Правила репортажу з Росії, України та Іраку. Занепад традиційного відеосюжету та метод включеного спостереження. Професійні репортери з різних країн світу розповідають про власний досвід висвітлення складних історій.
Ялда Хакім (BBC World, Велика Британія) про конфлікти на сході та власні причини займатися репортажем
Різанина у Синджарі
Я працюю над щоденною програмою і ми постійно обговорюємо події, що відбуваються в поточний день: міграція, тероризм, вплив конфліктів на Близькому Сході і Африці на світ.
У червні 2014-го я дізналася про наступ ІДІЛ у Мосулі, і моя перша реакція була – я хочу туди поїхати.
Лише півтора роки перед тим я особисто відвідувала це місто і потоваришувала з групою параглайдерів (Параглайдинг – це польоти на параплані – на крилі, зробленому з матерії – MediaLab). Намагалася зрозуміти, чому вони цим займаються. Одній жінці було 50 років, другій, розлученій – 40. Вони розповідали мені особисті історії, і я відчувала велику відповідальність за це. Тому, коли почалися ці події з ІДІЛом, захотіла подивитися, що відбувається із цим клубом параглайдерів.
Я прилетіла в Ірак і не знала, що сталося з моїми друзями. Жінок там відокремили від чоловіків, їх ґвалтували, катували, продавали у сексуальне рабство, вивозили з Мосула. Протягом восьми днів у прямому ефірі ми все це розповідали. На вулиці 45 градусів за Цельсієм, дуже важкі умови. Те, що відбувалося, було дивним для мене, адже ті люди сотні років жили там разом у мирі.
Якось до мене підійшов хлопчик 12 років і розповів, що на околицях Синджара була різанина – 86 жертв. Ми переконалися, що одна людина вижила. Поїхали у лікарню і знайшли Мохаммеда. У нього було п’ять кульових поранень. Він розповів, що бійці прийшли вночі, зібрали усіх, забрали телефони, коштовності, майно. Запевнили, що не будуть нікого убивати. Щодня місцеві збиралися і обговорювали, що з ними буде. Одного разу усіх чоловіків і жінок розділили. 86 чоловіків посадили у вантажівки, вивезли у поле і розстріляли. Мохаммеда поранили. Люди падали на нього, і він прикинувся мертвим, заховався між тілами.
Я не знаю скільки часу минуло, поки він там лежав. Потім трактори почали збирати тіла. Їх кидали у річку. Він пролежав у воді певний час, а потім встав і побіг. В наступному селі його врятували і завезли до лікарні. Він не знав, чи побачить ще колись свою дружину, маму, трирічну доньку.
Коли у Європі сталася криза з біженцями, люди питали: «Як можна перевозити дітей через океан і ставити їх під таку небезпеку?». Але після Іраку я зрозуміла, чого вони це роблять.
Жертви екстремізму у Швеції
Важливо відобразити усі сторони події. Навіть, якщо ці люди мають інші погляди. Ви маєте залишатися незацікавленою стороною. Треба ближче познайомитися з різними людьми. Не можна, наприклад, сказати, що якась група населення погана, бо вони не приймають біженців. Ви маєте надати широкий діапазон поглядів.
Цікавий випадок із Швецією. Це країна, звідки люди їдуть боротися в Ірак та Сирію. Невідомо, скільки їх. Проблема має два аспекти: вони не почуваються частиною суспільства і кидають навчання в 14 років. По-друге, ці люди часто не мають шведського походження. І ось тоді вони, власне, стають жертвами екстремістів, які їх заманюють і кажуть, що західне суспільство проти них.
Я познайомилася з молодою дівчиною. Вона поїхала туди з чоловіком і дитиною, які там загинули. Після того вона вийшла заміж за бійця ІДІЛу. Її ґвалтували двічі. Потім вона повернулася у Швецію. Їй всього 22. Дівчина страждає від надзвичайно великої психологічної травми.
У Швеції немає бази людей, які їдуть у Сирію, і хто повертається назад. Вони не фіксують, що люди про це думають. Чому уряд цим не займається? І чому ці люди почуваються чужими? Справді, це наче бомба, на якій ми сидимо. Вона може вибухнути в будь-який момент. Тому про це треба розповідати.
