Нотатки з дискусії про тенденції в українських медіа
За останні три роки довіра українців до ЗМІ зменшилася. Про це свідчать дослідження Інституту соціології Національної академії наук. Натомість люди більше довіряють церкві, армії, благодійним організаціям та астрологам. Причини втрати довіри аудиторії українськими медіа обговорювали у дискусійному клубі Центру вдосконалення економічної журналістики у Києві.
Тетяна Нікітіна
Інститут соціології НАН України
Ми довіряємо тоді, коли очікуємо, що з нами поводитимуться так, як ми хочемо. Постійно живучи в умовах нестачі інформації, нам потрібно вирішувати – з ким спілкуватися, куди йти, що робити, з ким підписувати контракт, а з ким – ні.
Довіра – це клей. Він дає нам змогу спілкуватися з незнайомими людьми та із соціальними інститутами.
За даними дослідження Інституту соціології ми бачимо, що передусім довіряємо сім’ям та родичам, сусідам. А вже далі – політичні партії, Верховна Рада, суд, правління, президент. Що це означає? Що ми надаємо перевагу вирішенню питань за допомогою близького оточення. Це ускладнює розвиток реформ у суспільстві, і такі показники довіри – велика проблема.
На якому рівні ЗМІ? Найвище серед усіх соціальних інституцій: у ЗМІ не критично низькі показники рівня довіри, але й не кардинально високі. Вони доволі стабільні. Зниження спостерігається упродовж останніх двох років. До цього було 28-30%.
Дуже зросла довіра людей до армії, благодійних організацій і до астрологів.
Довіра до ЗМІ – широке поняття: це ж телебачення (у тому числі розважальний контент, не лише новини), інтернет і газети з журналами. На мою думку, коли люди відповідають на запитання стосовно довіри до ЗМІ, то радше за все мають на увазі довіру до новинної інформації. Другий аспект – довіра до ведучих.
«Довіряти ЗМІ» – очікувати отримання надійної, чесної, точної, збалансованої інформації від журналіста, який навіть може сказати неправду – хоча би власну суб’єктивну точку зору, а не якусь інакшу.
Павло Казарін
Радіо Свобода
Люди вибирають ЗМІ, який може підтвердити їхню правоту і відповідає їхньому уявленню про інформаційний порядок денний. Людина раціоналізує особисту позицію, обираючи медіа, які, на її думку, цій позиції відповідають.
В Україні є 4 важливі глобальні тенденції щодо медіа:
Перша: ми весь час сприймали появу інтернету як простору для спілкування усіх з усіма. Відбулося усе кардинально інакше – інтернет привів до лакунізації суспільства. Це дуже чітко видно на прикладі українського сегменту Facebook: адепти зради не спілкуються із адептами перемоги. І, фактично, алгоритм цьому підіграє: якщо ви не лайкаєте пости вашого ідеологічного опонента, Facebook припиняє видавати вам їх у стрічці новин. Рано чи пізно, ви опиняєтеся у зручному колі однодумців і починаєте нормувати самого себе.
Друга: триває дивовижна епоха, у якій технології вбивають інститути. Дональду Трампу не потрібна лояльність СNN, у нього є Twіtter – не потрібні класичні медіамайданчики для того, щоби комунікувати з виборцями, бо соцмережі надають можливість спілкуватися з ними напряму. Раніше як було: є виробник контенту, є споживач, між ними – єдиний монопольним медіатором є медіа. Той, хто хоче достукатися до сердець і вух своєї аудиторії, іде до цього посередника і з його допомогою щось транслює. Сьогодні ця схема неактуальна. Інтернет породив нову реальність – блогерів, які спілкуються з аудиторією напряму, оминаючи посередників. Ця схема значно посилила кризу традиційної моделі заробляння грошей.
Коли в Україні говорять, що медіаринок може заробляти на рекламі – це смішно. Сучасний медіаринок в світі заробляє не стільки на рекламі скільки на підписці, але це вже зовсім інша історія. Український споживач не готовий за щось платити при такій кількості медіа, які готові представляти на медіаринку усю інформаційну картинку безкоштовно.
Третя тенденція – усунення медіа як монопольного посередника на ринку. Раніше я думав, що це відбувається лише в Україні, а тепер невпевнений. Ми наслідуємо загальносвітові тренди, але й передвісниками якихось трендів є і ми. Я проілюструю. В США у Барака Обами немає своєї Демократичної партії. Зате у Демократичної партії був свій президент Барак Обама. В українській реальності усе навпаки: у Блока Петра Порошенка немає президента Петра Порошенка. Зате у Петра Порошенка є Блок Петра Порошенка. Українська політика настільки владна, що ніхто не читає партійних програм – усі голосують за персонажів і за персональні бренди. Точно такою владною є сьогодні і українська журналістика.
