людьми, яких ви навряд чи зустріли б у реалі.

Натомість, дослідники з італійської IMT School for Advanced Studies Lucca з’ясували, що об’єднання однодумців у соціальних мережах сприяють виживанню та поширенню конспірологічних теорій. «Вони створюють екосистему, в яких правдивість інформації не є важливою, — коментує Вальтер Кватрочоккі, один з авторів цього дослідження. — Важливо лише те, чи вписується інформація у вашу картину світу».

Цифрові технології ощасливили нас ефективними методами здобуття та поширення новин. Повсюди встановлені камери й звукозаписувальна апаратура. Здавалося б, якщо відео- чи аудіозапис події можна переглянути чи послухати онлайн, це мало б допомогти нам домовитися про те, що є правдою. Але все навпаки.

Порівняйте замах на Джона Кеннеді та теракти 11 вересня 2001 року. Ви, скоріш за все, бачили лише один запис тієї миті, коли в президента Кеннеді влучила куля. Натомість, на вежі Всесвітнього торгівельного центру 11 вересня були скеровані сотні телевізійних і аматорських відеокамер. Це ніяк не сприяло досягненню згоди щодо того, що відбулося. За результатами нещодавнього опитування, в те, що влада приховує правду про 11 вересня, вірить приблизно такий самий відсоток людей, як і в приховування правди про вбивство Кеннеді.

Схоже, документальні свідчення втратили свою силу. Якщо у випадку Кеннеді конспірологічні теорії корінилися у нестачі свідчень, то у випадку 11 вересня — у їх надмірі.

Грандіозна кількість фото трагедії 11 вересня заполонила інтернет, часто поширювані без контексту та пояснення, що саме на них зображено. Тож шанувальники теорії змов легко можуть вибрати ті, що пасують до їхньої версії. Прислужився й фотошоп: знаючи, що будь-яке цифрове зображення можна змінити, люди піддають сумніву будь-яке документальне свідчення, підозрюючи, що це фальсифікат.

Тут є навіть глибша проблема: ми всі сприймаємо документальні свідчення крізь призму власних упереджень. Дослідження показали, що двоє людей із різними точками зору, дивлячись на одне й те саме фото, відео чи текст, дають зовсім різні відповіді на запитання «про що це свідчить?».

Останнім часом ми спостерігали багато прикладів. Одні бачать у компроматі на Гіларі Клінтон, опублікованому Wikileaks, ознаки страшних гріхів, інші ж переконані, що нічого страшного тут немає, або що матеріали вирвані з контексту чи підтасовані. Результати опитувань свідчать, що прихильники Трампа сприймають відеозапис із його зізнанням у сексуальному переслідуванні жінок як підслухану приватну розмову, а ті, хто проти Трампа — як найгіршу річ у світі.

Одна з гаданих переваг онлайн-новин полягає в постійній перевірці фактів. Коли хтось каже неправду, журналісти можуть показати, що це брехня. І якщо фактчекінгові ресурси працюють добре, їхні публікації добре індексуються пошуковиками та поширюються в соцмережах, тож усі, хто хоче знати правду, її побачать.

І це також не працює. Десятки фактчекінгових ресурсів перевіряють кожну заяву кандидатів у президенти та інші важливі факти, публікують результати онлайн, та вони виявляються безсилими проти хвилі неправдивих повідомлень.

Адже брехня, як і фактчекінг, також стала інституціоналізованою. Є цілі сайти, призначення яких — публікувати цілком неправдиві повідомлення. Як і справжні новини, фейкові новини стали бізнесом.

У цей процес активно включаються соцмережі: нещодавнє дослідження найпопулярніших фейсбук-сторінок, присвячених політиці, проведене BuzzFeed, засвідчило, що неправдиві чи оманливі повідомлення становлять 38% контенту сторінок, прихильних до республіканців, і 20% — прихильних до демократів.

«Якщо раніше байки розносила ваша тітонька, яка не користується комп’ютером, то тепер дезінформація, що циркулює в мережі, посилюється політичними кампаніями та групами підтримки кандидатів у соцмережах», — каже Кейтлін Дюї з The Washington Post. Вона два роки вела колонку під назвою «Про що брехали в інтернеті на цьому тижні», але зрештою покинула це заняття. Бо засумнівалась у тому, що її дописи бодай когось у чомусь переконують.

«Розвінчання брехні лише злить і дратує людей, які в неї вірять, і, зрештою, завдає більше шкоди, ніж приносить користі», — зробила висновок вона.

Інші фактчекери оптимістичніше дивляться на ситуацію, хоч і визнають, що можливості боротьби з поширенням брехні в інтернеті обмежені. «Тут буде завжди багато роботи, – каже Брук Бінковскі зі Snopes.com, одного з найстарших фактчекінгових ресурсів. — Хоч би скільки ти зробив, вона ніколи не закінчується. Це сізіфова праця — ми штовхаємо брилу на гору лише для того, щоб побачити, як вона покотиться донизу».

Авжеж. Та, підозрюю, незабаром ця брила всіх нас розчавить.


 

Оригінал статті: The New York Times

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.