«Моя особиста історія дуже схожа»
В одному із моїх сюжетів 16 цивільних на околиці Кандагару були вбиті солдатами зі США. Ця територія була окупована американцями. Потім солдат вивезли. Талібан пообіцяв убити всіх, хто прийде у те село. Я прилетіла тоді у Кандагар, і оператор сказав мені: «У мене четверо дітей, я не хочу померти. Думайте про свою команду». Тому для того, щоб хоч якось вберегтися, потрібно працювати з місцевими.
Ми попросили, щоб дорогу прочистили від мін. Американські солдати супроводжували нас туди. Далі проводжали два полісмени. Я, місцевий оператор, продюсер і поліцейські зайшли у село. Ми знайшли місце злочину, зняли цю територію. І потім це ввійшло у світову історію. Ми часто хочемо бути першими, але не варто забувати, що найголовніше – безпека.
Моя особиста історія дуже схожа. Я народилася в Кабулі, в Афганістані. Мені було шість місяців, коли моя сім’я втікала від сирійського вторгнення. У мене завжди було сильне відчуття справедливості. Тому я їду у ці місця.
Я часто думаю про те, що було би, якби мої батьки не виїхали з Афганістану. Чи стала би я цим займатися?
У батьківському домі ми постійно говорили про новини. Тепер я пояснюю, що маю давати право голосу тим, у кого його немає.
Тімур Олевский (Настоящее Время, Чехія) про сучасні виклики відеорепортажу
Журналіст у кадрі більше не потрібен
Класичний телевізійний репортаж помирає. Він просто перестає бути цікавим. Телебачення перебуває у кризі. І ми намагаємося шукати способів, як це подолати. Якісна картинка і яскравий stand up уже нікого не дивують.
Коли я лише прийшов на «Дождь», ми почали їздити на Донбас і зробили три основних висновки для себе:
- Ми ніколи не знімаємо на велику камеру. Люди, побачивши її, не хочуть бути відвертими, а на те, аби вони звикли – немає часу.
- У репортажу не може бути сценарію і плану. Іноді історія здатна зачепити за 30 секунд, а може тримати півгодини.
- Ми більше не з’являємося в кадрі, а розказуємо історії через людей.
Журналіст на відео взагалі проблемно сприймається як джерело інформації. Нові медіа і відеоблоги змінили ставлення до того, що людина хоче бачити в кадрі, і як сприймає достовірність того, що відбувається.
Наприклад, якщо блогер веде власний канал і розповідає про актуальні події в певному місці, його завдання – привернути більше аудиторії і монетизувати свій ресурс. Виявити, чи говорить ця людина правду – дуже складно. Але перебуваючи там, він може набагато більше зробити, ніж ми усі, коли туди приїдемо через певний час. У нього камера, яка завжди дає можливість розуміти, що відбувається.
Мода на те, що історію розповідає не журналіст, а герой сюжету, почалася із випусків VICE News. Це був своєрідний ковток свіжого повітря. Тепер, якщо ти в кадрі, то це має бути виправдано.
Або зараз ми навчимося працювати в повному взаєморозумінні з Facebook, YouTube, іншими мультимедійними платформами і просто забудемо про всі традиції і правила, крім об’єктивності та етичних норм. Або телевізор як джерело інформації зникне взагалі.
Перемагають прямі ефіри, ніхто не хоче чекати випуску новин о 21:00. Не можна людей змусити чекати, бо ти хочеш їм щось розказати. Розраховувати на те, що людина, яка зараз самостійна у своєму виборі, спочатку подивиться про війну, потім про трансгендер, а потім про морозиво – марно. Вона сама має обирати, що і в якій послідовності дивитися.
Дівчинка Бана із Алеппо – найбільш вдалий приклад журналістики
Якщо говорити про події в Сирії, то найстрашніше, що десь відбувається бійня з великою кількістю жертв. У цій війні бере участь, щонайменше, моя батьківщина Росія. Але при цьому зробити історію, яка б змушувала переживати людей, які живуть у самій Росії – дуже складно. І всі матеріали, що я бачив, навіть великих медіакорпорацій, на жаль, не показують таких історій. Їх не сприймають як трагедію.