Ніхто не читає медіа. Усі читають авторів. Це та реальність, яка зародилася років 5-6 тому разом із Facebook. У нас не було потреби купувати щось загальне, маючи змогу підписатися на конкретного автора, який співпрацює з різними виданнями. Врешті-решт, сьогодні ми можемо читати тексти, які він пише просто за посиланнями, викладеними на його сторінці. Сьогодні на зміну колективним журналістським брендам, таким як «Дзеркало тижня», «Новое время», «Суспільне», приходить персональний журналістський бренд: Майкл Щур, Віталій Портніков, Сергій Рахманін. Зайшовши на титульну сторінку будь-якого медіа, ми побачимо, що на найвидніших місцях розміщені саме авторські колонки.
Тенденція четверта – довіра, яку у нас часто не пов’язують з об’єктивністю. Аудиторія «Радіо 24» довіряє телеканалу «Россия 24», але це не робить канал «Россия 24» якісним об’єктивним медіа. Довіра – це можливість людини суб’єктивно звіритися із картинкою, яку транслюють ЗМІ. Але це не означає, що вона обов’язково буде дотичною до реальності. Я не кажу, що довіра сама по собі – це добре. Це просто комунікаційний акт. Люди хочуть цей ЗМІ, бо він підтверджує, що вони живуть правильно і картинка їхнього бачення світу є нормативною.
Зураб Аласанія
Національна суспільна телерадіокомпанія України
Причин недовіри – безліч, і вони є суб’єктивними до інститутів як таких.
Людей не зрозуміти: вже нема ніяких помилок, відсутній емоційний аспект – а довіри нема. Редакція «Washington Post», наприклад, має роботів. Вони самі пишуть новини й беруться обробляти ту інформацію, яку десь пропускає жива людина. Видання має півмільйонний трафік переглядів лише за цей рік. У журналістів редакції виникла етична дискусія. Вирішили, що написані роботом матеріали потрібно позначати так само, як і рекламу – «Це написано не живим журналістом». Спробували це робити. І коли читачі дізналися, що це написано роботом, довіра одразу впала саме до тих новин.
Вал інформації, який впав на людей за останні роки, просто збив їх з пантелику.
Почнімо з нуля. Повернімося до стандартів. Знаю, що це не є зараз популярним, але все- таки має бути точка відліку. Наприклад, важливо, щоб колумністика не була на першому місці, щоби не було емоцій. Світ однодумців – саме такі люди приходять працювати на «Суспільне», де важливою є точка зору й інтерпретація фактів. Ми намагаємось почати з нуля. Я знаю, що багато років у нас не буде рейтингів. Але я хочу, щоби була онлайн-видання або канал (насправді платформа не має значення) – таке місце, куди ти заглядатимеш зрідка, але знайдеш хорошу журналістику – фактаж. Після цього йди й довіряй кому хочеш, але маєш знати, що точка відліку одна – почитав-зрозумів-пішов далі.
Севгіль Мусаєва
«Українська правда»
Наше суспільство розчароване. Воно живе у віртуальній реальності, сприймаючи її за дійсність. І це проблема як української влади, так і українських ЗМІ.
Дуже важливим є формування порядку денного, але зараз медіа в Україні відповідають лише інформаційним запитам суспільства, причому вони короткотривалі.
Частіше трапляється так, що інформаційний привід живе півдня. Я добре пам’ятаю, коли підірвали Максима Шаповала. Це був інформаційний привід номер один. А вдень стався «вірус Petya», й про Максима всі забули.
Ми не встигаємо заглиблюватися в усі інформаційні приводи. Є кілька аспектів. По-перше, загальне розчарування. Це люди, які не відчувають змін в країні й не бачать покращень. Вони звинувачують у тому і ЗМІ: «Все так погано, бо те, що кажуть, не відповідає реальній картині». Другим аспектом, на мою думку, є розшарування суспільства як наслідок війни.
Це така собі внутрішня еміграція. На жаль, все, що робить президент і чинна влада, відбувається в одному інформаційному полі. Приймаються рішення, які добре сприймає лише певна частина суспільства. Решта не відчуває себе учасниками суспільно-політичного життя.