Дівчинка Бана із Алеппо, існує вона чи ні, – найбільш вдалий приклад журналістики з точки зору відгуку аудиторії. Ми не можемо верифікувати її повідомлення і не знаємо, наскільки адекватно вона це сприймає, але Бана розповідає про ситуацію і привертає увагу до долі звичайної людини на війні. І це єдиний спосіб розказувати про конфлікт.
Немає сенсу намагатися показати, як воюють солдати, але є сенс показувати, як це переживають люди. Адже кожна людина може уявити, що її квартирі загрожує небезпека. І не кожен може побачити себе в окопі.
Єдине, що ми здатні зробити – це показати тим людям, які там ніколи не опиняться, історії звичайних людей. Можливо, вони зможуть якось вплинути на свою владу, або підтримають біженців, які втекли з тих місць.
Єлєна Костюченко (Новая Газета, Росія) про метод включеного спостереження та його ризики
Перед тим, як кудись іти – має бути легенда
Метод включеного спостереження – це коли ти працюєш всередині якоїсь групи чи ситуації і не зізнаєшся, що журналіст. Цей метод перебуває на грані журналістської етики. Його застосування має бути виправданим значимістю теми, можливістю небезпеки для журналіста, якщо він зізнається, що робить, та неможливістю отримати інформацію іншим способом.
Я застосовувала цей метод кілька разів. Півтора місяці працювала стажером-криміналістом в одному з московських управлінь внутрішніх справ і вийшов текст «От рассвета до рассвета». Іншого разу я жила у притулку для соціальних сиріт – дітей, у яких батьки є лише формально. Частково ми застосовували цей метод, коли працювали над матеріалом «Трасса» про секс-працівниць. Спочатку ми не говорили дівчатам, хто ми, а потім розказали, але клієнти про це не знали.
Перед тим, як кудись іти, у вас має бути легенда. Вона має бути максимально близькою до того, хто ви є реально. Треба також придумати ситуацію, обставини, які дозволять вам бути в певному місці і ставити питання.
Легенді і ситуації має відповідати ваша мова, зовнішній вигляд, одяг. Треба перевірити в гаманці усі дисконтні карти, які можуть вас видати, почистити телефон від зайвих файлів.
Я рекомендую вибирати у групі одну основну людину для спілкування. Не лідера і не аутсайдера. Бажано, щоб це була людина, яка підходить вам за психотипом, аби було не складно говорити.
Не намагатися бути «своїм»
Треба розуміти, що вся робота з певною темою, групою людей, будується по кордону «свій-чужий». Не треба намагатися стати своїм. Не треба згадувати тюремні терміни, якщо ви ніколи не були у в’язниці. Ваш життєвий досвід точно відрізняється. До досвіду героїв треба ставитися з повагою.
Цей метод дає якісний матеріал і його отримання займає набагато більше часу, ніж у звичайній роботі. Якщо ви представляєтеся журналістом, то можете вільно ставити 20 питань. І це нормально. У випадку прихованого стеження ви не маєте змоги форсувати обставини. Простіше слідкувати за розмовою і в потрібний момент ставити уточнювальні питання. У перші дні взагалі краще цього не робити.
Бувають також конфліктні ситуації у самій групі і я не раджу ставати на чийсь бік. Варто пам’ятати, що ми працюємо, а не рятуємо людей. Хіба що комусь реально загрожує небезпека.
Треба також завчасно визначитися, на що ви готові, а на що ні. Продумати, що ви робитимете, якщо вам запропонують випити або розфасувати наркотики. Якщо ви відмовитеся, то як це поясните? Те саме стосується несподіваних гіпотетичних ситуацій. Якщо побачу це – що я буду робити?
Необхідно завчасно продумати, як ви будете записувати матеріал. Прихований диктофон – це скоріше загроза, а не користь. Можна, наприклад, кілька разів на день записувати в блокнот.
І, звісно, важливо продумати шляхи евакуації.
«Синдром крота»
Є такий термін у кримінології – «синдром крота». Робота під прикриттям – це максимальне наближення до об’єкта. При цьому, в якийсь момент, агент може перейняти цінності об’єкта стеження. Тому свій стан треба досліджувати і робити це самостійно складно. У кожного має бути людина, яка зможе допомогти. В ідеалі, це ваш редактор. Або друг чи колега, який зможе подивитися, як іде робота і оцінити ваш стан. Іноді можна залипнути. Витратити багато сил, щоб опинитися у середовищі, а потім не можеш зупинитися. Допомагає, коли завчасно знаєш, який обсяг матеріалу треба.
У тексті варто відслідковувати свої симпатії і антипатії. У вас з’являються якісь стосунки з героями, спільна історія. Треба максимально чесно писати, до кого ви ставитеся добре, до кого погано і чому.
Цей метод будується на обмані, тому я завжди зберігаю анонімність своїх героїв. Як правило, це історії не конкретних людей, а певної групи. Варто приховувати місто чи регіон, певні обставини з життя героя, які можуть на нього вказати.
Якщо ви працюєте в репортажі, в полі, особливо у зоні воєнного конфлікту, ви маєте знати про професійне вигорання і посттравматичний стресовий розлад. Про це не прийнято говорити, але через це проходять всі. Якщо нічого з цим не робити, то час роботи у професії може значно зменшитися через різні залежності (алкоголь чи наркотики).
Катажина Квятковська-Москалєвіч (Журналістка і письменниця, Польща) про жанр репортажу та книгу «Вбити дракона»
«Я шукаю звичайне життя»
У 2012 році один польсько-російський центр запросив групу польських журналістів, які займалися темою Східної Європи, поїхати до Сибіру. На той час, якщо хтось із великих медіакомпаній і надсилав репортера на схід, то максимум до Москви. Здавалося, що це чудова можливість познайомитися з іншою Росією. Я мріяла, що ми будемо вивчати сибірську ідентичність, якщо така існує. Або молодих художників, які поєднують сучасність із радянськими звичаями. Я дуже чекала поїздки. Однак коли ми туди поїхали, то протягом двох тижнів зустрічалися з польськими священиками по три-чотири рази в день, з монахами і монахинями, з дітьми із польських шкіл. Більше нічого не бачили. Тобто, ми привезли у Сибір свій Сибір. І в останній день, коли нас нарешті відпустили на Байкал – сталося найгірше. Ми зустріли в барі двох дуже п’яних чоловіків, які роздяглися і голими пішли купатися у озеро. Це був грудень. Ця картинка потім потрапила у всі наші репортажі, які потім дуже не сподобалися місцевим.
Я ціную художній репортаж, бо у мене є час, щоб дивитися на буденне життя. Це моє правило – я не драматизую, а шукаю звичайних людей. Обираю загальні цінності, а не особливості.
Якби репортаж був предметом, то це губка, яка вбирає в себе всі картини, розмови і почуття. Потім я хочу віддати це все у тексті. Навіть якщо не погоджуюся з героями, я намагаюся дати їм можливість висловити свої погляди.
Людський мозок не хоче перемикатися на щось нове
Я заздрила своїм колегам, які працюють на Заході. Здається, їм простіше, бо вони не мають постійно боротися зі стереотипами про Радянський Союз, які є у нас.
Моя книга «Вбити дракона. Українські революції» – це спроба втекти від того, як Польща бачить Україну. Я хотіла донести, що Україна в Україні інша, ніж ми собі уявляємо. У ній я намагаюся уникати стереотипів.
Мене завжди дивує, що людський мозок не хоче перемикатися на нове. Десять років тому я жила в Білорусі. Ми там робили «джинсову революцію», принаймні, намагалися. Туди приїжджали поляки, які, зазвичай, знали російську і, звісно, польську. Студенти, з якими я працювала, говорили білоруською. І ось ці поляки стверджували, що не розуміють білоруської. Вони просто не хотіли ввімкнути мозок. Але ось у тому і полягає наша робота – ввімкнути себе, а потім своїх читачів.
ФОТО: Ірина Середа
V Lviv Media Forum відбувся за підтримки Національного Фонду на підтримку Демократії NED, Фонду Джермана Маршалла (США), Представництва ЄС в Україні, Посольства США в Україні. Генеральний партнер — інвестиційна компанія Dragon Capital.
Організатори: ГО «Львівський медіафорум», Школа журналістики УКУ. За сприяння Львівської міської ради.
